​​Жнець. Вигин Коси

До антиутопічного янґ-едалту я мала велику слабкість у підліткові роки, тож перечитала достатньо зразків цієї літератури, аби втомитися, розчаруватися і нарешті скучити. Про «Жнеця» Ніла Шустермана було доволі багато хороших відгуків, тому, скориставшись передпродажною знижкою, я замовила собі примірник /тут би мала бути довга і трагічна історія з яким боєм я забирала його з книгарні/.

Якщо дуже узагальнено, то «Жнець» - це щось середнє між «Першому гравцеві…» та «Голодними іграми». Згадую про «Першому гравцеві…», бо там теж була відмінна динаміка подій та трохи пласкі персонажі, а до «Голодних ігор» книга дотична любовною лінією.

На противагу до своїх родичів за жанром світ «Жнеця» уник Апокаліпсису, навпаки, він максимально розвинутий. Всі хвороби подолані, злочинців немає, війни закінчилися, життям громадян керує справедлива система штучного інтелекту Шторм, люди живуть вічно і можуть оновлювати свої тіла за потреби. Єдина проблема, яку не вдалося розв’язати, - перенаселення. Колонізаційні місії до Місяця та Марса провалилися, інших альтернатив по розселенню людства немає. Саме тому була створена структура Жнеців – ліцензованих вбивць з квотою на «збирання».

Сюжет базується на тому, що високоповажний жнець Фарадей /мені дуже подобалося, що кожен жнець називається в честь якогось історичного покровителя/ обирає собі в учні відразу двох: Сітру і Рована. Як можна здогадатися, жнецем /або жницею, тут мене потішили, заюзавши фемінітив/ із них має стати тільки хтось один.

Окремої уваги заслуговує угрупування жнеця Ґоддарда, який хворий виблюдок і маніяк, але я можу уявити все це на великому екрані в стилі тієї ж «Академії Амбрелла» або ще чогось такого прекрасного у своїй абсолютній відбитості.

«Жнець.Вигин коси» - дуже розважальна історія зі швидкою зміною подій і локацій, тут приділено багато часу опису світу, внутрішній структурі ордену Жнеців, але якогось глибокого розвитку персонажів або стосунків між ними бракує. Це було цікаво, легко, оригінально. Ну, і варто зважати, що це перша книга з трилогії. Друга вийшла англійською у 2018 році - Thunderhead, а третя під назвою «The Toll» тільки планується.

І цікавий факт: у світі «Жнеця» відмовилися від нумерації років. Тепер кожен новий рік називаються в честь тваринки. Рік Оцелота. Рік Кондора.

Книги і транспорт

Десь тиждень в тому спитала в Твіттері, які книжки люди читають в транспорті. Якщо викреслити жарти про Донцову та зауваження про е-буки, котрі не перевіриш, вийшов наступний список:

- Кінг (перше місце)
- Айн Ренд
- Макс Фрай
- "Ейлін" Отесси Мошфег
- альфакнижне фентезі
- неідентифіковане про російський спецназ
- Гаррі Поттера
- Хроніки Нарнії
- Чарлі та шоколадна фабрика
- Вбити пересмішника
- Володар перснів
- Паланік
- Пратчетт
- нон фікшн
- підручники
- юридична література
- психологія

Веду до того, що я тягну в метро чи потяг тільки дійсно захопливі паперові книги, бо вони займають місце і читалка в транспорті все ж зручніша.

А які книги читаєте у транспорті ви?

От і перший тізер до Фелікс Австрія.

​​Книжки ВСЛ на пошті можна взнати за пакуванням. Кілометри плівки 😅

Всередині, якщо що, має бути свіженький Пратчетт за підпискою.

​​Дивлюсь інтерв'ю Щура з "десантник Валера" - письменником Валерієм Ананьєвим, автором "Сліди на дорозі". І от Майкл каже, що Валерій перший, у кого з'явилося таке доповнення до книги як буктрейлер. Десь знадвору долинає гіркий плач одного Кідрука.

А ще говорили про qr-коди в книзі. Валерій сказав, що видавництва його відраджували, бо, мовляв, наші люди до того не готові. У посвякденному житті я частенько цими кодами користуюся: за проїзд оплатити чи посилання відкрити, але не певна, що не полінюсь сканувати кожне потенційне зображення в книзі. А ви б передивлялися ілюстрації через qr-коди?

​​Чому мені здається, що ця жінка вирвала з горщика мандрагору?

