​​"Моя найдорожча". Абсолют любові

Коли я говорю, що випадково прочитала книжку за один день, то не жартую. Це справді трапляється випадково. Ось і цього разу я забрала пакуночок з пошти, мала вільні пів години і почала читати, а ввечері не змогла заснути, не закінчивши.

У центрі роману "Моя найдорожча" - родина Альвестонів, що складається з 14-річної Джулії, котру всі називають Тертл, та її батька Мартіна. Ще у Тертл є дідусь і, власне, ці два чоловіка - все коло спілкування дівчинки.

Її життя важко назвати звичайним. Батько Тертл вважає, що сучасному стилю життя скоро прийде кінець і людям доведеться боротися за рештки ресурсів, тому Тертл навчена вижити навіть на безлюдному острові. Вона загартована, сильна, швидка, полює та рибалить, стріляє та кидає ножі. Натомість ні в навчанні, ні в соціалізації таких успіхів Тертл не має. Ось тільки одного дня вона зустрічає в лісі двох юнаків і, потоваришувавши з ними, починає підозрювати, що з її життям щось не так.

Жорстокі методи виховання Мартіна більше нагадують тортури. Чоловік виправдовує все це турботою і неймовірною любов'ю до своєї доньки, які набирають направду страхітливих і жахаючих форм. Мартін прагне, аби Тертл належала тільки йому, належала повністю: як донька, як слуга, як друг, як жінка .

Унаслідок таких аб'юзивних стосунків Тертл упевнена у своїй потворності, тупості, безталанності. Дівчинка береться тільки за ті справи, в яких впевнена на сто відсотків. Усі жінки для неї "хвойди, курви, шльондри", бо це саме та думка, яку щодня транслює її татко.

Книга перенасичена брудом, страхом і любов'ю. Абсолютною любов'ю. Тією любов'ю, що робить боляче. Тією любов'ю, що вбиває.

"Моя найдорожча" дуже виснажлива книга. З одного боку мені шалено хотілося взнати, що там буде далі з Тертл, я не могла кинути її на ніч одну /знаю, це дурниця/, а з іншого хотілося якнайшвидше вирватися з цього пекла, обійняти подушечку і подумати про щось хороше.

Традиційне питання, яке я ставлю собі перегортаючи останню сторінку кожної книги: чи сподобалося тобі, Дар'є? Для "Моя найдорожча" однозначної відповіді у мене не знайшлося. Це була важко і неприємно, але ця історія точно поскребла моє серденько. І вкотре нагадала, що погані речі відбуваються лише тоді, коли хороші люди дозволяють їм відбутися.

​​"Академія Аматерасу"

Мушу сказати, що головною позитивною відмінністю між "Академією Аматерасу" та попередніми книгами Наталії Матолінець стала еволюція мого особистого внутрішнього питання "Коли це вже закінчиться?" в питання "Чим, власне, це вже закінчится?". Глибоко поважаючи успішну роботу авторки над створенням особистісного бренду, я доволі критично ставлюся до її літературної творчості, хоча і вважаю ідеї потенційно цікавими. Від "Академії..." я очікувала середнє-арефметичне між "Гаррі Поттером" та "Персі Джексоном", але, на щастя, вийшло цілком оригінальне окреме рішення.

Не в моїх правилах оцінювати обкладинку книги, але, білів мі, "Академія..." справді гарна. Особливо мене захопили ілюстрації на форзацах, це щось неймовірне. Більш того, форзаци мені сподобалися навіть більше за обкладинку.

Як можна здогадатися з назви та анотації Академія Аматерасу - це школа для богів, а Аматерасу - її директорка. Мені імпонує ідея цієї школи, як нескінченного циклу реінкарнацій різноманітних божеств, які знову і знову з'являються на світ у нових тілах. У підлітковому віці вони потрапляють до Академії, де їм допомагають опанувати особливі сили та, власне, навчитися бути богами. Перед кожним студентом стоїть дилема - підпорядковуватися Словам, де записані їх попередні долі, чи спробувати щось нове, позмагатися з собою. Крім Академії існують такі важливі для Всесвіту сутності як Мойри, Історик та Стовпи Вічності.

Головна героїня - Рендал Савітрі - потрапляє в Академію трохи пізніше за своїх божественних камрадів з-за неприємної пригоди, тому відразу опиняється у круговерті смертельно-небезпечних подій, які і становлять собою навчальні будні /у якийсь момент цих подій стає так багато, що я вже не могла вірити в їх істинну небезпеку/. В Академії студентів розподіляють по групам, тож Рен заводить близьке знайомство з компанією майбутніх богів, кожен з яких приховує своє таємниці.

