​​Тільки шо повискувала від радощів, бо побачила, що в Україні нарешті видадуть Гелен Рассел. Я прочитала цю книжку кілька років тому і усім наполегливо раджу як істинне хюґґе.

Це історія англійки, що переїхала жити в Данію за своїм чоловіком, такий собі щоденник довжиною у рік. Обожнюю.

Стронглі рекомендед.

Я, здається, більш-менш урізала читацькі апетити і стала купувати менше книжок /це до першого розпродажу/.

За останні два місяці принесла в дім:

- "Чаротворців" Пратчетта, бо у мене підписка

- дві книжки Дракуліч. "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" і "Вони б і мухи не скривдили"

- замовила свіжесенький Дяченківський "Промінь"

- і "21 урок для 21 століття" Харарі

Ніби усе. Пишаюся собою.

Скільки у вас книжок в місяць виходить?

Бібліотечне [1]

Я дуже люблю бібліотеки. І загалом, як явище, і окремо філію номер вісім ім. Шевченка в Сумах, куди записана з 4х років. Вчора спіймала там непозбувну бентегу. Двічі.

Трошки передісторії: десь роки зо три у бібліотеці перестали приймати у подарунок книги російських видавництв /на цьому місці я танцюю джигу/. Знаю напевне, бо намагалася прилаштувати туди "Мауглі", виданного 1992 року десь в Рашці. Не взяли.

Учора прийшла, перебираю книги на поличці нових надбань. Там живуть подаровані книги та закупи. Знаходжу брошурку, яка розповідає як правильно красти книги, фільми та музику з інету. Ну, тобто називалася вона конєшно інакше, шось типу "Как сэкономить на книгах" /іронійно, шо авто продає книгу про те шо можна піратити книги/, а всередині щось на кшталт посібника по торренту. Видане це диво в 2011 році в Москві.

Питаю у бібліотекарки, що за лайно. Каже, що подарували. Обурююсь, мовляв, книга про порушення законів. А якби їм подарували книгу про те як бомбу на кухні виготовити, теж поставили б у вільний доступ? Ну і додатково обурююсь, що видана книга за порєбріком. Отримую відповідь, що у нас багато неправильного в світі, а книги з Рашки вони не беруть якщо там про спецназ чи ще що. Ну отлічно тепер.

Бібліотечне [2]

Після обговорення доцільності перебування у бібліотеці посібника по піратству я відійшла до іншої полиці, попересувала книжки, витягла з глибин "Стіну" Андрія Цаплієнко. Не скажу, що щось знала про цю книгу, просто бачила її у ВСЛ. Понесла записувати.

І тут до бібліотекарки приходить колега з читального залу. Вони починають обговорювати "Стіну" прямо при мені.

- А ти читала?

- Нє. Але її беруть мало, от тільки другу запісь дєлаю. Непопулярна.

Конєшно непопулярна! Ви її поставили на полицю, до якої доходять тільки знавці стелажів. Можна було ще сховати під паркет, тоді точно ніхто не брав би.

- А це хто? А, Цаплієнко. Це отой?

- Да, імєнно отой.

На той момент я не знала, який отой, каюсь, але вони так перезирнулися між собою, що я відчула себе просто зобов'язанною взнати /це військовий журналіст/.

- І шо це в нього? - колєга з читального залу починає гортати книгу, відкриває анотацію. - Гостросоціальна фантастика... Фантастика? Мда.

- Да, вони щас всі фантастіку пишуть, - бібліотекарка закінчує писати у формулярі, підсовує мені його на підпис. Ручка на мотузочці. - Мабуть, многа плохого відєл, шо за фантастіку взявся. От я щітаю, шо каждий має займатися своїм дєлом. А то фантастіка ця...

Не витримавши, кладу книжку в сумку, пробурмотівши щось схоже на прощання. Пішла в дитячий відділ, там іграшки зі скляними очима і конкурс малюнку на стіні. Добре, що хоч тут усі заслуговують трохи фантастики.

​​Стіна

Згадувала про "Стіну" в бібліотечному пості, аж тут якось непомітно за кілька днів її прочитала. Це доволі об'ємний товстунець, 500+ сторінок, але написаний дуже простою мовою, тому читається швидко і легко.