На якабу до дня народження Кідрука зробили тест наскільки ви мислите як Кідрук. І, як на мене, це найнудніший тест евер.

https://blog.yakaboo.ua/maks-kidruk-test/?fbclid=IwAR0DuWRoukTHpogiteqhlKM1_NcJcX8w0PEl9ftb6CbawyIsC_Hewa_kB_o

​​"Гра янгола"

Я з тих людей, що не можуть повірити у погане з першого разу. Принаймні я не бачу іншого пояснення, навіщо взялася читати другу книжку Карла Луїса Сафона після того як мені не надто сподобалася перша.

Найкраще, що є в цих історіях, - Барселона. Похмуре, готичне місто з соборами, покинутими маєтками, вузькими темними вуличками і вежами. "Гра янгола" з тих книжок, події в якій хочеться віслідковувати на гугл-мапах /краще б канєшно вживу/. Ця Барселона непривітна, навіть лякаюча, але така захоплива.

Головний герой роман - геніальний письменник-невдаха Давід Мартин. Його книжка провалилася, кохана вийшла заміж за друга /так і не стає зрозуміло чому/, невиліковна хвороба повільно вбиває зсередини, тому, коли загадковий видавець з янголом на лацкані піджака пропонує написати грандіозний роман за не менш грандіозну винагороду, Давіду нічого втрачати. Зав'язка цікава, я вже сповнилася надії, але дарма.

Найбільше у "Грі янгола" мене обурили дві речі. Перша - це поява магічного елементу в розв'язці. Та і взагалі натягнутість всієї розв'язки. Я звикла, аби у детективах кожен шматочок пазла ставав на своє місце, а тут з цим лажа. Чудодійне лікування від хвороби, якісь манекени, підпали і купа всього іншого лишилися без відповіді. Ні, я розумію, що магія загалом може все це виправдати, але у творі так і не пояснюється жодна мета цієї магії, навпаки, донька місцевої відьми, каже, що магії не існує. Якщо коротко, то багато всього накрутили, а розібратися з цим забули.

Друге, що не може не бентежити, - це жіночі персонажі в Сафона. Треш якийсь /такий самий як і в "Тіні вітра"/. Мало того, що цих нещасних жінок тут три каліки, так ще й головне задоволення в їх житті - прибирати і готувати. Є героїня Ізабелла, молода і амбіційна, але на протязі роману вона від своїх амбіцій з легкістю відмовляється без особливих на те причин. Ізабеллі 17 і вона шалено закохана, але наш головний герой спішить з її допомогою вирішити проблему своїх друзів. Дуже важко йому симпатизувати після цього.

Про жарти "тобі подобається дівчина, якщо ти хочеш вкусити її за гепу" мені навіть нічого сказати.

Як родзинка: в цьому романі актом мстивої доброти показується передача малої дівчинки під опіку безсмертному чоловікові, аби він міг виростити її, оженитися на ній та поховати. Дуже неоднозначний момент.

Якщо загальне враження, то це красивий, але якийсь неповноцінний у своєму змісті текст, котрий, тим не менш, дуже багатьом людям подобається. Будемо вважати, що я вивчила урок, тож постараюся Сафона більше не читати. Невер-евер-егеін.

​​Вичитала у ВСЛівській "Руки розбійника" таке речення:

"Уже через два роки спориш виріс більше ніж до половини веранди, обплів балки та майже дотягнувся до даху".

Ви колись бачили такий спориш???

Одна з укрбуктюберок оголосила, шо прочитає за цей тиждень 10 (ДЕСЯТЬ, КАРЛ) книжок.

Апд до попереднього допису: чи реально прочитати 10 книжок за тиждень. Я думаю, шо реально. Якщо взяти середньостатистичну книгу 300-400 сторінок, то вийде, що треба ковтати приблизно 500 сторінок евері дей. Особисто у мене за півгодини виходить десь сторінок 50, відповідно 500 - за 5 годин. Нехай 8 годин на добу я сплю, 8 працюю, ще 1 годину йду на роботу і з роботи. Ітого у мене лишається 7 годин, 5 з яких я планую читати. Отож, до кінця тижня я буду голодна, брудна, змучена, але начитана. Питання нащо це може бути потрібно лишається відкритим.

Або можна схалявити і взяти книжки по 100 сторінок.

А шо у вас по швидкості читання за півгодини? Приблизно хоч.

​​У кмбуксів готовий "Океан у кінці дороги" Ніла Ґеймана, про що вони радісно повідомляють у всіх мережах. Якщо ви робили передзамовлення, то вже можна їм про себе нагадувати, бо останнім часом (десь півроку вже) вони не передзвонюють, аби сказати, що пора йти і забирати.