Мабуть, найяскравішим враженням від цієї книги стала для мене її певна дуалістичність. Це неоднорідний твір. Тут всього або дуже багато, або зовсім мало. Авторка приділяє дуже багато уваги зовнішнім деталям: кольорам, фактурам, солодощам і напоям, але в той же час для опису важливих епізодів у житті героїв іноді обмежується одним абзацом. Наприклад, очі в персонажів будуть або смарагдові, або ялинкові, або кольору розплавленого срібла, а коли в "Академії..." герої заходять попити кави, то нам обов'язково опишуть, яка саме це була кава, які тістечка до неї замовили персонажі, натомість таємничі таємниці частенько розкриваються надто скупо.

У книзі геть відсутні негативні персонажі. Жодного антагоніста. Жоднісінького. А ті персонажі, які могли б здатися негативними, стають хорошими котіками без об'єктивних причин на це. Дивними мені здалися і викладачі, вірніше, не стільки самі викладачі, а їх поведінка, бо вона нічим не не демонструвала якостей, якими вона заслуговувала б на ці страх і повагу. Мені здається, їй бракує достовірності /як і багатьом іншим/.

В Академію Аматерасу боги приходять з різних світів і я не можу не поцікавитися як так вийшло, що всі ці світи однакові, в них прийняті однакові форми стосунків, родини, однакова їжа, однаковий одяг. Навіщо потрібне багатосвіття, якщо всюди середньостатистичні гетеросексуальні підлітки п'ють какао?

Натомість спішу повідомити, що тест Бехдель успішно пройдено, є сильні жіночі героїні, які беруть активну участь в подіях, впливають на розвиток сюжету і здатні при нагоді врятувати світ.

Нарешті час для головного питання: чи подобається тобі, Дар'є? І я в розгубленності. Це краще, значно краще за попередні книги, тут хороша ідея, правильні посили, вистачає цікавих сюжетних поворотів і кумедних жартів, але мені не здається, що весь потенціал цієї ідеї використаний. Не вистачає деталізованності характерів, інколи логіки використання чи невикористання божественних здібностей, частенько на допомогу героям приходять роялі, навіть ось так - РОЯЛІЩА, але, я сподіваюся, у наступних книгах стане краще. Чекаю.

​​"Аркан вовків"

Починаючи читати, геть нічого не чекала від цієї книги, хоча, здається, очікувала на неї все життя. Серйозно, ще зі школи після зустрічі з "Чорною радою" я почала думати, що як класно було б мати книжку про характерників. Минув час, я перечитала купу класнючого закородонного фентезі, змирилася з майже випаленим полем /трохи виключень є/ на місці цього жанру в Україні, забула про наївні мрії, як раптом вони здійснилися. Овва.

Найгірша річ в "Аркані..." - передмова. Її варто прогортати, заплющивши очі. Я не знайома з творчістю Лесі Мудрак, можливо, вона справді хороша письменниця, але передмова - це щось максимально дивне. Спочатку вона анонсує суперечку щодо жанру книги, потім кидає цю безглузду справу, пояснюючи, що на це не вистачить ні часу, ні уваги; додає кілька абзаців, схожим за стилем на критику в шкільному підручнику, приплітає Гаррі Поттера, а потім робить несподіваний висновок, що "література не може існувати без справжнього письменника". Шкодую, що не пропустила ці три сторінки, бо мені вони зіпсували весь настрій на твір.

Головним героєм роману "Аркан..." є хлопець, на ім'я Северин Чорнововк. Саме разом з ним ми проходимо шлях від джури-учня до молодого характерника, і ніхто не зможе сказати, що цей шлях був легким і приємним. Северин вважає, що мусить стати характерником, аби продовжити боротьбу своїх батьків, але впродовж книги думка про це еволюціонує разом з персонажем.

Першим, що хотілося б виділити, є деталізованість вигаданого світу. Це альтернативна історія, 1845 рік, де після Хмельниччини на теренах України повстав Український Гетьманат, російській території були захоплені Смарагдовою Ордою, технології пішли шляхом розвитку парових механізмів /стімпанк у своїх еститичних проявах: механічні вози, цепеліни і все таке/, латинка безповоротно витіснила кирилицю. І от причиною такої альтернативщини стало утворення Сірого Ордену, зачинателем котрого став Мамай.

Структура та особливості Сірого Ордену прописані максимально добре. Читачі дізнаються про його структуру, очільників, правила, традиції, систему зв'язку, одяг. Бодай заради інформації про Орден книга варта прочитання.

Наступний важливий пункт - це, безумовно, персонажі. Окрім Северина, ми близько зіштовхуємося з ще чотирма молодими характерниками, кожен з яких займає місце в серденьку. Всі вони з різних регіонів країни, з різних прошарків суспільства: галицький шляхтич, слобожанська біднота, таврієць гебрейського походження, київський безпритульник - і регіональні та "кастові" особливості цілком витримані. Упродовж книги кожен з цих персонажів отримує свій розвиток паралельно з витриманням характеру.

Не можу оминути жіночих персонажів "Аркану...". Їм тут відводиться небагато часу, але при цьому ми бачимо жінок у лавах Ордену, вони нічим не поступаються своїм побратимам, не грають роль об'єкту порятунку і здатні на рішучі кроки.