"Стіна" українською /переклад з російською/ вийшла кілька років тому - і мені максимально дивно, що про неї дуже мало говорили і обговорювали. Автор - медійна особистість, а на тому ж гудрідсі всього 14 оцінок і лише одне рев'ю. Соу стрендж.

Як на мене, то це хороша якісна антиутопія, витримана в законах жанру. Я не фанатка цього напрямку, але якщо брати українських літераторів, які працювали в тому ж жанрі, то "Стіна" абсолютно на рівні з "Помираною" Антиповича /з "Помираною" взагалі є схожі нотки/ і "Машою або Постфашизмом" Мельника.

Автор в інтерв'ю каже, що ідея книги в нього народилася після того як його спитали, що буде "коли закінчиться наша війна". У "Стіні" події відбуваються в майбутньому, на східному кордоні України стоїть величезна Стіна, яка відгороджує цивілізацію від Дикого Поля, на яке перетворилася Росія. Тиранічна держава розпалася на міста-держави, які воюють між собою, бабраються у власному лайні та бояться кровожерливих укрів.

Головний персонаж Ян живе в Дикому Полі, він скоморох - такий собі мандрівний співець і психолог. Скоморохи зберігають рештки культури, писемності. В якийсь момент доля зіштовхує Яна з украми, які, несподівано для нього, відрізняються від традиційного уявлення. Не можу сказати, що персонажі вийшли дуже глибокими чи розкритими, але автор робить тут акцент на зовсім інші речі.

Цікаво вийшло переплести стародавні історії про скарби Тамплієрів та Софію Палеолог з вигаданим майбутнім. Утім, найцікавішою для мене виявилася все ж перша частина книги, вона дуже нагадала Mad Max.

Ну а фінал трошки розчарував, бо надто багато питань лишилося без відповіді. Причому половина цих питань спливла в самому фіналі.

Якщо підсумувати все, то це була хороша насичена історія з трохи картонними героями і не завжди продуманими сюжетними твістами. На гудрідс я поставила четвірочку.

​​Вільнюс. Книгарні

Провела останній тиждень в Литві і, звичайно ж, не утрималася від спокуси пробігтися книжковими магазинами. У Вільнюсі для цієї справи є окрема вулиця у центрі - Literatų gatvė. Звичайно ж там купа і не книжкових закладів, але книгарень справді багато, причому переважає формат кав'ярня-книгарня. Ще я зазирнула у книгарні в торговому центрі та в аеропорту.

Практично всюди переважна кількість книг литовською. Є знайомі обкладинки, які виходили і в нас: "Татуювальник Аушвіцу", "Усюди жевріють пожежі", "До зустрічі з тобою" - і всяке-різне відоме.

Є дуже скромні полички книг російською і менш скромні стелажики - англійською.

Ціни на книжку плюс-мінус 10-20 євро.

Литовські видання всі в твердій обкладинці, а англійські переважно покет-буками, м'які.

Питала у продавців чи є у них українські книги чи українські автори в перекладі, вони лагідно посміювалися і знизували плечима :(

Ще бачила французьку книгарню, де всі видання французькою. Теж цікаво було покопирсатися з різних альбомах.

На фото топ-10 в одній із книгарень.

"Дівчина, яку ми вбили"

Перший український психологічний трилер від нового українського Стівена Кінга! Книга, що перевершила сподівання! Історія, від якої застигає кров! Півтори сотні сторінок задоволення! Авторка - яскрава представниця плеяди молодих авторів, які невтомною працею створюють нові взірці до милування читацькому оку. Цікаво як автор-жінка описує поведінку та "керує" головними героями-чоловіками. Я рада, что наконец-то украинская современная литература вышла на такой достойный уровень!

Так, це відгуки на "Дівчину, яку ми вбили" від Поліни Кулакової. З якимось мазохістичим задоволенням я спостерігаю за усіма цими захопленими постами в інстаграмі та оглядами на буктюбі. Цю книгу хвалили так, що аж гай гудів. Здавалося, що не прочитати її - злочин проти української культури та і літератури взагалі; Кирило та Мефодій створили алфавіт, а Іван Федорович - друкарський верстат тільки заради того, аби вийшла ця книга. І я прочитала.

Почну з того, що з того, що на презентації цього твору на Арсеналі (особисто, на жаль, я не була присутня) Поліна Кулакова сказала, що вважає його ідеальним. Ну що ж, let it be.

