Маленьке опитування. Що цікавіше в постах?

​​Нещодавно дочитала "Людину божественну" Ювала Ной Харарі /досі не розумію чого не Гарарі/. Це нон-фікшон, який, на противагу попередньому, я люблю, захоплююсь і усім раджу.

Цікавий факт 1: автор, думається мені, збирає бінго суспільної ненависті: єврей, атеїст, захисник прав тварин, веган, гей.

Цікавий факт 2: паперова книжка, яку я читала найдовше за останні кілька років. Майже півмісяця, вийшла на рекорд.

Цікавий факт 3: по прочитанню стає дуже груснінько, бо доводиться погоджуватися з усілякими неприємними, але правильними речами, про які в повсякденному житті не часто задумуєшся.

​​Майже святковий день. Сьогодні дочитала-дослухала аудіоверсію "Бенкет круків" Джорджа Мартіна (російською "Пир стервятников" і слухала я теж російською, бо аудіокниги українською все ще екзотика). Щоб ви розуміли мою швидкість аудіочитання, почала я "Бенкет круків" 17 квітня 2018 року. РІК ТОМУ, КАРЛ!

Ще один символічний момент, що це відбулося як раз під час виходу останнього сезону "Гри престолів". Якщо ви раптом задумувалися чи варто читати книгу після серіалу (або замість серіалу), то тисячу разів варто. Як на мене, Мартін офігезний, його тексти грандіозні, сповнені подіями, персонажами, побутовими дрібницями і відсилками до себе ж самого. Я захоплено попискую від "Саги Льоду та Полум'я", перечитуючи її вдруге. І планую перечитувати втретє. Так що коли хто потребує знаку від всесвіту, щоб почати Мартіна, то ось він, тримайте ^^

Ну, і завершуючи цю хвалебну оду, хотіла сказати, що Кмбукс /парадоксально, що я так часто їх тут згадую/ почали перевидавати "Сагу Льоду та Полум'я" в стильних обкладинках, що точно будуть кращими за кінообкладинки, бо, як на мене, мало що може бути гіршим за кінообкладинку.

​​Після затяжного читання "Людини божественної" буквально за кілька днів проковтнула трилогію Дяченків про мандрівне Королівство.

Для мене особисто це дуже важливі книги, бо саме з Королівства почалося моєї знайомство з творчістю Дяченків і любов до них. Мені було десь 12-13, коли в бібліотеці трапилася перша частина у стрьомнінькій пожмаканій суперобкладинці, а під нею виявився неймовірний світ.

Якщо коротко, то у першій книзі "Ключі від королівства" школярка Ліна Лапіна виявляє у себе чарівні здібності. Разом з королем Обероном вона допомагає мандрівному Королівству знайти собі нове місце, де воно зможе вкоренитися і жити.

У другій книзі "Королівська обіцянка" Ліна йде за Відьмину Печатку, аби допомогти Оберону дотримати слова. У цій частині з'являються чарівний колишній людожер Уйма та класнінький у своїй підлості нащадок некромантського роду Максиміліан.

У третій книзі до Королівства Ліну покличе Максиміліан (такий котічок, я вам присягаюсь), бо той світ руйнується і полчища кочовників ось-ось візьмуть замок. Називається третя книга "Зло не має влади".

Зі свого нинішнього читацького досвіду я бачу, що ці історії трошечки наївні, є рушниці, що не вистрілили, але книги цікаві, динамічні та захопливі. Це той янг-едалт, якого ми заслуговуємо.

Що ви робите з паперовими книжками, які прочитали і розумієте, що вже не схочете прочитати ще раз?

​​Читаю зараз "Чорні водяні лілії" Мішеля Бюссі (у "Віваті" десь рік тому виходила ще "Літак без неї" його). Осіліла поки що десь чверть.

Цікаві факти:

1) Українське видання має шось середнє між м'якою і твердою обкладинкою. Вона гнеться у будь-який бік, але при цьому це не просто картонка.

2) Події книги відбуваються у Живерні. Це таке село недалеко від Парижа, де жив і творив Клод Моне. І взагалі, творчість Моне - головний мотив "Чорних водяних лілій".

3) Текст повільний для читання, важкий, насичений. Сильний акцент на яскравих візуальних образах. І, звичайно, на пейзажах з картин Моне.

4) Я все ще не можу назвати жодного з героїв приємним особисто для мене. Гадаю, за 130 сторінок мені зустрілися фактично усі основні персонажі - і всі вони або карикатурні, або просто не викликають захвату або співчуття.