В "Аркані..." зустрічаються знайомі мотиви з закордонного фентезі, але це не виглядає вторинно, бо це радше данина жанру, а не запозичення. Врешті-решт у фентезі є якісь ключові мотиви, якими не гріх користуватися усім бажаючим. До речі, що до заявленого дарк фентезі, то свою "темність" роман виправдовує.

Роман планується першим у трилогії - і це особливо відчутно в довгому епілозі, бо там на читача чекає ціла вира подій, котрі, вочевидь, є зачіпками на наступні частини.

Це було добре. Це було так добре, що я навіть не сподівалася. Оригінальний всесвіт, повноцінне розкриття персонажів, несподівані повороти, психологізм, увага до деталей, смішні жарти, відсутність сексизму, мотив обраної стежки, котрою треба йти, - все це робить "Аркан... " гідним уваги. Це роман, за який не відчуваєш іспанського сорому. Ба більше, видавництво "Дім химер" варто було заснувати бодай для того, аби видати цю книгу. Рекомендую.

Читали хоч одну? Я невпинно грію очі на книжці Мішель, але ніяк не зберуся.

Раптом ви, як і я, ще не бачили тизер серіалу "Плеяда" про українську інтелігенцію на зламі століть. Мистецтво не може бути поза політикою, кажуть вони там.

https://www.youtube.com/watch?v=gZLdqVR5X4Q&fbclid=

​​"Таємниця проклятого монастиря" або як у мене вибухнув мозок від польського янг-едалту

Мені подобається, що у нас стали перекладати дедалі більше сучасних польських авторів. Більш того, є диким, що цього не робили раніше, бо Польща, як країна, з якою у нас міцні культурні зв'язки, мусить бути представлена на літературному ринку.

Дивності з книгою Анни Кантьох "Таємниця покинутого монастиря" починаються з назви. Польською вона звучить як "Tajemnica diabelskiego kręgu" і очікувано, що її переклали б як "Таємниця диявольського кола", тим паче це словосполучення часто трапляється в тексті, але з невідомих причин АССА цю назву переінакшила. Можу припустити, що побоялися, що прикметник "диявольський" відлякає покупців.

Усе починається, коли на повоєнну Польщу падають янголи. Оці от крилаті прекрасні чуваки з дивовижними здібностями. Комуністична партія відразу починає на них полювання, але набожні громадяни переховують янголів та дбають про них.

Головна героїня школярка Ніна виявляється однією з тринадцяти претендентів на роль Обраного, що має стати на герць з Бестією та врятувати світ. З великими пригодами вона добирається до монастиря, де на неї чекають один з янголів, пані Целіна та інші діти.

Монастир не дуже пристосований до життя в ньому дітей, але найгірше попереду. Одного дощового ранку виявляється, що дітей стало дванадцять. Мешканці містечка не пам'ятають про існування монастиря, що розташований буквально через озеро. Ділянка змертвілої землі, що зветься Диявольське Коло, щодня розширюється. І, головне, ці питання турбують тільки Ніну. Всім іншим, включаючи пані Целіну, це нецікаво.

У книжці робиться ставка на готичну атмосферу. Порожні келії старого монастиря, висохлі дерева, блискавки, дощі, потойбічні звуки - усе в кращих традиціях жанру. Янголи, і бестії, легенди і перекази, моторошні картини і жаске сьогодення. Здавалося б, є усі компоненти для створення справжньої Історії, але не склалося. І мені шкода.

Авторці геть не вдалися персонажі. Якщо Ніна видається трохи схожою на справжню дівчинку, то майже всі інші - це картонні декорації, зведені в абсолют. Як читачка, я не можу переживати за хлопчика, єдиний відомий факт про якого - яскраві шкарпетки. Бестія його вкрала, він вирішив мігрувати до Латинської Америки чи вдавився кісточкою від вишні - мені байдуже. Без подробиць не виникає емоційного зв'язку, це так не працює.

Книга нудна. Це було справжнім випробуванням, а, одного разу роздивляючись полицю з нечитаним, я була готова покинути її і більше ніколи не згадувати. Якщо на початку "Таємниця..." видається жвавою, то всередині вона НАСТІЛЬКИ провисає, що виникає враження, наче долаєш кожну сторінку з боєм. Задля справедливості ближче до фіналу справа трішки поліпшується, але загалом цікаво було читати десь сторінок 50 з 540!

Тут велетенська кількість логічних чорних дірок. Є персонажі, існування яких нічим не обґрунтоване, безпричинні вчинки інших персонажів, поламана логіка світу, проблеми з часовою лінією. Авторка взагалі не зосереджується на деталях. Рани Божі, та вона пояснює поведінку своїх найтаємничіших персонажів однією фразою "їм вдалося зламати ті чари". Серйозно, це пряма цитата. У мене не вкладається в голові, що можна так поверхнево ставитися до власних ідей /а це ж я прочитала таки багацько сучукрліту/.