Насправді книжка дуже маленька. Сто п'ятдесят сторінок у твердій обкладинці і великий шрифт із широкими відступами. Можливо, це називається романом з-за того, що охоплений значний проміжок часу, але охоплений він фрагментарно. Повість?

В основі сюжету події 1998 року, коли героїня Ліда, стрибнувши через вогнище, конає в страшних муках з-за синтетичної сукні, що плавиться прямо на ній. Свідками та учасниками цього випадку стають п'ятеро товаришів, які у 2016 році їдуть до річки, аби влаштувати там алкомарафон, який прийнято називати риболовлею. Додому звідти повернуться не всі. Оповідь в книзі ведеться постфактум від першої особи одного з них уже в 2017 році, це чоловік на ім'я Артем. Як він провів попередні двадцять років ніколи не стане нам відомо, наче це щось неважливе.

Найбільшим розчаруванням для мене в цьому творі стали персонажі. Вони ніякі, геть ніякі. Помирають вони чи виживають, мені, як читачці, було абсолютно байдуже. Всі вони, крім Ліди, що покинула твір на перших п'яти сторінках, якісь мудаки без особистостей. Час від часу авторка підкидає деталі про них: першого ображали в школі, другий його захищав; від третього пішла дружина; четвертий двічі був в АТО, але вони абсолютно ніяк не впливають на сюжет. Досконалий психологізм, кажете ви?

Також у мене лишилося забагато питань до організації того самого "герметичного" простору, що дає змогу персонажам підозрювати один одного. Якщо коротко, то основним фактором, який не дозволяє героям втекти зі своєї вбивчої "риболовлі" є дощ. От тільки як можна було домовитися з дощем? Я ще розумію, як вбивця підготував інші пастки, але дощ?! Уявіть, якби в один чітко визначений момент не почався б дощ, вся книга зійшла б нанівець.

Текст у книзі максимально простий, короткі чіткі речення, читається легко, її справді можна прочитати за кілька годин. Мені сподобалася гра авторки з часом: шматочок з 1998, з 2016, з нашого часу, з 1999. Це дозволяло додати саспенсу, обривати оповідь у несподіваних місцях, що мало б змусити читача переживати за долю героїв.

Загалом поки читаєш "Дівчину..." ніяких особливо негативних емоцій вона не викликає, але по прочитанню ти озираєшся назад і бачиш безодню питань без відповідей, яка вже вдивляється в тебе і скалить свої зуби, бо насправді не буде ніяких відповідей. Їх і не планувалося.

Отож, чи справді "Дівчина..." - пришестя українського Стівена Кінга? Ніт.

Чи справді це перший український психологічний трилер? Ніт.

Чи може "Дівчина..." перевершити сподівання? Ніт. Ну, хіба що вони у вас дуже невисокі.

Чи застигла у мене кров? Так. Переважно від хвалебних од.

Прочитала за останній час три книги: "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" від Славенки Дракуліч, свіжесенький "Промінь" від Дяченків і "Печатка Святої Маргарити" від моєї улюблениці Лори Підгірної.

Не знаю чи стане сил і натхнення на всі три відгуки, тому, альорт, питання: з чого краще почати?

​​"Як ми пережили комунізм і навіть сміялися"

Спойлер: ніяк. Ми ще його не пережили. Ми ще його переживаємо, навіть не розуміючи наскільки глибокі сліди ця гидота лишила всередині суспільства.

Минулоріч українською переклали книжку Славенки Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі". Каюся, ще не читала, але планую виправитися. Так от, цього року переклали книгу і про комунізм.

Цікавий і сумний факт: вперше "How we Survived Communism and Even Laughed" вийшла у 1992 році. Двадцять сім років тому. ДВАДЦЯТЬ СІМ, КАРЛЕ!

Так ось сумне у цьому наступне: велика частина речей, що описує Славенка, для країн колишньої Югославії були актуальними у тому далекому 1992 році. У моєму світі вони актуальні досі.

Славенка - журналістка і письменниця з Хорватії. ЇЇ книга "Як ми пережили..." - збірник есеїв, дуже особистих і пронизливих. Проблеми країн Східної Європи розглядаються через історії маленьких людей. Через історії жінок.

Жінок, змушених жити без прокладок і тампаксів. Жінок без засобів, служб і сервісів допомоги в хатній роботі. Жінок, вершиною мрії для яких була шуба. Жінок, які пам'ятають з дитинства рядки з книжки "Партизанські пісні". Жінок, які досі накопичують харчі. Жінок, які не навчилися користуватися гарними речами.