5) Уже вивела для себе формулу, що французькі письменники дуже люблять захоплюватися Росією. З тих, що я читала за останній час це і "Елегантна їжачиха", і "Ніжність", і постійні згадки у "Чорних водяних лілій". Для мене загадка, чому оце всьо саме у французів.

Загалом книжка цікава, чекаю, що буде далі. І чекаю персонажів, що збурять моє серденько.

Рубрика currently-reading

1) "Before They Are Hanged" від Джо Аберкромбі без змін. Взагалі не брала до рук, бо там лишилося кілька розділів, а я не готова до фінальних битв і страждань.

2) "Волонтеры вечности" Макса Фрая. Першу книжку з серії я дочитала в квітні та лишалася абсолютно закоханою у світ Ехо.

3) Другий том "Другої статі" Сімони Бовуар без змін. Пора змиритися, що я вже ніколи її не дочитаю.

4) "Іншалла, Мадонно, Іншалла" від Єрґовича в повільному читанні. Думаю помічати зірочками оповідання, які зрозуміла, бо мені трапилося кілька таких, де взагалі не ясно, шо то було таке. І досі дивно читати слово "Аллаг".

5) "Не відпускай мене" від Кадзуо Ішіґуро. Колись я напишу його ім'я правильно з першого разу, але не сьогодні. Неймовірно красиве оформлення від ВСЛ, і я вже готуюсь, що це буде серцерозбивательно.

Ну, ще вчора я дочитала "Будинок безлічі шляхів" Діани Вінн Джонс. Тут я, як і в попередніх книгах, захоплена казкою і попискую від захвату.

​​Тільки шо повискувала від радощів, бо побачила, що в Україні нарешті видадуть Гелен Рассел. Я прочитала цю книжку кілька років тому і усім наполегливо раджу як істинне хюґґе.

Це історія англійки, що переїхала жити в Данію за своїм чоловіком, такий собі щоденник довжиною у рік. Обожнюю.

Стронглі рекомендед.

Я, здається, більш-менш урізала читацькі апетити і стала купувати менше книжок /це до першого розпродажу/.

За останні два місяці принесла в дім:

- "Чаротворців" Пратчетта, бо у мене підписка

- дві книжки Дракуліч. "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" і "Вони б і мухи не скривдили"

- замовила свіжесенький Дяченківський "Промінь"

- і "21 урок для 21 століття" Харарі

Ніби усе. Пишаюся собою.

Скільки у вас книжок в місяць виходить?

Бібліотечне [1]

Я дуже люблю бібліотеки. І загалом, як явище, і окремо філію номер вісім ім. Шевченка в Сумах, куди записана з 4х років. Вчора спіймала там непозбувну бентегу. Двічі.

Трошки передісторії: десь роки зо три у бібліотеці перестали приймати у подарунок книги російських видавництв /на цьому місці я танцюю джигу/. Знаю напевне, бо намагалася прилаштувати туди "Мауглі", виданного 1992 року десь в Рашці. Не взяли.

Учора прийшла, перебираю книги на поличці нових надбань. Там живуть подаровані книги та закупи. Знаходжу брошурку, яка розповідає як правильно красти книги, фільми та музику з інету. Ну, тобто називалася вона конєшно інакше, шось типу "Как сэкономить на книгах" /іронійно, шо авто продає книгу про те шо можна піратити книги/, а всередині щось на кшталт посібника по торренту. Видане це диво в 2011 році в Москві.

Питаю у бібліотекарки, що за лайно. Каже, що подарували. Обурююсь, мовляв, книга про порушення законів. А якби їм подарували книгу про те як бомбу на кухні виготовити, теж поставили б у вільний доступ? Ну і додатково обурююсь, що видана книга за порєбріком. Отримую відповідь, що у нас багато неправильного в світі, а книги з Рашки вони не беруть якщо там про спецназ чи ще що. Ну отлічно тепер.

Бібліотечне [2]

Після обговорення доцільності перебування у бібліотеці посібника по піратству я відійшла до іншої полиці, попересувала книжки, витягла з глибин "Стіну" Андрія Цаплієнко. Не скажу, що щось знала про цю книгу, просто бачила її у ВСЛ. Понесла записувати.

І тут до бібліотекарки приходить колега з читального залу. Вони починають обговорювати "Стіну" прямо при мені.

- А ти читала?

- Нє. Але її беруть мало, от тільки другу запісь дєлаю. Непопулярна.