Готична атмосфера у фіналі руйнується нанівець. Аби не спойлерити, наведу приклад. Ви читаєте дитячу милесеньку книжечку про світ рожевий поней, все таке гарненьке, пухнасте і вкрите гліттером - аж раптом на галявинку вривається кракен з Піратів Карибського Моря і починає шматувати наших поней. Кров, м'ясо, кишки - усі деталі прописані. Несподіванка, чи не так? От приблизно такий ефект чекає на впертого читача, що дістанеться до кінця "Таємниці...".

Загалом мені не сподобалося. Це було поганенько. Неякісно, непродумано, не дуже глибоко. Непогана ідея, реалізація якої лишає бажати кращого. Укотре повторюся, що писати для підлітків не означає писати дурню. У серії є ще дві книги, але ніт, дякую, ніколи знову.

​​Всі побігли і я побігла

Приносити жертви божествам консюмеризму в листопадову п'ятницю стало вже традицією. Достатньо очікувано, що мої пожертви відбуваються у вигляді книжок. Втішаю себе думками, що я ж все одно хотіла їх всі придбати, а тут ще й заплатила менше. Так же, так? Переконайте мене, будь ласка, що так.

П.С. Книжка, що повернена сторінками, - то подарунок, поки що не показуватиму.

І "Клаус" - не чорноп'ятничний, просто передзамовлення робила, а він прийшов от як раз з усім іншим.

Благословляю доставку JustIn, що цьогоріч максимально активно співпрацювала з книгарнями і була безкоштовною для замовників.

​​"Клаус" або поганих дітей не буває

На буктюб каналах і в інстабукстаграмерів спостерігаю зараз бум на списки книжок для "зимового" читання. Я в зимове читання не дуже вірю (як і у весняне, літнє та осіннє), а от у навколоріздвяне вірю. Та і загалом ідея видання книжок до Різдва здається мені привабливою. Особливо ідея коміксів про становлення брутального Санта-Клауса у середньовічному сетінгу.

Отже, хто такий Клаус і з чого все почалося?

Однієї зими до міста шахтарів, очолюваного бароном, приходить бородатий чолов'яга, котрий хоче продати шкури, хутро та м'ясо. Здається, він уже бував в цьому місті, але зараз не впізнає його. Напередодні Йолю він очікував побачити святкові вогні та щасливих людей, а натомість дітям забороняють гратися, а чоловіки з дня у день гарують у копальнях, намагаючись ігнорувати загадковий голос з підземелля.

Невже Йоль справді можна відмінити? Невже дорослі лишаться без заслуженого відпочинку, а діти втратять віру в свято? Невже місто продовжить вмирати під владою злого і жорсткого барона, який тероризує навіть власну родину?

Ні, ні і ні, допоки у нас є Клаус.

Якоюсь мірою "Клаус" - класична історія з класичними темами і твістами, які між тим не здаються ні застарілими, ні вторинними. Нам дають поживу для думок про добро і зло, про свободу, про єдність, про вибір, про зраду, про кохання, про надію, про прощення.

Найбільше мені зрезонували слова, виказані Клаусом під час кульмінації: "Поганих дітей не буває". Мабуть, це все таки провідна ідея цього комікса і його варто було створити бодай заради неї (і заради красивих м'язистих рук Клауса).

У "Клаусі" дуже красива мальовка. Мабуть, між візуальною стороною та думками мені важливіші думки, але, присягаюся, тут прекрасно все. Зображення майже змертвілого міста, самотніх дітей, величезного порожнього замку - все це змінюється протягом твору. Останні сторінки такі теплі і святкові, що я, дочитавши, кілька хвилин сиділа, обіймаючи книжку, бо хотілося ще бодай трішечки побути у цьому світі.

Не можу втриматися від того, аби виголосити у Всесвіт мрію, що одного разу я читатиму історію про нашого Святого Миколая, яку трансформують у щось таке ж живе, динамічне, захопливе, не роблячи акценту на релігійну складову /книжок з акцентом трохи більш, ніж достатньо/. Це був би дуже крутий локальний персонаж.

"Клаус" - однозначно вдалий вибір для навколоріздвяної історії, яку кожен з нас заслуговує, бо всі ми були дітьми. А поганих дітей що? Правильно, не буває.

П. С. Ще Клаус товаришує з величезною білою вовчицею Лілі - і вона солоденька бусінка.

​​Хвилинка, аби поділитися радістю. Як чемна дівчинка, я отримала багато подарунків від Миколая, в тому числі дві іграшки Funko Pop (це вже можна називати колекцією?).

Коротка довідка: компанія Funko випускає колекції іграшок у вигляді персонажів ігр, серіалів, книжок, коміксів etc. Середня ціна іграшки десь від 10 доларів, але існують справді унікальні екземпляри. Нагуглила, що найдорожчий фанкопоп коштував більше тринадцяти тисяч.