Хтось скаже, що це все дрібниці, умовності. Можливо. Ось тільки зазирніть у шафу до бабусі і побачите там постільну білизну, яка останні років сорок бережеться на "чорний" день. Спитайте, скільки разів користувалися сервізом, що стоїть на верхній полиці серванту. Зверніть увагу на кількість безкоштовних пакетиків, що у супермаркеті набирають відвідувачі. Посткомунізм, насолоджуйтеся.

Дуже сильно мене вразив розділ "Про якість настінної фарби у Східній Європі", про те як наші міста програють у мовчазній війні. Публічний простір починається відразу за помешканням і вважається державним, а, отже, ворожим. Не можеш зруйнувати систему, зруйнуй телефонну будку, зламай автомат для купівлі квитків, знищ квіти у парку. Звучить знайомо, чи не так?

Не впевнена навіть, що слово "сподобалося" в повній мірі відобразить моє ставлення до "Як ми пережили...". Мене зачепило, обурило, образило, знітило, засмутило і дало надію. Мабуть, такий спектр емоції іі є тим, заради чого варто читати.

Стронглі рекомендед.

​​"Океан у кінці вулиці" Ніл Ґейман

Я б хотіла мати свій власний океан у кінці вулиці. Місце, де повірять у твої страхи і нагодують смачним пирогом. Місце, куди можна прийти, коли погано. Місце, де світ трішечки цікавіший, ніж насправді. Місце, де є хоч хтось дорослий.

"Океан у кінці вулиці" був виданий у 2013 році і тоді ж отримав відзнаку Goodreads Choice Awards та купу інших, не менш важливих. Я виділила гудрідсову, тому що, по-перше, я віддана адептка гудрідса, а, по-друге, ця премія означає вибір безпосередньо читачів. У нас "Океан..." переклали і надрукували у 2019, видавництво КМ-букс.

Історія починається з того, що головний герой опиняється у рідному місті на чиїхось похоронах. Повертаючись звідти, він проїжджає вулицею, де колись стояв його будинок. Не втримавшись, герой заходить до ферми на кінці цієї вулиці. Від ферми в свою чергу вже рукою подати до океану. Чи принаймні до ставка, який подруга дитинства головного героя - Летті Гемсток - називала океаном.

Занурившись у спогади, герой пригадує часи, коли йому було сім років. І ОСЬ ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СПРАВЖНЯ КРІПОТА.

Не знаю, чи є щось жахливіше за жахіття малих дітей. Жахіття, що оживають і взаємодіють з тобою, а ніхто не вірить. У Ґеймана майстерно вийшло передати відчуття того хлопчиськи, який боїться і не має жодного сумніву у справжності своїх страхів.

Окремої згадки і моєї ніжної любові заслуговує родина Гемстоків, що живе в кінці вулиці. Це трійка захисниць океану: бабуся, мати і дівчинка. Можна лише здогадуватися, хто вони, звідки вони, чому вони. Гемпстоки - це сила, мрія, надія, дружба, любов, самопожертва. Гемпстоки - це океан.

Як завжди, у Ґеймана - і він сам про це наголошує в усіх інтерв'ю - в книжках важко, а подекуди і неможливо виокремити якусь одну провідну тему, але в "Океані..." мене найбільше зачепила думка, що насправді нема ніяких дорослих. Нема жодного дорослого в цілому світі... (звісно, крім бабусі Летті Гемсток).

Єдина річ, що збентежила мене у книзі, - ілюстрації. Можливо, у мене якісь дефекти в естетичному сприйнятті, але вони щось не дуже вдалі. При бажанні ще можна поставити питання до логіки цих зображень, але я не буду. Просто залишу тут думку, що вони стрьомнінькі у поганому значенні.

"Океан у кінці вулиці" - чудова доросла історія про дітей, які завжди живуть всередині нас. І бояться, навіть без монстрів.

Рекомендед.

​​Рубрика currently-reading

Неймовірно, але кількість книжок у одночасному читанні скоротилася до 4х.