Конєшно непопулярна! Ви її поставили на полицю, до якої доходять тільки знавці стелажів. Можна було ще сховати під паркет, тоді точно ніхто не брав би.

- А це хто? А, Цаплієнко. Це отой?

- Да, імєнно отой.

На той момент я не знала, який отой, каюсь, але вони так перезирнулися між собою, що я відчула себе просто зобов'язанною взнати /це військовий журналіст/.

- І шо це в нього? - колєга з читального залу починає гортати книгу, відкриває анотацію. - Гостросоціальна фантастика... Фантастика? Мда.

- Да, вони щас всі фантастіку пишуть, - бібліотекарка закінчує писати у формулярі, підсовує мені його на підпис. Ручка на мотузочці. - Мабуть, многа плохого відєл, шо за фантастіку взявся. От я щітаю, шо каждий має займатися своїм дєлом. А то фантастіка ця...

Не витримавши, кладу книжку в сумку, пробурмотівши щось схоже на прощання. Пішла в дитячий відділ, там іграшки зі скляними очима і конкурс малюнку на стіні. Добре, що хоч тут усі заслуговують трохи фантастики.

​​Стіна

Згадувала про "Стіну" в бібліотечному пості, аж тут якось непомітно за кілька днів її прочитала. Це доволі об'ємний товстунець, 500+ сторінок, але написаний дуже простою мовою, тому читається швидко і легко.

"Стіна" українською /переклад з російською/ вийшла кілька років тому - і мені максимально дивно, що про неї дуже мало говорили і обговорювали. Автор - медійна особистість, а на тому ж гудрідсі всього 14 оцінок і лише одне рев'ю. Соу стрендж.

Як на мене, то це хороша якісна антиутопія, витримана в законах жанру. Я не фанатка цього напрямку, але якщо брати українських літераторів, які працювали в тому ж жанрі, то "Стіна" абсолютно на рівні з "Помираною" Антиповича /з "Помираною" взагалі є схожі нотки/ і "Машою або Постфашизмом" Мельника.

Автор в інтерв'ю каже, що ідея книги в нього народилася після того як його спитали, що буде "коли закінчиться наша війна". У "Стіні" події відбуваються в майбутньому, на східному кордоні України стоїть величезна Стіна, яка відгороджує цивілізацію від Дикого Поля, на яке перетворилася Росія. Тиранічна держава розпалася на міста-держави, які воюють між собою, бабраються у власному лайні та бояться кровожерливих укрів.

Головний персонаж Ян живе в Дикому Полі, він скоморох - такий собі мандрівний співець і психолог. Скоморохи зберігають рештки культури, писемності. В якийсь момент доля зіштовхує Яна з украми, які, несподівано для нього, відрізняються від традиційного уявлення. Не можу сказати, що персонажі вийшли дуже глибокими чи розкритими, але автор робить тут акцент на зовсім інші речі.

Цікаво вийшло переплести стародавні історії про скарби Тамплієрів та Софію Палеолог з вигаданим майбутнім. Утім, найцікавішою для мене виявилася все ж перша частина книги, вона дуже нагадала Mad Max.

Ну а фінал трошки розчарував, бо надто багато питань лишилося без відповіді. Причому половина цих питань спливла в самому фіналі.

Якщо підсумувати все, то це була хороша насичена історія з трохи картонними героями і не завжди продуманими сюжетними твістами. На гудрідс я поставила четвірочку.

​​Вільнюс. Книгарні

Провела останній тиждень в Литві і, звичайно ж, не утрималася від спокуси пробігтися книжковими магазинами. У Вільнюсі для цієї справи є окрема вулиця у центрі - Literatų gatvė. Звичайно ж там купа і не книжкових закладів, але книгарень справді багато, причому переважає формат кав'ярня-книгарня. Ще я зазирнула у книгарні в торговому центрі та в аеропорту.

Практично всюди переважна кількість книг литовською. Є знайомі обкладинки, які виходили і в нас: "Татуювальник Аушвіцу", "Усюди жевріють пожежі", "До зустрічі з тобою" - і всяке-різне відоме.

Є дуже скромні полички книг російською і менш скромні стелажики - англійською.

Ціни на книжку плюс-мінус 10-20 євро.

Литовські видання всі в твердій обкладинці, а англійські переважно покет-буками, м'які.

Питала у продавців чи є у них українські книги чи українські автори в перекладі, вони лагідно посміювалися і знизували плечима :(

Ще бачила французьку книгарню, де всі видання французькою. Теж цікаво було покопирсатися з різних альбомах.