Мій Миколай був скромнішеньким, але я все одно тішуся іграшкам як дурна. Суцільне мімімі.

Дуже вмовляю себе не зірватися і не почати справді їх збирати, бо я і так займаю купу життєвого простору книгами, але найімовірніше впишу фанкопопів як пункт у свої віш-листи.

Підсумки 2019. Частина перша

Вже всі розказали, а я не розказала. Непорядок. Насправді обожнюю підбиття книжкових підсумків наприкінці року, бо це прекрасна можливість згадати, що класного/сумного/захопливого/абсурдного/фантастичного/etc мені читалося.

Я взагалі планую показати підсумки у двох форматах: один з номінаціями і конкретними книгами, а другий - з загальною статистикою і цікавими фактами (принаймні я їх вважаю цікавими).

Зараз буде статистика.

За 2019 я прочитала 100 книг, ідеально вклавшись у гудрідс виклик. Це, до речі, менше, ніж торік, але цифри не грають аж такої ролі. Мені подобається процес трекінгу і, звісно, процес читання.

100 книг - це 38 360 сторінок.

81 паперова книга, 17 електронок і 2 аудіокниги (дякую Всесвіту за Абук).

88 книжок були українською, 10 - російською, 2 - англійською.

Найбільше книг від ВСЛ, КСД, Вівата, А-БА-БИ-..., Рідної мови, Фоліо, КМ-БУКС, Нашого Формату.

7 коміксів, 1 збірка віршів, 7 збірок оповідань.

Художка впевнено перемагає все інше.

Найбільш продуктивний місяць - січень (13 книг), найменш продуктивні - вересень і жовтень (4 книги).

Країни: Бельгія, Боснія і Герцоґовина, Великобританія, Ізраїль, Іран, Іспанія, Німеччина, Польща, Росія, США, Україна, Франція, Хорватія, Швеція.

Найбільша книга: "Голубятня на жёлтой поляне" Владіслава Крапівіна (ностальгічний реверанс у бік дитинства) - 864 ст.

Найкоротша книга: "Собакоїди та інші люди" Карла-Маркуса Ґауса - 120 ст.

Середня оцінка на гудрідс за 5-бальною шкалою: 4.1.

Stay tuned, я ще готую підсумки з номінаціями.

Півторагодинне інтерв'ю на каналі "Третя Паралель" з Ярославою Стріхою, українською перекладачкою коміксів (Вартові, Сага, Казки, Монстриця, Маус etc).

https://www.youtube.com/watch?v=lMpX3Ue9sOI&feature=youtu.be

Long story short

Як і багато інших людей я починаю новий читальний рік разом із просто новим роком, виставляю собі челендж на гудрідс. Частково, бо це все таки добре нагадування, що, мовляв, харош уже гортать стрічку, іди читати, а з іншого боку мені подобається стежити за смужечкою трекінгу.

За ці 19 днів я завершила читати 5 книжок і зараз коротесенько про всіх них згадаю.

1) "Троє у човні, якщо не рахувати собаку" Джерома К. Джером. Дочитала, вірніше, дослухала цю книгу 1 січня, тому можна вважати мене чітеркою, бо почала насправді десь у вересні. Мене вразило наскільки смішною і життєвою може стати історія, написана ще бозна-коли (у 19 ст.). Не розумію чому я так старанно уникала її до цього.

2) "Батько вепр" Террі Пратчетта. Теж чітерство, бо почала читати ще у 2019, вірніше, перечитувати. Російська версія цієї книги була взагалі найпершим, що я прочитала з Дискосвіту - і з тих пір моєї серце належить серу Террі. Здивувало, що ВСЛ, які у попередніх книгах вживали термін Кнур-вечір на позначення Hogswatch, замінили його на Вепроніч, але нехай. Дуже різдвяна історія, яку я теж би роздавала людям насильно на вулицях.

3) "Літак без неї" Мішель Бюссі. Якщо раптом стрінете україноперекладену книгу сучасного французького автора, де не буде мастурбації на російську чи радянську культуру, киньте в мене нею. Тут це проявляється не дуже сильно, але де б ще у Парижі персонажі могли пити каву, як не у барі "Ленін"? Фінальна інтрига майже виправдовує витрачений час, але мені було нудно-нудно-нудно. І я не зовсім згодна з тим як автор розкриває проблематику інцесту.

4) "Танець недоумка" Іларіона Павлюка. Як і з "Троє у човні..." я не розумію чому цілий рік ігнорила цю книгу, бо мені зайшло якось максимально добре. Якщо б мене попросили одним реченням описати цю книгу, то я б сказала "Війна конкістадорів проти агресивних грибів у космосі". Звучить трешово, але насправді книжка хороша, міцно збита, з приємною мовою і живими персонажами. Пристрасно дякую ВСЛ, що вони продають її в розділі єбуків.