Велика особиста переможенька для мене полягає у тому, що я дочитала Before They Are Hanged благословенного Джо Аберкромбі. Я почала його 5-го вересня і от 14-го червня нарешті здолала! Можливо, для когось це дрібниця, але мені було дуже важливо, бо це була моя перша повноцінна художня книга англійською. Не стаття, не оповідання, не уривок. На початку було складнувато за рахунок лексики: у повсякденному житті мені не доводить називати англійською види зброї та описувати бої, але потім звиклося. Аберкромбі і його дарк фентезі з яскравими неоднозначними персонажами дуже до душі.

Все ще у читанні "Друга стать" від Сімони ді Бовуар (без коментарів) і чергова частина про пригоди сера Макса від Макса Фрая. Думаю, що після неї зроблю павзу, бо щось уже трохи притомилася від чарівності світу Ехо.

І в активному читанні "Клавка" Марини Гримич. Чесно кажучи, це книжка перед якою мені трішки соромно за власну неосвіченість. "Клавка" - роман про українську літературну і навкололітературну тусівочку у повоєнному Києві. І якщо прізвища Малишко, Рильський і Забіла бодай здаються мені знайомими, то всі інші - геть невідомі.

Сьогодні відчула раптову потребу розжитися аудіокнигою і дуже вчасно згадала про Абук. Давненько вже хотіла затестити їх додаток, але до того не виникало потреби.

І я дуже-дуже задоволена. Якщо раптом не чули, то Абук (так можна і пошукати в маркетах) - українська аудіокнигарня. Це одна з небагатьох можливостей легально придбати аудіоверсії книжок українською.

Сьогодні знайшла собі улюблененький "Таємничий сад" Френсіс Бернет, це класичний дитячий твір, який до того читала російською. Я обожнюю оці всі історії в стилі Поліанни (ну, крім "Маленьких жінок", мені вони ту мач релігійні).

Крім відмінної начитки, я радісно попискувала від того, що в перекладі передали йоркширську говірку через діалектизми, бо в російському перекладі нам просто повідомляли, що персонаж говорить як йоркширець. Та й таке.

Ще чудово, що додаток сам запам'ятав, де я зупинилася, бо основна причина, чого я кидала аудіокниги - забула, де зупинилася, а шукати вручну незручно.

​​Зустріла книжку з чудовою анотацією: "Ви досі вважаєте, що українці моляться вигаданим євреями богам і святим? Дослідник праукраїнської історії та мови Сергій Піддубний наводить залізні аргументи, що навпаки - богами та пророками євреїв були предки українців. Те саме стосується греків, які нібито дали світові міти, героїв і науку. Насправді вони нічого не мають до них. То наша, українців, історія. То наша правда, слава і сила!"

Дуже скептично ставлюсь до подібного виду літератури. Ще трішки цитат від Сергія Піддубного:

"А тоді милосердний Господь України послав нам, які посміли загубити себе самих, Тараса Шевченка - правдивого Божича. І він повернув нас самих до себе! Він створив такий запас сакрального Українства, такий ресурс Української енергетики, що не тільки два віки цензури, але навіть шкільна програма опинилася безсила згасити в душі України полум'я Божественного відродження, яке запалив на покоління вперед Божич Тарас!"

"Дехто глузує з невисоких інтелектуальних здібностей Януковича. Але високі інтелектуальні здібності Ющенка в державотворчій діяльності не принесли йому успіху. Отже, не все залежить від інтелекту".

Ну що ж, пишаймося!

Останнім часом прочитала "Клавку" Марини Гримич, коміксові "Казки" і "Шукачі безсмертя" Хлої Бенджамін. Про що цікавіше?

​​"Казки"

Я не дуже комікс-person, бо, по-перше, комікси українською почали видаватися не так давно, а, по-друге, я байдужа до супергеройської тематики. Нещодавно, до речі, раділа, що байдужа, бо глянула на кількість видань і подумала, що збанкрутіла б до біса.

Мені не доводилося нічого чути про "Казки" Білла Віллінґема, хоча, як виявилося, багато людей навколо знають про гру за мотивами цих коміксів - "Wolf among us", але в іграх я тямлю ще менше, ніж у коміксах. Купила я книжку більше інтуїтивно, бо хтось десь сказав, що це схоже на серіал "Once upon a time".

У центрі сюжету - громада казкових персонажів, що була вимушена втекти зі своїх світів, і тепер співіснує поруч із "прозаїками", себто, прозаїчними, звичайними людьми. Казкові герої, що схожі на людей, живуть у Нью-Йорку, а всі інші - десь на далекій фермі.