На фото топ-10 в одній із книгарень.

"Дівчина, яку ми вбили"

Перший український психологічний трилер від нового українського Стівена Кінга! Книга, що перевершила сподівання! Історія, від якої застигає кров! Півтори сотні сторінок задоволення! Авторка - яскрава представниця плеяди молодих авторів, які невтомною працею створюють нові взірці до милування читацькому оку. Цікаво як автор-жінка описує поведінку та "керує" головними героями-чоловіками. Я рада, что наконец-то украинская современная литература вышла на такой достойный уровень!

Так, це відгуки на "Дівчину, яку ми вбили" від Поліни Кулакової. З якимось мазохістичим задоволенням я спостерігаю за усіма цими захопленими постами в інстаграмі та оглядами на буктюбі. Цю книгу хвалили так, що аж гай гудів. Здавалося, що не прочитати її - злочин проти української культури та і літератури взагалі; Кирило та Мефодій створили алфавіт, а Іван Федорович - друкарський верстат тільки заради того, аби вийшла ця книга. І я прочитала.

Почну з того, що з того, що на презентації цього твору на Арсеналі (особисто, на жаль, я не була присутня) Поліна Кулакова сказала, що вважає його ідеальним. Ну що ж, let it be.

Насправді книжка дуже маленька. Сто п'ятдесят сторінок у твердій обкладинці і великий шрифт із широкими відступами. Можливо, це називається романом з-за того, що охоплений значний проміжок часу, але охоплений він фрагментарно. Повість?

В основі сюжету події 1998 року, коли героїня Ліда, стрибнувши через вогнище, конає в страшних муках з-за синтетичної сукні, що плавиться прямо на ній. Свідками та учасниками цього випадку стають п'ятеро товаришів, які у 2016 році їдуть до річки, аби влаштувати там алкомарафон, який прийнято називати риболовлею. Додому звідти повернуться не всі. Оповідь в книзі ведеться постфактум від першої особи одного з них уже в 2017 році, це чоловік на ім'я Артем. Як він провів попередні двадцять років ніколи не стане нам відомо, наче це щось неважливе.

Найбільшим розчаруванням для мене в цьому творі стали персонажі. Вони ніякі, геть ніякі. Помирають вони чи виживають, мені, як читачці, було абсолютно байдуже. Всі вони, крім Ліди, що покинула твір на перших п'яти сторінках, якісь мудаки без особистостей. Час від часу авторка підкидає деталі про них: першого ображали в школі, другий його захищав; від третього пішла дружина; четвертий двічі був в АТО, але вони абсолютно ніяк не впливають на сюжет. Досконалий психологізм, кажете ви?

Також у мене лишилося забагато питань до організації того самого "герметичного" простору, що дає змогу персонажам підозрювати один одного. Якщо коротко, то основним фактором, який не дозволяє героям втекти зі своєї вбивчої "риболовлі" є дощ. От тільки як можна було домовитися з дощем? Я ще розумію, як вбивця підготував інші пастки, але дощ?! Уявіть, якби в один чітко визначений момент не почався б дощ, вся книга зійшла б нанівець.

Текст у книзі максимально простий, короткі чіткі речення, читається легко, її справді можна прочитати за кілька годин. Мені сподобалася гра авторки з часом: шматочок з 1998, з 2016, з нашого часу, з 1999. Це дозволяло додати саспенсу, обривати оповідь у несподіваних місцях, що мало б змусити читача переживати за долю героїв.

Загалом поки читаєш "Дівчину..." ніяких особливо негативних емоцій вона не викликає, але по прочитанню ти озираєшся назад і бачиш безодню питань без відповідей, яка вже вдивляється в тебе і скалить свої зуби, бо насправді не буде ніяких відповідей. Їх і не планувалося.

Отож, чи справді "Дівчина..." - пришестя українського Стівена Кінга? Ніт.

Чи справді це перший український психологічний трилер? Ніт.

Чи може "Дівчина..." перевершити сподівання? Ніт. Ну, хіба що вони у вас дуже невисокі.

Чи застигла у мене кров? Так. Переважно від хвалебних од.

Прочитала за останній час три книги: "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" від Славенки Дракуліч, свіжесенький "Промінь" від Дяченків і "Печатка Святої Маргарити" від моєї улюблениці Лори Підгірної.