Нарешті потеплішало достатньо, аби класти в сумку книжку і йти в парк читати (принаймні на обідній перерві чи після роботи, якщо лишаються сили). Я обожнюю оці всі читання на вулиці, шоб навколо бігали батьки з дитятами, і собачники, і якась невідома обідрана кішка ласкаво терлася об ногу, наче моя нога - краще, що траплялося в її житті. І шоб надокучливий голуб походжав у небезпечній близькості, незадоволено дзьобаючи усе хоч трохи схоже на зерно. І шоб сонце світило. І якесь яблуко у сумці. Можна навіть не їсти, просто знати, що раптом я зголоднію, воно - там. І телефон мовчить. Обожнюю.

Котіки Комубук оголосили, шо 16-17 до них приїдуть перша партія книжок: роман «Парідеґі» Хвана Соґьона, збірку «Поклику Ктулгу» та інші історії жаху» Говарда Філіпса Лавкрафта, роман «Покоління Х» Дуґласа Коупленда та філософську працю «Етика. Нарис про розуміння зла» Алена Бадью.

Ще обіцяють, що замовлені книжки з різних партій можна відкласти, аби не платити за доставку двічі. Мені таке актуально, бо я передплачувала Соґьона і Діка, а Дік ще не готовий.

До 18:00 сьогодні у них ще можна замовити видання, якщо раптом хочеться.

Хотіла ще розказати про Комубук. Вочевидь з цього року вони почали співпрацювати з Віват, бо сьогодні мені від них дзвонили і, коли я чесно сказала, що люблю платити менше грошей за доставку, порадували новиною, що в Ха тепер є пункт самовивозу в книгарні Вівату.

Насправді доставка - це та штука, що переважно зупиняє мене від купівель книжок по передпродажам чи зі знижками. Бо одне видавництво /тихенько промугикала шось схоже на "Наш Формат"/ ставить умовну ціну на передпродаж 175. Уже готова книжка продається нехай по 190 гривень. У магазині я куплю за 200. І це все одно це буде дешевше, ніж я б купувала за 175 + 40 грн доставки = 215. Такі акції чи передпродажі вообше не мають сенсу.

Тому передпродажами я користуюсь у кмбуксів - це ріалі мейк е сенс, бо у них можна забрати у буквах, інколи у віваті, бо там тож є спосіб вирішити за доставку. Всі інші - банально невигідні.

Як виключення - підписка на Пратчетта річна, хоча щас мені здається, що і це було програшне вкладення, принаймні якщо судити за першою книжкою.

Існує чудова традиція: щовесни, починаючи з 2014, Джордж Мартін каже, що наступного року "Вітра Зими" вже точно вийдуть.

Але цього року наш котік утомився від журналістів /ну а чо вони/ і сказав, що "будуть готові, коли будуть готові". Вичерпно і зрозуміло, дякую.

А я зітхаю і переживаю, шо він не встигне дописати і одна з найвеличніших саг у моєму житті не закінчиться.

Буктюберка, що збиралася прочитати 10 книжок, подолала рівно половину. П'ятірочка за тиждень.

/шепочу десь з кутка ААА Я Ж КАЗАЛА/

​​Книга австралійки Гізер Моріс "Татуювальник Аушвіцу" була видана Книголавом у минулому році. Російські видавництва цього разу були трохи повільнішими і спромоглися тільки от буквально на днях /нє, я не слідкую за їх доробком, просто реклама підсунула/, але їх книга називається "Татуировщик из Освенцима". Мене це неспівпадіння різало око і я полізла в Вікіпедію розбиратися.

Якщо коротко, то Освенцим - це польське місто. Німецькою назва міста справді звучить як Аушвіц, і концтабір, розташований там, називався саме Аушвіц або Аушвіц-Біркенау. Якщо що, це той самий концтабір, де було написано "Arbeit macht frei". В усьому світі це місце відоме під назвою Аушвіц /назва книжки в оригіналі, наприклад, "The Tatooist of Auschwitz"/. Навіть в російській статті на Вікі про Освенцим пишеться, що це в першу чергу місто, де був розташований табір смерті Аушвіц, але ніт, книжку все ж перекладають як "Татуировщик из Освенцима".

​​Найсвіжіше фото Ліни.

Цікавий факт: у всяких стрьомніньких книжкових магазинах /шепочу шось схоже на Книголенд/ збірка "Триста поезій" - єдина абабагаламажна збірка евер.