5) "Казки. Книга 2. Хутір тварин" Білла Віллінґема - чудове продовження чудової першої частини. Еклектичний заміс з класичних казок, Жовтневої революції, "Повелителя мух" та "Колгоспу Тварин". Єдине, що мене засмучувало, - мала кількість сцен з моїм обожнюваним С.Вовком, але що вже, це все одно було круто.

Можна вважати, що початок року - більш, ніж просто вдалий. А як ви, прочитали вже щось класне?

​​Привіт з підліткового віку

Виявила, що 19 травня 2020 року вийде приквел до "Голодних ігор", називатиметься "The Ballad of Songbirds and Snakes" ("Балада про Пересмішників і Змій" в моєму перекладі), 624 ст.

Синопсис у Вікі каже нам, що це буде повторний візит до Панему за 64 року до подій, описаний у Голодних іграх. Книга почнеться на ранок опісля жеребкування на Десяті Голодні Ігри.

Авторка каже, що це буде повернення до років, названих "Темними днями", коли повстання у Панемі провалилося. Головним персонажем стане молодий президент Сноу (отой дід-президент з трояндами у фільмі, якщо ви не можете пригадати).

Підготовку до зйомок фільму (фільмів?) вже теж почали. Дякую, що це принаймні не п'єса.

Кайтеся, знайомі з "Голодними іграми"?

​​"Перш ніж ми стали вашими"

Дуже боляче, що Віват відмовився від випуску електронних книжок, бо більшість їх історій розважально-одноразові. Електронки були б дешевшими, та й шукати для них місце на полиці б не довелося (чи паритися куди їх подіти після прочитання), але, звичайно, кожен бореться з піратами як може.

"Перш ніж ми стали вашими" позиціонується як історичний роман, хоча, як на мене, це перебільшення. Всі події і персонажі вигадані, про що нас одразу попереджають, історичну постать ми зустрічаємо одну (час її перебування "на сцені" - кілька абзаців), якісь культурні особливості епохи розкриті дуже слабенько.

Сюжетно книга поділена на дві часові лінії: молода й успішна донька сенатора Ейвері, яка намагається довідатися про минуле своєї бабусі з хворобою Альцгеймера і заразом розібратися зі своїми бажаннями - наші дні; юна Рілл, яку разом із сестрами та братом викрали з річкового дому та віддали під опіку Товариства дитячих будинків у Теннессі - 1939 рік.

Сам факт існування Товариства дитячих будинків у Теннесі є історичним підґрунтям для створення книги, адже для очільниці цієї системи Джорджії Танн, яка довгі роки вважалася добропорядною жінкою, котра робить вагомий внесок у суспільне життя, сироти стали бізнесом. Дітей з бідних родин викрадали, породіллям підсовували документи на відмову, а потім люди, що могли заплатити, отримували можливість всиновити їх. Дитячі смерті, побої та насилля були звичною справою у будинках Джорджії Танн.

Якщо лінія про Рілл і її родину була достатньо цікавою, то ту частину, де Ейвері ніяк не могла визначитися треба їй чи не треба весілля серед азалій, хотілося якомога швидше прогортати. З-за своєї пласкості Ейвері не викликає особливих почуттів, її при всьому бажанні неможливо назвати яскравою. Шкода.

Центральною проблемою в книзі стає питання "Чи треба ворушити минуле?". Діти, що пройшли крізь Товариство, давно вже стали бабусями і дідусями, у них свої родини. Чи стане комусь добре від правди? "Перш ніж..." дає однозначну відповідь.

Найбільше мені не сподобалося, що авторка книжки не особливо заморочувалася латанням дір у сюжеті. Наприклад, Рілл якимось чином знаходить своїх родичів і зустрічається з ними, натомість звідкись вилазять персонажі, які взагалі не впливають на сюжет. Інша ж частина персонажів зникає, аби ніколи не з'явитися.

"Перш ніж ми стали вашими" - дуже посередня історія з претензіями. Для мене загадка чому вона стала бестселером, але що ж вже. Піду думати, куди б її тепер подіти.

Слухайте, а є якийсь сенс показувати тут книжки, які я вже читала і хочу продати? (дешевше ніж початкова ціна, ясно що) Або можу зробити гуглдоку зі списком актуального на продаж.

Загальний результат уже зрозумілий, шукатиму тут книжкам нових власників.

Аби не набридати товариству, буду постити раз у тиждень (орієнтувально у понеділки). У інформації про канал є посилання на мій профіль у телеграмі, не соромтеся, я завжди рада відпустити книжечки в хороші руки (і купити собі потім нові книжечки). Коли хочете додаткових фото книжки, аби пересвідчитися, що вона в хорошому стані, чи у вас виникли ще якісь питання, теж не соромтеся.

Якщо бажаючих за три тижні не знайдеться, буду зносити в бібліотеку.

Помічатиму ці пости гештегом #книги_шукають_дім

​​Як і обіцяла, понеділкова рубрика #книги_шукають_дім

Перша книга - збірка Карла-Маркуса Ґауса "Собакоїди та інші люди", видавництво Човен, 2017 р.