Не знаю чи стане сил і натхнення на всі три відгуки, тому, альорт, питання: з чого краще почати?

​​"Як ми пережили комунізм і навіть сміялися"

Спойлер: ніяк. Ми ще його не пережили. Ми ще його переживаємо, навіть не розуміючи наскільки глибокі сліди ця гидота лишила всередині суспільства.

Минулоріч українською переклали книжку Славенки Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі". Каюся, ще не читала, але планую виправитися. Так от, цього року переклали книгу і про комунізм.

Цікавий і сумний факт: вперше "How we Survived Communism and Even Laughed" вийшла у 1992 році. Двадцять сім років тому. ДВАДЦЯТЬ СІМ, КАРЛЕ!

Так ось сумне у цьому наступне: велика частина речей, що описує Славенка, для країн колишньої Югославії були актуальними у тому далекому 1992 році. У моєму світі вони актуальні досі.

Славенка - журналістка і письменниця з Хорватії. ЇЇ книга "Як ми пережили..." - збірник есеїв, дуже особистих і пронизливих. Проблеми країн Східної Європи розглядаються через історії маленьких людей. Через історії жінок.

Жінок, змушених жити без прокладок і тампаксів. Жінок без засобів, служб і сервісів допомоги в хатній роботі. Жінок, вершиною мрії для яких була шуба. Жінок, які пам'ятають з дитинства рядки з книжки "Партизанські пісні". Жінок, які досі накопичують харчі. Жінок, які не навчилися користуватися гарними речами.

Хтось скаже, що це все дрібниці, умовності. Можливо. Ось тільки зазирніть у шафу до бабусі і побачите там постільну білизну, яка останні років сорок бережеться на "чорний" день. Спитайте, скільки разів користувалися сервізом, що стоїть на верхній полиці серванту. Зверніть увагу на кількість безкоштовних пакетиків, що у супермаркеті набирають відвідувачі. Посткомунізм, насолоджуйтеся.

Дуже сильно мене вразив розділ "Про якість настінної фарби у Східній Європі", про те як наші міста програють у мовчазній війні. Публічний простір починається відразу за помешканням і вважається державним, а, отже, ворожим. Не можеш зруйнувати систему, зруйнуй телефонну будку, зламай автомат для купівлі квитків, знищ квіти у парку. Звучить знайомо, чи не так?

Не впевнена навіть, що слово "сподобалося" в повній мірі відобразить моє ставлення до "Як ми пережили...". Мене зачепило, обурило, образило, знітило, засмутило і дало надію. Мабуть, такий спектр емоції іі є тим, заради чого варто читати.

Стронглі рекомендед.

​​"Океан у кінці вулиці" Ніл Ґейман

Я б хотіла мати свій власний океан у кінці вулиці. Місце, де повірять у твої страхи і нагодують смачним пирогом. Місце, куди можна прийти, коли погано. Місце, де світ трішечки цікавіший, ніж насправді. Місце, де є хоч хтось дорослий.

"Океан у кінці вулиці" був виданий у 2013 році і тоді ж отримав відзнаку Goodreads Choice Awards та купу інших, не менш важливих. Я виділила гудрідсову, тому що, по-перше, я віддана адептка гудрідса, а, по-друге, ця премія означає вибір безпосередньо читачів. У нас "Океан..." переклали і надрукували у 2019, видавництво КМ-букс.

Історія починається з того, що головний герой опиняється у рідному місті на чиїхось похоронах. Повертаючись звідти, він проїжджає вулицею, де колись стояв його будинок. Не втримавшись, герой заходить до ферми на кінці цієї вулиці. Від ферми в свою чергу вже рукою подати до океану. Чи принаймні до ставка, який подруга дитинства головного героя - Летті Гемсток - називала океаном.

Занурившись у спогади, герой пригадує часи, коли йому було сім років. І ОСЬ ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СПРАВЖНЯ КРІПОТА.

Не знаю, чи є щось жахливіше за жахіття малих дітей. Жахіття, що оживають і взаємодіють з тобою, а ніхто не вірить. У Ґеймана майстерно вийшло передати відчуття того хлопчиськи, який боїться і не має жодного сумніву у справжності своїх страхів.

Окремої згадки і моєї ніжної любові заслуговує родина Гемстоків, що живе в кінці вулиці. Це трійка захисниць океану: бабуся, мати і дівчинка. Можна лише здогадуватися, хто вони, звідки вони, чому вони. Гемпстоки - це сила, мрія, надія, дружба, любов, самопожертва. Гемпстоки - це океан.

Як завжди, у Ґеймана - і він сам про це наголошує в усіх інтерв'ю - в книжках важко, а подекуди і неможливо виокремити якусь одну провідну тему, але в "Океані..." мене найбільше зачепила думка, що насправді нема ніяких дорослих. Нема жодного дорослого в цілому світі... (звісно, крім бабусі Летті Гемсток).

Єдина річ, що збентежила мене у книзі, - ілюстрації. Можливо, у мене якісь дефекти в естетичному сприйнятті, але вони щось не дуже вдалі. При бажанні ще можна поставити питання до логіки цих зображень, але я не буду. Просто залишу тут думку, що вони стрьомнінькі у поганому значенні.

"Океан у кінці вулиці" - чудова доросла історія про дітей, які завжди живуть всередині нас. І бояться, навіть без монстрів.

Рекомендед.

​​Рубрика currently-reading

Неймовірно, але кількість книжок у одночасному читанні скоротилася до 4х.

Велика особиста переможенька для мене полягає у тому, що я дочитала Before They Are Hanged благословенного Джо Аберкромбі. Я почала його 5-го вересня і от 14-го червня нарешті здолала! Можливо, для когось це дрібниця, але мені було дуже важливо, бо це була моя перша повноцінна художня книга англійською. Не стаття, не оповідання, не уривок. На початку було складнувато за рахунок лексики: у повсякденному житті мені не доводить називати англійською види зброї та описувати бої, але потім звиклося. Аберкромбі і його дарк фентезі з яскравими неоднозначними персонажами дуже до душі.

Все ще у читанні "Друга стать" від Сімони ді Бовуар (без коментарів) і чергова частина про пригоди сера Макса від Макса Фрая. Думаю, що після неї зроблю павзу, бо щось уже трохи притомилася від чарівності світу Ехо.

І в активному читанні "Клавка" Марини Гримич. Чесно кажучи, це книжка перед якою мені трішки соромно за власну неосвіченість. "Клавка" - роман про українську літературну і навкололітературну тусівочку у повоєнному Києві. І якщо прізвища Малишко, Рильський і Забіла бодай здаються мені знайомими, то всі інші - геть невідомі.

Сьогодні відчула раптову потребу розжитися аудіокнигою і дуже вчасно згадала про Абук. Давненько вже хотіла затестити їх додаток, але до того не виникало потреби.

І я дуже-дуже задоволена. Якщо раптом не чули, то Абук (так можна і пошукати в маркетах) - українська аудіокнигарня. Це одна з небагатьох можливостей легально придбати аудіоверсії книжок українською.

Сьогодні знайшла собі улюблененький "Таємничий сад" Френсіс Бернет, це класичний дитячий твір, який до того читала російською. Я обожнюю оці всі історії в стилі Поліанни (ну, крім "Маленьких жінок", мені вони ту мач релігійні).

Крім відмінної начитки, я радісно попискувала від того, що в перекладі передали йоркширську говірку через діалектизми, бо в російському перекладі нам просто повідомляли, що персонаж говорить як йоркширець. Та й таке.

Ще чудово, що додаток сам запам'ятав, де я зупинилася, бо основна причина, чого я кидала аудіокниги - забула, де зупинилася, а шукати вручну незручно.

​​Зустріла книжку з чудовою анотацією: "Ви досі вважаєте, що українці моляться вигаданим євреями богам і святим? Дослідник праукраїнської історії та мови Сергій Піддубний наводить залізні аргументи, що навпаки - богами та пророками євреїв були предки українців. Те саме стосується греків, які нібито дали світові міти, героїв і науку. Насправді вони нічого не мають до них. То наша, українців, історія. То наша правда, слава і сила!"

Дуже скептично ставлюсь до подібного виду літератури. Ще трішки цитат від Сергія Піддубного:

"А тоді милосердний Господь України послав нам, які посміли загубити себе самих, Тараса Шевченка - правдивого Божича. І він повернув нас самих до себе! Він створив такий запас сакрального Українства, такий ресурс Української енергетики, що не тільки два віки цензури, але навіть шкільна програма опинилася безсила згасити в душі України полум'я Божественного відродження, яке запалив на покоління вперед Божич Тарас!"

"Дехто глузує з невисоких інтелектуальних здібностей Януковича. Але високі інтелектуальні здібності Ющенка в державотворчій діяльності не принесли йому успіху. Отже, не все залежить від інтелекту".

Ну що ж, пишаймося!