Офіційний мер Казкополя - цар Горох (локальний переклад для незнайомого українцям персонажа King Cowl), але насправді усім рулить Білосніжка. Наскільки я зрозуміла, це трохи модифікована Білосніжка, її риси були позичені не лише з історії про гномів, а й з інших казок. Колись у дитинстві я читала казку "Розаночка и Беляночка", на жаль, не знаю як правильно вона називається українською. Так от Білосніжка - Snow-White в обох випадках англійською - отримала досвід і дівчинки, що жила з гномами, і "Беляночки". Відповідно, у неї є сестра Ружинка, розслідування зникнення якої складає основу сюжету.

Справжня окраса цієї історії - детектив С. Вовк. Уявіть собі детектива із голівудського кіно: максимально брутального, зі складним життєвим шляхом, із незмінною цигаркою та в довгому плащі. Це і є наш Вовк. Після переходу до світу прозаїків казкова громада проголосила амністію для колишніх монстрів - і з тих пір Вовк пантрує спокій та порядок.

З-поміж знайомих нашій культурі персонажів зустрічаються Джек з казки про бобове стебло, Попелюшка, Синя Борода, Красуня та Чудовисько, Прекрасний Принц, Аліса з Країни див та кролічок... Про героїв на кшталт Голубого хлопчика або Мухолова є примітки позаду.

Мені важко прокоментувати малюнки, бо я, як було сказано вище, зовсім не експертка у коміксовій справі, але на мій не надто вишуканий смак вони гарні.

Також у кінці тому є оповідання "Вовк серед нас", де ми взнаємо ще трошечки більше про Сірого Вовка. Повірте, він такий класнінький, що цього все одно замало.

Якщо підсумовувати, то мене дуже і дуже потішило чергове переосмислення доль казкових героїв. Воно органічно вписалося у формат коміксу, український переклад вдався.

Рекомендед.

​​"Східний синдром"

Зайшовши до бібліотеки, відразу побачила на полицях з новинками свіжий роман Юлії Ілюхи "Східний синдром". У будь-якому разі я придивлялася до нього раніше, гортала ознайомчий фрагмент на сайті КСД, тому, звісно, зраділа можливості прочитати його, не купуючи. Тим паче на обкладинці ззаду примостився доволі позитивний відгук любої моєму серцю критикині Тетяни Трофименко.

На початку мені б хотілося акцентувати увагу на обкладинку твору. Там десь унизу я пришпилю її, максимально полегшуючи вам завдання. Так ось, на обкладинці зображена жінка поміж двома чоловіками. Можливо, проблема у моєму сприйнятті, але, погодьтесь, у цьому випадку десь на підсвідомому рівні здається, що книга міститиме у собі любовний трикутник як одну з основних тем. Більш того, у пролозі розміщений шматок тексту, зміст якого стане повністю зрозумілим у середині роману, але цей шматок теж створює ілюзію книги про стосунки між тріо з обкладинки. Запам'ятайте, я повернуся до цього згодом.

У книзі три головних персонажі: юрист Василь з Рівного з псевдо "Адквокат", що, закінчивши Харківську юридичну академію, одружився і лишився в місті; Максим з Красного Луча з псевдо "Турок", що втратив кохану жінку на початку війни; росіянка Таня з псевдо "Скеля", що втекла в Україну від жорсткого чоловіка. Якщо вам раптом здається, що я спойлерю, то не більше, ніж анотація книги.

Перші три розділи присвячені відповідно кожному з персонажів: Василю, Максу та Тані. Тут ми отримуємо інформацію про їх бекграунд та причини, з яких вони опинилися на війні. Враховуючи, що всього розділів у книжці п'ять, то більшу частину роману ми знайомимося з персонажами. Мені тут не дуже подобається підхід Ілюхи - і зараз я поясню чому.

Я не люблю, коли особистість героя розкривається через авторський текст. Такий собі голос бога. Можна написати "Дмитрик любив котів", а можна перетворити це речення на історію та зобразити дрібними деталями, на кшталт, волонтерства умовного Дмитрика в умовному притулку, його дбайливе ставлення до власного кота, те як він щоранку підгодовує вуличних котисьок тощо. У "Східному синдромі" обрали перший варіант. Так, я розумію, що неможливо показати все через деталі, але від цього авторський текст не починає подобатися мені більше.