Ціна: 60 грн.

https://choven.org/books/sobakoyidy-ta-inshi-lyudy/

Друга книга - перша частина трилогії польської фантастки Анни Кантьох "Таємниця покинутого монастиря", видавництво АССА, 2018 р.

Ціна: 80 грн

https://acca.ua/shop-online/khudozhnya-literatura/product/365-chas-fentezi-taiemnytsia-pokynutoho-monastyria.html

Нагадаю, що в описі каналу є посилання на мій профіль, пишіть туди.

Аудіопровал

Після невдалого ретелінгу Пітер Пена довелося покинути ще й аудіоверсію "Навчитися вчитися" Барбари Оклі, куплену на Абуці.

Я не пробилася далі за перші два розділи, бо, по-перше, відкриття в стилі "всі можуть навчитися математиці" мене не вражають, я і так у це щиро вірую, а, по-друге, я втомилася біситися на фрази штибу: "Гляньте на графік 2а з додатку наприкінці книги". Вважаю, що або твір має бути якимось чином адаптованим до свого формату, або ці додатки, наприклад, мають висилатися на пошту.

Що скажете?

​​"Останній спадок" або скільки помилок варто пробачати дебютанту

Перед тим як поділитися враженнями про роман "Останній спадок" Андрія Новіка, я зайшла почитати на Гудрідз, що вже написали розумніші люди. Під одним несхвальним відгуком знайшла ось що: "...дивуємося, що немає української літератури. Якщо б це був його 5-6 роман, то я все розумію, але такі відгуки не додадуть бажання купити книгу його потенційним читачам" - і це мене обурило! По-перше, читачі геть не зобов'язані продавати книги, а, по-друге, чекати 6 роману, щоб нарешті сказати, що автор не дуже вправний у своїй професійній діяльності - безглуздя. Розумію, що подібні слова можуть звучати образливо, але мені взагалі-то теж образливо за свої гроші розчаровуватися у неякісних книжках знову і знову.

Роман "Останній спадок" розповідає нам про викладача історії східних слов'ян Далібора, якому студент приносить дерев'яний куб. Дід студента заповів цей куб Далібору, хоча останній його не знає. Розколупавши куб, Далібор знаходить у ньому шифр із вказівками, яких він вирішує дотримуватися. Потім кров, кишки, гівно, фінал.

У книзі дуже смикана часова лінія. Якщо врахувати, що дія роману триває менше за місяць, то постійні стрибки між 11 вересня, 12 вересня, 5 вересня, 10 вересня, 12 вересня спантеличують і відволікають, бо періодично доводиться відгортувати на початок розділу і згадувати це до крові і кишок, після, під час чи біс його зна коли.

Така сама плутанка виникає з героями, їх тут справді багато. Далібора ми запам'ятали, нехай, але були сцени, де головними діючими персонажами ставали чоловіки Ґреґор і Гарольд, про яких ми майже нічого не знаємо, особливостей вони не мають, фокальність стрибає, тому у мене кладалося враження, що це один дракон на дві голови, що між собою балакають.

Утім, сам Далібор теж дивний. Він подається ідеальним ідеалом, батьком року, розумним, добрим, сильним, відповідальним, а потім якось мимохідь чмирить студента. Насправді Далібор міг би стати засновником фінансової піраміди чи заряджати людям воду через телевізор, бо інші персонажі вірять йому просто так.

Моя улюблениця - колега Далібора, Ірина, яка, знаючи чоловіка менше двох тижнів, вирішує допомагати йому, коли всі докази проти нього, є свідки злочинів, бо у неї колись були подруга і наречений, які потім втекли разом, тому вона не може довіряти людям, але... Стоп, ви теж заплуталися у її мотивації як і я? Що ж, мотивація в "Останньому спадку" вмерла в судомах, автор власноруч забив її осиновий кілок у груди.

У центрі роману за декораціями з життям білих хорватів і викладанням Далібора ховається протистояння підрозділу ФБР і угрупування українських язичників, які ось-ось змінять світ через навернення християн до релігії предків, що почнеться у Львові. Мовляв, якщо Володимир зумів охрестити Русь, чому б не запустити зворотній процес? Я віддаю данину традиціям жанру, де в центрі повинна бути змова світового масштабу, але, вибачте, не можу повірити в реальність плану, навіть якщо дуже стараюся. Частково через те, що нам взагалі не розкрили деталі цього плану; більш того, в нього майже не вірять виконавці!

Проблеми з фемінітивами, транслітерацією і постійні згадки гівна додають тексту специфічного шарму. У книзі є матюки, але вони присутні якось епізодично: то персонажі лаються як чоботарі, то під час максимально стресових подій забувають про цю свою звичку. Нам пояснюють у зносках очевидні речі, наприклад, чому з Борисполя летять літаки, але слово "горокракс" лишають без пояснень. Розумію, що важко повірити, що не всі читали сьому книгу про Гаррі, але раптом такі люди існують?

Відмічу хороше. Книга динамічна, читається швидко, сподобалася сцена між американкою Мелані та її чоловіком, вийшло страхітливо. Приємно помітити відсилку до "Твердині" Кідрука, маленький милий кросовер.

У подяках автор перераховує людей, що вичитували твір, - і я не розумію як ми могли отримати те, що отримали . Книжка справляє враження незавершеної, обірваної, але анонсів другої частини не було. Може й на краще.

Окремий привіт людям, що називають Андрія Новіка "українським Деном Брауном".

Аттеншен, понеділкова рубрика #книги_шукають_дім

Мене просили показати відразу все, що маю для продажу, - і ось, тримайте.

"Ті, що з Вацевичів" Р. Горак, видавництво Апріорі, 2014 р.

Ціна: 25 грн

http://www.apriori.lviv.ua/shop/naukovo-populiarna-literatura/ti-shcho-z-vatsevychiv/


"Журавлі відлетілі: есеї про Квітку Цісик та її рід" Р. Горак, видавництво Апріорі, 2018 р.

http://www.apriori.lviv.ua/shop/naukovo-populiarna-literatura/zhuravli-vidletili-esei-pro-kvitku-tsis/

Ціна: 90 грн


"Таємниця покинутого монастиря", Анна Кантьох, видавництво АССА, 2018 р.

Ціна: 80 грн

https://acca.ua/shop-online/khudozhnya-literatura/product/365-chas-fentezi-taiemnytsia-pokynutoho-monastyria.html


"Собакоїди та інші люди", Карл-Маркус Ґаус, видавництво Човен, 2017 р.

Ціна: 60 грн.

https://choven.org/books/sobakoyidy-ta-inshi-lyudy/


"Альянс", Ярина Каторож, видавництво КМ-букс, 2018 р.

Ціна: 85 грн

https://kmbooks.com.ua/book?code=733047


"Майже вільна", Ван Ковеларт Дідьє, ВСЛ, 2018 р.

Ціна: 50 грн

https://starylev.com.ua/mayzhe-vilna


"Підземна залізниця", Колсон Вайтхед, BookChef, 2017 р.

Ціна: 45 грн

https://book24.ua/product/pidzemna_zaliznitsya/


"Театр Невидимих Дітей", Марцін Щигельський, видавництво Урбіно, 2018 р.

Ціна: 50 грн

https://urbino.com.ua/p756296280-teatr-nevidimih-ditej.html


Ціну можемо обговорити приватно, я готова до дискусії. Писати сюди - @daariach. Не соромтесь.

Апд: Собакоїди і Підземна залізниця куплені.

Театр невидимих і Майже вільна - куплені.

#Укрбуктюбне

Страшно сказати, але останнім часом мене справді часто стали питати, що з укрбуктюбу я дивлюсь і що порадила б дивитися. Радити нічого не буду, але свій список пошарю.

Насправді перегляди буктюб-роликів певним чином моє хобі, тому я регулярно моніторю ютуб на появу нових українських блогерів. Інколи це цікаво, інколи смішно, інколи сумно, а інколи в мене загоряється дупа.

Викласти всіх відразу було б непосильною задачею, тому постараюсь показувати щоп'ятниці нову книжкову блогерку (блогера) і ділитися своїми спостереженнями щодо їх діяльності.

Сьогодні покажу свою, певно, улюбленицю в хорошому сенсі цього слова. Відверто, я вважаю відео Люди Вишневий Цвіт найглибшими. Мені подобається як вона говорить, подобається як формулює твердження, подобається природність і невимушеність з якою вона тримає себе.

Навіть якщо врахувати, що я дуже далека від частини книжок про які розказує Люда (маю на увазі переважно релігійну літературу), вона все одно займає перше місце в моєму рейтингу.

Найчастіші формати Люди на каналі це книголови [назва місяця] (і це мій улюблений формат), огляди книжок і рубрика Ad Profundis, де вона оголошує тему, організовуючи спільні читання.

Якщо в цифрах, то в Люди 4,29 тис. підписників, 312 відео. Ліночку на неї я, звичайно, лишу.

Дисклеймер: якщо що, не сприймайте стьоб, що може з'являтися, серйозно, бо насправді я поважаю роботу людей, котрі популяризують читання і українські книги загалом, та дуже їм за це вдячна.

Спойлер: далі я буду трішечки не така всім довольна, прийміть сьогодні як виключення.

Прохання: якщо ви теж дивитеся укрбуктюб, покидай ліночок своїх улюбленців мені в особисті повідомлення, пліз.

Апд: забула вказати, що у блогерки є телеграм-канал, але не можу сказати, що там часті оновлення.

https://t.me/vyshnevyjcvit

https://www.youtube.com/channel/UC74_-1ivw94o2O0xH74YlDQ