Продовжимо. Всі три персонажа опиняються у зоні бойових дій, між ними, здавалося, справді з'являється якась напруга, але буквально за десяток сторінок весь цей конфлікт розв'язується як другорядний, майже не впливає на долю героїв і більше ЖОДНОГО разу не згадується. Навіщо тоді було так ретельно на нього натякати?

Ще однією рушницею, котра не вистрілила, стала розв'язка стосунків між Танею та її чоловіком. Весь роман авторка нагнітала цю ситуацію, доводила героїв до крайнощів, лишала якісь зачіпки, аби потім все це луснуло як та мильна булька. До речі, це друга книга сучукрліту, де конфлікт дружини-жертви і чоловіка-аб'юзера вирішується подібним чином (Ольга Деркачова, "Дім Терези").

У "Східному синдромі" порушене ДУЖЕ широке коло проблем. Це і, як я згадувала вище, відносини жертва-аб'юзер (моя окрема подяка авторці), і окремо взята родинна драма, і зміна пріоритетів під тиском соціуму, і алкоголізм, і залежність від заспокійливого, і відсутність діючих реабілітаційних програм для колишніх солдатів, і непрацюючі реформи в поліції, і непереборний бюрократизм системи, і війна. Повірте, це не вся проблематика, а тільки те, що я змогла швиденько назвати. І все це розмістилося на 237 сторінках. Звичайно, щось розглянуто повніше, але більшість тем тільки означені.

Книга читається дуже легко, мова жива, не виникає враження штучності. Не можу назвати поганими еротичні сцени.

У підсумку я не лишилася повністю задоволеною. Насправді було доволі важко сформулювати своє ставлення до книги у першу чергу через те, що про сучасну війну читати надто болісно. І провести межу між враженнями від роботи авторки та емоціями, що не пов'язані напряму з романом, мені складно.

Усе ще сподіваюсь, що в українській літературі мають з'явитися книги, що будуть кращими за "Східний синдром", але ця одна - рух у правильному напрямку.

​​"Заради майбутнього"

Збірки оповідань, як правило, лишають мене невдоволенною. Справа в тому, що в такі збірки зазвичай входять лише кілька вдалих оповідань, а інші змушують мене лише закочувати очі. Щасливим виключенням серед українських авторів, які я читала, стала одна Катерина Калитко з її "Землею Загублених".

Ця вся передмова вела до того, що "Заради майбутнього" я купувала тільки тому, що автором значиться Максим Кідрук, котрий яскравою зірочкою сяє на небі сучукрліту. Вельми вдячна КСД, що вони надають змогу купувати електронну версію своїх книжок.

Я не впевнена, що хочу розбирати кожне оповідання окремо, тому, мабуть, скажу свою думку більш узагальнено. Кілька оповідань мені сподобалися, хоча вау-ефекта, на жаль, не викликало жодне з них.

Сподобалося те, що подобається у Кідрука завжди. Кріповість, нагнітання, любов до технічних деталей. На хорошому рівні знаходяться й серйозні драматичні моменти.

Окремо хочу відзначити оповідання "Ельвіра". Воно виходило у збірці "Волонтери. Мобілізація добра" і неважко здогадатися, що воно про сучасну війну. Як на мене, то Кідруку добре вдалася ця замальовка, вона викликає емоції, наповнена яскравими персонажами, логічно завершена. Якщо коротко, то ідея цього оповідання: "Ми не можемо чинити як вони, бо не хочемо бути ними".

І не сподобалося мені те, що не подобається завжди. Я не дуже люблю гумор у книжках Макса, мені він якийсь маснуватий і несмішний. Так само, до речі, мені абсолютно не подобаються і тревелоги, з яких почалася його письменницька кар'єра.

Найбільш неприємним для мене стало оповідання "Моя література", де автор, власне, хизується тим, що не читав за програмою в школі, натомість ковтаючи цікаві йому книги. Мене не ображає відраза до програмової літератури, нічого особливого, мене дивує, що з цього можна зліпити предмет гордощів. Також з боку Кідрука не дуже далекоглядно стібатися над заучками, які читали за програмою, але не горіли бажанням допомагати своїм лінивим однокласникам на контрольних. Пане Максе, так вже вийшло, що частина цих заучок тепер читає ваші книжки. Рівень гумору в цьому оповіданні на рівні сторінки анекдотів у газеті "Сумщина". Підозрюю, що воно дуже раннє.

У підсумку, перевівши враження у грубу конкретику, то оповідання "Знову і знову" та "Ельвіра" мені прийшлися до душі; оповідання "Р61", "ДНК. Історія сьома" та "Заради майбутнього" радше сподобалися, але з певними претензіями; а "Трансфер", "Я полечу", "Сюрприз", "Моя література", "Нічиї діти" категорично не зайшли.

Здалося, що романи пану Максу вдаються більше. Цього і буду притримуватися.

Віш-ліст

Час від часу проглядаю і апдейчу свою полицю wish-list у гудрідсі, бо вийшло щось нове, щось придбала, щось прочитала, щось перехотіла. Вирішила винести сюди найцікавіші книги, купівлю яких відкладаю до розпродажів (колись напишу окремий допис про свою стратегію книжкових знижок).

"Шлях Королів. Хроніки Буресвітла" Брендона Сандерсона. Це свіженьке-свіженьке, тільки сьогодні побачила. Перша книга фентезійної саги, яку автор планує завершити у 2040. 2040, КАРЛ! За відгуками має бути щось круте, щоправда, я дуже скептично ставлюсь до видання саг у КСД. Їм цілком норм видати першу книгу і забути про серію (це не по-людськи, погодьтеся).

"Остання обитель бунтарства" Ірини Грабовської. Альтернативна історія та стімпанк, вже у мене в передзамовленні від авторки. Перша книга дилогії про місто вчених і бунтівників, що розташувалося між Українським Королівством та Російською Імперією.

"Район Д" Артема Чеха. Я була в захопленні від попередньої книжки Чеха "Точка нуль" - і очікую, що оця нова буде на тому ж рівні.

"Заборонений плід" від Лів Стрьомквіст. Шкодую, що провтикала передзамовлення на цей комікс, але що вже. Жіноче тіло, жіноча сексуальність, табуйовані теми.

"Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння" від Мері-Енн Шеффер та Енні Берровз. Ніжно люблю книжки про книжки, а в цій одній сховалася історія про молоду письменницю, що під час війни відбуває на острів.

"Театр невидимих дітей" від Марціна Щигельського. Скоріше за все, це одна з історій в стилі "Поліанни", до яких я до біса сентиментальна. Наскільки я розумію, оповідка про театр у сиротинці поєднується з темою профспілкового руху у Польщі 1981 року.

"Діти Анансі" від Ніла Ґеймана. Цю книгу я вже теж передзамовила і нетерпляче чекаю, бо своїми романами Ніл Ґейман мене ще ні разу не підводив. А, враховуючи, що з Анансі я знайома з "Американських богів", це має бути щось дуже ґейманівське.

Учора прочитала інтерв'ю з Кідруком, де він розказує про додаток, що зараз клепають для його нової книги. Звичайно, я залінкую цю статтю, але якщо вам ліньки читати повністю, то спробую переказати в двох реченнях.

Автор довго і натхненно переконував директора КСД, що їм необхідно створити інтерактивний додаток для його романів. КСД погодилося і дало грошей. Схожі примітивніші додатки випускалися для книжок про Алісу (ага, з оформленням Гапчиньскої, ті, що продавалася з АТБ), але тут все буде по-дорослому плюс певні додаткові історії персонажів, які не ввійдуть у книгу. Пан Кідрук каже, що книгу можна буде норм читати і без цього додатку, сюжет від цього не втратить.

Сам додаток можна буде завантажити в маркетах. Якщо ця тема зайде, то в подальшому в додаток будуть додавати матеріали і по іншим книгам. Глибокий сенс додатку у збільшенні продаж і залученні до читання нечитаючу молодь.

Наскільки це ефективно? Не знаю. Особисто для мене наявність чи відсутність інтерактивного елемента у читанні геть не є визначальним, але я і так безнайдіно читаюча. Сподіваюсь, це справді спрацює.

До речі, нагадую, що коли раптом вам хочеться або висловити свою думку, або у вас є зауваження, або просто хочеться подискутувати - велком @daariach.

Вперто шукаю стежину посеред темного лісу сучукрліту, що виведе мене до галявини з цікавими книжками, але цього разу однозначно обрала не той шлях. Настільки не той, що уперше за рік і трошки покинула книжку недочитанною.

Увага, питання: