Ох, давно нічого тут не було... Але я впевнена, вам було, що читати і поза цим каналом 😅
Ведемо зараз з колегою курс з розвитку психологічної стійкості методами КПТ, і на одному із занять ділилася зі слухачами цитатою, якою хочу і тут поділитися.
👇
«Незалежно від наших навичок спілкування, багато чого в житті знаходиться поза нашим контролем. Іноді наші потреби задовільняються, іноді ні. Внутрішня свобода не базується на можливості контролювати результати; вона базується на розумінні наших цінностей, розвитку внутрішніх ресурсів, щоб зустріти життя з рівновагою, і відпустити.
Процес дорослішання починається з розвитку здатності миритися з незадоволеними потребами. Коли життя не пропонує того, чого ми прагнемо, ми вчимося сумувати. Ми з ніжністю відчуваємо біль втрати, великий і малий. Наша готовність свідомо відчувати незадоволену потребу з усвідомленням трансформує. Привнісши співчуття та співчуття до болю, ми можемо навчитися розширювати свою перспективу. Замість того, щоб зосереджуватися на задоволенні потреби, ми можемо переключити нашу увагу на саму потребу, незалежно від будь-яких умов.
Це просунутий рівень усвідомлення, але коли ми торкаємося цього більш універсального виміру наших потреб, ми стикаємося з великою свободою. Незалежно від того, задовольняються наші потреби чи ні, ми все одно можемо «зустріти» їх — ми можемо привітатися з ними віч-на-віч. Коли я безпосередньо стикаюся зі своєю потребою в мирі — коли я відчуваю це як давню частину моєї людяності — я відчуваю це як щось важливе у собі, незалежно від того, задоволена вона чи ні. Це, як це не парадоксально, дозволяє мені енергійно виступати за мир, не згораючи, якщо я не досягну бажаного результату, оскільки мої дії випливають із цілісності та внутрішньої рівноваги, а не з фіксації на результаті»
Орен Джей Софер
Ведемо зараз з колегою курс з розвитку психологічної стійкості методами КПТ, і на одному із занять ділилася зі слухачами цитатою, якою хочу і тут поділитися.
👇
«Незалежно від наших навичок спілкування, багато чого в житті знаходиться поза нашим контролем. Іноді наші потреби задовільняються, іноді ні. Внутрішня свобода не базується на можливості контролювати результати; вона базується на розумінні наших цінностей, розвитку внутрішніх ресурсів, щоб зустріти життя з рівновагою, і відпустити.
Процес дорослішання починається з розвитку здатності миритися з незадоволеними потребами. Коли життя не пропонує того, чого ми прагнемо, ми вчимося сумувати. Ми з ніжністю відчуваємо біль втрати, великий і малий. Наша готовність свідомо відчувати незадоволену потребу з усвідомленням трансформує. Привнісши співчуття та співчуття до болю, ми можемо навчитися розширювати свою перспективу. Замість того, щоб зосереджуватися на задоволенні потреби, ми можемо переключити нашу увагу на саму потребу, незалежно від будь-яких умов.
Це просунутий рівень усвідомлення, але коли ми торкаємося цього більш універсального виміру наших потреб, ми стикаємося з великою свободою. Незалежно від того, задовольняються наші потреби чи ні, ми все одно можемо «зустріти» їх — ми можемо привітатися з ними віч-на-віч. Коли я безпосередньо стикаюся зі своєю потребою в мирі — коли я відчуваю це як давню частину моєї людяності — я відчуваю це як щось важливе у собі, незалежно від того, задоволена вона чи ні. Це, як це не парадоксально, дозволяє мені енергійно виступати за мир, не згораючи, якщо я не досягну бажаного результату, оскільки мої дії випливають із цілісності та внутрішньої рівноваги, а не з фіксації на результаті»
Орен Джей Софер
Інколи нам бракує не стільки розуміння, що хочеться сказати, скільки слів. В книжці «Say What You Mean» є список чудових фраз на різні ситуації в спілкуванні. Я переклала вам декілька з них.
Як попросити про розмову на якусь важливу тему (а не розпочати зненацька)
«Я б хотів/хотіла поговорити про… Коли у тебе буде час?»
«Чи можемо ми запланувати час, щоб сісти разом, подивитися, які у кожного з нас потреби і домовитися про рішення?»
Як проявити емпатію, перевірити розуміння
«Дозволь мені перевірити, чи правильно я тебе розумію. Ти кажеш, що…»
«Мені важливо дійсно зрозуміти тебе. Чи правильно я розумію, що…»
«Я чую… Чи це так?»
Як попросити про емпатію, перевірити розуміння
«Для мене зараз дуже важливо відчути себе почутою. Чи можеш ти послухати мене трохи і потім сказати, що ти почула?»
«Я сказав багато і не впевнений, що мені вдалося донести свою думку. Чи ти можеш мені сказати, що ти почув?»
«Те, що я зараз сказав, дуже важливо для мене. Чи можеш ти мені резюмувати, що ти почула?»
Як попросити про мікропаузу
«Мені потрібна хвилинка зібратися з думками»
«Я не впевнений, дай мені час подумати»
«Це звучить важливо, я б хотіла мати трохи часу, щоб повноцінно про це подумати»
Як попросити про довшу паузу – взяти перерву в розмові
«Я би дуже хотіла продовжити цю розмову, та бачу, що мій розум зараз не в кращому стані. Чи можемо ми взяти паузу і повернутися до цього за 20 хвилин?»
«Мені дуже цінно те, що ти говориш. Разом з тим я почуваюся трохи перевантаженим, через що не впевнений, що мені вдасться добре тебе вислухати і підтримати розмову. Чи можемо ми продовжити завтра?»
«Я впевнений, що ми маємо це обговорити і прийти до рішення разом. Зараз, на жаль, мені не вдається втримати увагу і мислити ясно. Чи можемо ми продовжити завтра?»
«Я не думаю, що все, що я зараз скажу, буде корисним. Давай візьмем паузу на пару годин і потім продовжимо?»
«Я дійсно хочу почути, що тебе хвилює, разом з тим форма, в якій ти говориш, ускладнює моє розуміння. Чи можеш ти
…сказати мені це в іншій формі?
…зараз призупинилися, щоб ми повернулися до розмови після паузи, в часі якої обидва порефлексуємо над ситуацією?
…дати мені зараз відгукнутися на те, що я чую і що я відчуваю?»
__
Беріть на озброєння 🙂
Плідних та зрілих розмов!
Як попросити про розмову на якусь важливу тему (а не розпочати зненацька)
«Я б хотів/хотіла поговорити про… Коли у тебе буде час?»
«Чи можемо ми запланувати час, щоб сісти разом, подивитися, які у кожного з нас потреби і домовитися про рішення?»
Як проявити емпатію, перевірити розуміння
«Дозволь мені перевірити, чи правильно я тебе розумію. Ти кажеш, що…»
«Мені важливо дійсно зрозуміти тебе. Чи правильно я розумію, що…»
«Я чую… Чи це так?»
Як попросити про емпатію, перевірити розуміння
«Для мене зараз дуже важливо відчути себе почутою. Чи можеш ти послухати мене трохи і потім сказати, що ти почула?»
«Я сказав багато і не впевнений, що мені вдалося донести свою думку. Чи ти можеш мені сказати, що ти почув?»
«Те, що я зараз сказав, дуже важливо для мене. Чи можеш ти мені резюмувати, що ти почула?»
Як попросити про мікропаузу
«Мені потрібна хвилинка зібратися з думками»
«Я не впевнений, дай мені час подумати»
«Це звучить важливо, я б хотіла мати трохи часу, щоб повноцінно про це подумати»
Як попросити про довшу паузу – взяти перерву в розмові
«Я би дуже хотіла продовжити цю розмову, та бачу, що мій розум зараз не в кращому стані. Чи можемо ми взяти паузу і повернутися до цього за 20 хвилин?»
«Мені дуже цінно те, що ти говориш. Разом з тим я почуваюся трохи перевантаженим, через що не впевнений, що мені вдасться добре тебе вислухати і підтримати розмову. Чи можемо ми продовжити завтра?»
«Я впевнений, що ми маємо це обговорити і прийти до рішення разом. Зараз, на жаль, мені не вдається втримати увагу і мислити ясно. Чи можемо ми продовжити завтра?»
«Я не думаю, що все, що я зараз скажу, буде корисним. Давай візьмем паузу на пару годин і потім продовжимо?»
«Я дійсно хочу почути, що тебе хвилює, разом з тим форма, в якій ти говориш, ускладнює моє розуміння. Чи можеш ти
…сказати мені це в іншій формі?
…зараз призупинилися, щоб ми повернулися до розмови після паузи, в часі якої обидва порефлексуємо над ситуацією?
…дати мені зараз відгукнутися на те, що я чую і що я відчуваю?»
__
Беріть на озброєння 🙂
Плідних та зрілих розмов!
Інколи нам бракує не стільки розуміння, що хочеться сказати, скільки слів. В книжці «Say What You Mean» є список чудових фраз на різні ситуації в спілкуванні. Я переклала вам декілька з них – Частина 2
Як перебити співрозмовника в добрий спосіб
«Я хочу пересвідчитися, що я все добре розумію, та трохи починаю губитися. Давай я резюмую, що на цей момент зрозуміла?»
«Я хочу продовжити, та трохи спантеличена. Чи можу я запитати?»
«Я хочу продовжити слухати тебе і є дещо, що мені хочеться прояснити перед тим, як ти продовжиш, чи ти не проти?»
«Давай переконаємось, що я все ще з тобою на одній хвилі і добре тебе розумію…»
Як переспрямувати розмову
«Я рада, що ти про це згадав. Перед тим, як ми підемо в цю тему, я хочу ще пару слів сказати про…»
«О, це важливо, що ти говориш, давай за пару хвилин повернемося до цієї теми, я би тільки хотіла ще торкнутися…»
«Так, це важливо. Чи можемо ми спочатку закінчити тему, з якої почали, а потім продовжити цією?»
Як почути «ні» і відреагувати в добрий спосіб
«Так, я чую тебе, і мені хочеться дізнатися, чому ні? Чи можеш ти більше поділитися про це?»
«Чи можеш ти мені сказати, що підштовхує тебе відмовитися?»
«Дякую, що подумав про це, я поважаю твоє «ні»
«Чи є в тебе інші ідеї?»
«Чи є щось, що я можу зробити, щоб допомогти тобі погодитися?»
«Чи можемо ми побрейнштормити різні ідеї і обрати варіант, який спрацює для нас обох?»
Як відмовити в добрий спосіб
«Я би хотів погодитися, але є речі, які заважають це зробити…»
«Я чую, що це дуже для тебе важливо, разом з тим я не бачу зараз варіантів, як я можу на це погодитися, зважаючи на… Давай разом подумаємо над іншими опціями, які б спрацювали?»
«На жаль, я не можу погодитися на це без відчутних збитків для…»
Як попросити «переграти» розмову, почати знову
«Здається, щось пішло не так. Чи можемо ми спробувати ще раз?»
«Здається, ми розпочали не з того, давай почнемо спочатку?»
«Я бачу, що деякі речі, які я кажу, не допомагають. Можеш дати мені спробувати знову донести свою думку?»
«Здається, розмова пішла не так, як я сподівалася. Давай спробуємо розпочати знову?»
Як перебити співрозмовника в добрий спосіб
«Я хочу пересвідчитися, що я все добре розумію, та трохи починаю губитися. Давай я резюмую, що на цей момент зрозуміла?»
«Я хочу продовжити, та трохи спантеличена. Чи можу я запитати?»
«Я хочу продовжити слухати тебе і є дещо, що мені хочеться прояснити перед тим, як ти продовжиш, чи ти не проти?»
«Давай переконаємось, що я все ще з тобою на одній хвилі і добре тебе розумію…»
Як переспрямувати розмову
«Я рада, що ти про це згадав. Перед тим, як ми підемо в цю тему, я хочу ще пару слів сказати про…»
«О, це важливо, що ти говориш, давай за пару хвилин повернемося до цієї теми, я би тільки хотіла ще торкнутися…»
«Так, це важливо. Чи можемо ми спочатку закінчити тему, з якої почали, а потім продовжити цією?»
Як почути «ні» і відреагувати в добрий спосіб
«Так, я чую тебе, і мені хочеться дізнатися, чому ні? Чи можеш ти більше поділитися про це?»
«Чи можеш ти мені сказати, що підштовхує тебе відмовитися?»
«Дякую, що подумав про це, я поважаю твоє «ні»
«Чи є в тебе інші ідеї?»
«Чи є щось, що я можу зробити, щоб допомогти тобі погодитися?»
«Чи можемо ми побрейнштормити різні ідеї і обрати варіант, який спрацює для нас обох?»
Як відмовити в добрий спосіб
«Я би хотів погодитися, але є речі, які заважають це зробити…»
«Я чую, що це дуже для тебе важливо, разом з тим я не бачу зараз варіантів, як я можу на це погодитися, зважаючи на… Давай разом подумаємо над іншими опціями, які б спрацювали?»
«На жаль, я не можу погодитися на це без відчутних збитків для…»
Як попросити «переграти» розмову, почати знову
«Здається, щось пішло не так. Чи можемо ми спробувати ще раз?»
«Здається, ми розпочали не з того, давай почнемо спочатку?»
«Я бачу, що деякі речі, які я кажу, не допомагають. Можеш дати мені спробувати знову донести свою думку?»
«Здається, розмова пішла не так, як я сподівалася. Давай спробуємо розпочати знову?»
Якщо ви військовий чи військова, або у вашому оточенні є військові, цей пост для вас.
Зʼявився безкоштовний додаток «База», в якому є купа корисного:
⁃ Інформація про різні емоційні стани;
⁃ Інструменти самодопомоги;
⁃ Техніки стабілізації, якщо «накрило»;
⁃ Контакти організацій, до яких можна звернутися за допомогою.
👉 Завантажити з App Store
👉 Завантажити з Google Play
Поширюйте, будь ласка, це дуже важливо.
Зʼявився безкоштовний додаток «База», в якому є купа корисного:
⁃ Інформація про різні емоційні стани;
⁃ Інструменти самодопомоги;
⁃ Техніки стабілізації, якщо «накрило»;
⁃ Контакти організацій, до яких можна звернутися за допомогою.
👉 Завантажити з App Store
👉 Завантажити з Google Play
Поширюйте, будь ласка, це дуже важливо.
вчора подолали 1000 км: на склі купа мертвих комах, за склом – захід сонця.
ось таке воно, земне існування: смерть (кома) життя, огидне (кома) краса, любов (кома) байдужість.
інколи я зависаю, як той розділовий знак, між всіма цими проявами, і на мить забуваю, як дихати.
а потім згадую і продовжую наратив: із життя, краси і любові.
ось таке воно, земне існування: смерть (кома) життя, огидне (кома) краса, любов (кома) байдужість.
інколи я зависаю, як той розділовий знак, між всіма цими проявами, і на мить забуваю, як дихати.
а потім згадую і продовжую наратив: із життя, краси і любові.
Декілька кроків – чвакаючі звуки, далі – більш глухі: дощатим сходами – на терасу. Ще пара секунд і низький брязкіт ключів змушує сонний будинок позіхнути великим прозорим ротом.
Я думала, мені захочеться писати ледь не одразу, як зістрибну в напоєний талим снігом ґрунт. Проте перші дні я лише скоса дивлюся на записник і припалий деревʼяною стружкою ноутбук.
Коли приїжджаю в такі місця, як це, коли мене поглинає вогке дихання гір, а рукавички залишилися в іншій машині, в іншому селі, – в іншому самовідчутті, – луна зворушеного серцебиття пробуджує в мені рахманний, погідний зір. Навіть не зір – чуття. Навіть не пробуджує – перетворює мене на нього.
І я відчуваю. Безхмарно, смиренно, тихо.
У текстів, як і у змін, свої закони і свій темп. І тексти, і зміни вдячно відгукуються на сповільнення, уважність, сміливість, повагу та терплячість. Це якось особливо видно на висоті 1100 метрів над рівнем моря, коли довкола – самі лише гори, їхній сміх і гоструваті паростки зими; коли погода розхристана, зухвала і жива.
А щодо внутрішньої погоди, то моя – мʼякий сніг, що безтілесно кружляє в теплому світлі ліхтаря.
Я думала, мені захочеться писати ледь не одразу, як зістрибну в напоєний талим снігом ґрунт. Проте перші дні я лише скоса дивлюся на записник і припалий деревʼяною стружкою ноутбук.
Коли приїжджаю в такі місця, як це, коли мене поглинає вогке дихання гір, а рукавички залишилися в іншій машині, в іншому селі, – в іншому самовідчутті, – луна зворушеного серцебиття пробуджує в мені рахманний, погідний зір. Навіть не зір – чуття. Навіть не пробуджує – перетворює мене на нього.
І я відчуваю. Безхмарно, смиренно, тихо.
У текстів, як і у змін, свої закони і свій темп. І тексти, і зміни вдячно відгукуються на сповільнення, уважність, сміливість, повагу та терплячість. Це якось особливо видно на висоті 1100 метрів над рівнем моря, коли довкола – самі лише гори, їхній сміх і гоструваті паростки зими; коли погода розхристана, зухвала і жива.
А щодо внутрішньої погоди, то моя – мʼякий сніг, що безтілесно кружляє в теплому світлі ліхтаря.
Коли мене перестало трусити і я змогла відірватися від новин (десь після оновлення про те, що в пологовому вдалося врятуватися – і малятам, і мамам, і медикам), я сіла за піаніно.
Вже довший час я просто граю те, що вмію, щоб не забути, і не вчу нічого нового. Але мене заспокоює доторк до прохолодних клавіш, заспокоюють звуки, а ще – відчуття впливу, бо це я – та, хто спонукає звуки народитися.
І от я заземлювалася, поверталася до свого тіла, в ту хвилину, відновлювала відчуття впливу на реальність, дивилася на клавіші – білі і чорні, – і думала про те, як важливо бачити реальність цілою.
Активна пропаганда позитивного мислення (читай: уникнення думати і говорити про все неприємне), гасла «не розповсюджуйте негатив» мають гарний мотив – допомагати справлятися. Проте мають і зворотню сторону: чим більше ми втікаємо від темного боку реальності, тим менше витримки і мужності маємо.
А нам треба плекати витримку і мужність, друзі. Бо якими б дієвими, важливими та корисними не були техніки самозаспокоєння і стабілізації в моменті, в решті-решт мужність – єдине, що довгостроково може допомогти проходити крізь випробування, тривогу та вразливість.
І це відповідь на питання, навіщо я зараз читаю книжку про воєнні злочини в колишній Югославії.
Бо бачити чорні і білі клавіші одночасно – єдиний шанс могти впливати, могти створювати і чути цілісну мелодію.
Вже довший час я просто граю те, що вмію, щоб не забути, і не вчу нічого нового. Але мене заспокоює доторк до прохолодних клавіш, заспокоюють звуки, а ще – відчуття впливу, бо це я – та, хто спонукає звуки народитися.
І от я заземлювалася, поверталася до свого тіла, в ту хвилину, відновлювала відчуття впливу на реальність, дивилася на клавіші – білі і чорні, – і думала про те, як важливо бачити реальність цілою.
Активна пропаганда позитивного мислення (читай: уникнення думати і говорити про все неприємне), гасла «не розповсюджуйте негатив» мають гарний мотив – допомагати справлятися. Проте мають і зворотню сторону: чим більше ми втікаємо від темного боку реальності, тим менше витримки і мужності маємо.
А нам треба плекати витримку і мужність, друзі. Бо якими б дієвими, важливими та корисними не були техніки самозаспокоєння і стабілізації в моменті, в решті-решт мужність – єдине, що довгостроково може допомогти проходити крізь випробування, тривогу та вразливість.
І це відповідь на питання, навіщо я зараз читаю книжку про воєнні злочини в колишній Югославії.
Бо бачити чорні і білі клавіші одночасно – єдиний шанс могти впливати, могти створювати і чути цілісну мелодію.
Давно не робила книжкових рекомендацій, тому ось.
Я не люблю поняття «чоловіча психологія», «жіноча психологія», проте в цьому дописі точно книжки про чоловіків та їхню внутрішню реальність. Я хочу не просто порекомендувати вам літературу – я хочу показати вам ширшу перспективу, яку намагаюсь здобувати сама.
✨«Why Does Patriarchy Persist?», by Carol Gilligan and Naomi Snider
Ця книжка дасть занурення в важливий контекст. Патріархат – культура, заснована на гендерній бінарності та ієрархії; система понять чи оптика, котра:
- примушує розділяти людські якості на «чоловічі» та «жіночі», віддаючи при цьому перевагу чоловічим (тому розділення на «чоловічу» та «жіночу» психологію мені неблизьке).
- віддає деяким чоловікам верховенство над іншими чоловіками та всім чоловікам — над жінками.
- проводить різницю між «особистістю» і «стосунками» таким чином, що у чоловіка є особистість, а в жінки в ідеалі особистості немає; при цьому жінки знаходяться у стосунках, які підспудно обслуговують потреби чоловіків.
Не дивлячись на те, що чоловіки мають багато переваг через патріархат, вони також дуже від нього страждають. Авторки стверджують, що патріархат зберігається, бо він виконує психологічну функцію: вимагаючи від нас жертвувати любов’ю заради ієрархії, патріархат захищає від вразливості любові та стає захистом від втрати.
✨ «Under Saturn's Shadow: The Wounding and Healing of Men», James Hollis
Чудово продовжує і накладається на попередню книжку, але вже з точки зору юнгіанського аналізу. Джеймс Холліс розповідає про 8 психологічних травм чоловіків, які зʼявляються не лише через певні події в житті конкретного чоловіка – але і через патріархальну культуру загалом.
✨«The Men on My Couch: True Stories of Sex, Love, and Psychotherapy», Brandy Engler
Більш легка в читанні, навіть розважальна книжка, з акцентом на дослідження сексуальної сфери. Проте і тут не все так просто: секс далеко не завжди – лише про секс. «Чоловікам можна бути сексуальними і агресивними, проте не можна бути вразливими» – помічаєте червону нитку?
Досліджуючи сексуальні фантазії (або їх відсутність), сексуальні вподобання і сексуальні розлади, можна багато дізнатися про більш глибокі шари внутрішнього світу: особливості особистості, неусвідомлені емоційні потреби та можливості для більшої психологічної зрілості.
✨«The Intentional Father: A Practical Guide to Raise Sons of Courage and Character», Jon Tyson
Абсолютно чудова книжка про те, як бути гарним батьком своєму синові, і як допомогти йому перетворитися з хлопчика в чоловіка. Зворушлива, глибока та мудра. І вона в цьому списку, бо дає відповіді на запитання: що ж робити? Я впевнена, що читання цієї книжки і виконання вправ (нехай не всіх), навіть якщо чоловік не має сина, може допомогти зцілювати власні внутрішні рани.
Я не люблю поняття «чоловіча психологія», «жіноча психологія», проте в цьому дописі точно книжки про чоловіків та їхню внутрішню реальність. Я хочу не просто порекомендувати вам літературу – я хочу показати вам ширшу перспективу, яку намагаюсь здобувати сама.
✨«Why Does Patriarchy Persist?», by Carol Gilligan and Naomi Snider
Ця книжка дасть занурення в важливий контекст. Патріархат – культура, заснована на гендерній бінарності та ієрархії; система понять чи оптика, котра:
- примушує розділяти людські якості на «чоловічі» та «жіночі», віддаючи при цьому перевагу чоловічим (тому розділення на «чоловічу» та «жіночу» психологію мені неблизьке).
- віддає деяким чоловікам верховенство над іншими чоловіками та всім чоловікам — над жінками.
- проводить різницю між «особистістю» і «стосунками» таким чином, що у чоловіка є особистість, а в жінки в ідеалі особистості немає; при цьому жінки знаходяться у стосунках, які підспудно обслуговують потреби чоловіків.
Не дивлячись на те, що чоловіки мають багато переваг через патріархат, вони також дуже від нього страждають. Авторки стверджують, що патріархат зберігається, бо він виконує психологічну функцію: вимагаючи від нас жертвувати любов’ю заради ієрархії, патріархат захищає від вразливості любові та стає захистом від втрати.
✨ «Under Saturn's Shadow: The Wounding and Healing of Men», James Hollis
Чудово продовжує і накладається на попередню книжку, але вже з точки зору юнгіанського аналізу. Джеймс Холліс розповідає про 8 психологічних травм чоловіків, які зʼявляються не лише через певні події в житті конкретного чоловіка – але і через патріархальну культуру загалом.
✨«The Men on My Couch: True Stories of Sex, Love, and Psychotherapy», Brandy Engler
Більш легка в читанні, навіть розважальна книжка, з акцентом на дослідження сексуальної сфери. Проте і тут не все так просто: секс далеко не завжди – лише про секс. «Чоловікам можна бути сексуальними і агресивними, проте не можна бути вразливими» – помічаєте червону нитку?
Досліджуючи сексуальні фантазії (або їх відсутність), сексуальні вподобання і сексуальні розлади, можна багато дізнатися про більш глибокі шари внутрішнього світу: особливості особистості, неусвідомлені емоційні потреби та можливості для більшої психологічної зрілості.
✨«The Intentional Father: A Practical Guide to Raise Sons of Courage and Character», Jon Tyson
Абсолютно чудова книжка про те, як бути гарним батьком своєму синові, і як допомогти йому перетворитися з хлопчика в чоловіка. Зворушлива, глибока та мудра. І вона в цьому списку, бо дає відповіді на запитання: що ж робити? Я впевнена, що читання цієї книжки і виконання вправ (нехай не всіх), навіть якщо чоловік не має сина, може допомогти зцілювати власні внутрішні рани.
Зараз вчуся на курсі Trauma-Focused ACT with Dr. Russ Harris, і тут є абсолютно чудове про довіру.
Існує сліпа довіра і усвідомлена довіра.
Сліпа довіра (blind trust) – коли я йду в стосунки і думаю «я просто довірятиму цій людині», і навіть не намагаюсь бути дійсно присутньою в цих стосунках, орієнтуватися в процесі, чи дійсно саме цій людині можна довіряти і наскільки, не проявляю і крихту обережності. Власне, я не є насправді присутня в цих стосунках.
Усвідомлена довіра (mindful trust) – ґрунтується на розсудливості та піклуванні про себе. Коли я усвідомлено довіряю, я дійсно звертаю увагу на цей стосунок, є присутня в ньому, бачу людину-як-вона-є, і звертаю увагу на три речі: щирість, надійність та відповідальність.
Щирість: чи людина дійсно має на увазі те, що говорить?
Надійність: чи людина послідовна і дійсно робить те, про що говорить?
Відповідальність: ми всі робимо помилки, і коли людина зафейлилася в щирості чи надійності, чи може вона взяти за це відповідальність, визнати, вибачитися і виправитися, щоб покрити збитки і забезпечити зменшення таких епізодів в майбутньому?
І, звичайно, ці три якості-навички не є дорогою з одностороннім рухом. Якщо ми культивуємо в собі їх, ми теж можемо бути справді більш вартими довіри.
Існує сліпа довіра і усвідомлена довіра.
Сліпа довіра (blind trust) – коли я йду в стосунки і думаю «я просто довірятиму цій людині», і навіть не намагаюсь бути дійсно присутньою в цих стосунках, орієнтуватися в процесі, чи дійсно саме цій людині можна довіряти і наскільки, не проявляю і крихту обережності. Власне, я не є насправді присутня в цих стосунках.
Усвідомлена довіра (mindful trust) – ґрунтується на розсудливості та піклуванні про себе. Коли я усвідомлено довіряю, я дійсно звертаю увагу на цей стосунок, є присутня в ньому, бачу людину-як-вона-є, і звертаю увагу на три речі: щирість, надійність та відповідальність.
Щирість: чи людина дійсно має на увазі те, що говорить?
Надійність: чи людина послідовна і дійсно робить те, про що говорить?
Відповідальність: ми всі робимо помилки, і коли людина зафейлилася в щирості чи надійності, чи може вона взяти за це відповідальність, визнати, вибачитися і виправитися, щоб покрити збитки і забезпечити зменшення таких епізодів в майбутньому?
І, звичайно, ці три якості-навички не є дорогою з одностороннім рухом. Якщо ми культивуємо в собі їх, ми теж можемо бути справді більш вартими довіри.
Внутрішній критик – популярна назва процесу надмірної самокритики – часом є дуже стійкою історією. В КПТ та схема-терапії є окремі види роботи з цим процесом, адже він може дуже негативно впливати на якість життя людини.
На його формування можна дивитися під різними кутами. По-перше, як на продукт імпринтингу – відкарбовування в психіці стилю поведінки значущих дорослих. Простими словами: якщо дитину надмірно критикували, в тому числі за звичайні «дитячі» прояви в поведінці, якщо сильно засуджували, булили тощо – вона потенційно сформує доволі жорсткого внутрішнього критика. Мовою схема-терапії, в таких випадках у людини не були достатньо добре задоволені базові емоційні потреби, і задача в терапії – опрацювати цей минулий неприємний досвід, допомогти навчитися бачити ці емоційні потреби і задовільняти їх в здоровий спосіб.
Внутрішній критик також може мати функцію «захисника»: стримувати, заганяти в рамки того, що сприймається як норма. Умовно, якщо батьки сильно сварили за безлад, дитина має сформувати «внутрішнього батька», який заздалегідь налякає покаранням, щоб уникнути реального покарання. Це може бути умовно функціональним з тими, з ким в контакті сформувалося, але ж переноситься на інші сфери, інших людей і може з часом лише множитися і бути абсолютно дисфункційним.
На процес надмірної самокритики також можна подивитися з точки зору звички. Це «прокладена внутрішня дорога», спосіб мислення, нейромережа, яка використовується нами і тим самим підживлюється. Тобто чим частіше ми «ведемося» на цей процес і залучаємось в нього, продовжуючи подібні думки без свідомого аналізу, тим вірогідніше наступного разу ми автоматично оберемо саме такий спосіб ставитися до себе. І тут є задача – вчитися розпізнавати, зупинятися, не залучатися автоматично, а обирати спосіб сприйняття себе і ситуації свідомо і відповідно до реальності, а не до «фантазій внутрішнього критика».
Але сьогодні я подумала: що якщо в ригідності цього процесу є ще певна екзистенційна складова? Людські створіння – дуже вразливі істоти, які усвідомлюють свою смертність, наслідки певних дій, є свідомими різноманітних страждань. Абсолютно зрозумілим є прагнення мати «сильну руку», якусь дорослу фігуру, яка би – хай як жорстко – встановлювала рамки і правила, була гарантом послідовності, безпеки, передбачуваності. Про це вже говорив Фрейд, коли описував «над-я», але він робив акцент на тому, що ключова роль цього процесу – стримувати «воно». Мені ж здається, що роль не тільки в стримуванні, але й в тому, щоб надавати сенс, окреслювати, встановлювати правила, які б робили і світ, і мене більш зрозумілими – хай і ціною психічного здоровʼя та процвітання.
Впевнена, що я не перша, хто має таку думку, проте з такої точки зору мені стає ще більш зрозумілим, якою є внутрішня задача (одна з них) людини, що хоче допомогти собі з самокритикою: цілеспрямовано вирощувати в собі здатність стикатися з невизначеністю, фрустрацією, нерівномірністю та неоднозначністю як себе, так і людей і світу в цілому. Витримувати дискомфорт, який породжений цим, розширювати світогляд, бачити себе як процес (а не фіксоване «я») і допомагати собі зростати і вписувати все нові і нові досвіди в картинку світу.
На його формування можна дивитися під різними кутами. По-перше, як на продукт імпринтингу – відкарбовування в психіці стилю поведінки значущих дорослих. Простими словами: якщо дитину надмірно критикували, в тому числі за звичайні «дитячі» прояви в поведінці, якщо сильно засуджували, булили тощо – вона потенційно сформує доволі жорсткого внутрішнього критика. Мовою схема-терапії, в таких випадках у людини не були достатньо добре задоволені базові емоційні потреби, і задача в терапії – опрацювати цей минулий неприємний досвід, допомогти навчитися бачити ці емоційні потреби і задовільняти їх в здоровий спосіб.
Внутрішній критик також може мати функцію «захисника»: стримувати, заганяти в рамки того, що сприймається як норма. Умовно, якщо батьки сильно сварили за безлад, дитина має сформувати «внутрішнього батька», який заздалегідь налякає покаранням, щоб уникнути реального покарання. Це може бути умовно функціональним з тими, з ким в контакті сформувалося, але ж переноситься на інші сфери, інших людей і може з часом лише множитися і бути абсолютно дисфункційним.
На процес надмірної самокритики також можна подивитися з точки зору звички. Це «прокладена внутрішня дорога», спосіб мислення, нейромережа, яка використовується нами і тим самим підживлюється. Тобто чим частіше ми «ведемося» на цей процес і залучаємось в нього, продовжуючи подібні думки без свідомого аналізу, тим вірогідніше наступного разу ми автоматично оберемо саме такий спосіб ставитися до себе. І тут є задача – вчитися розпізнавати, зупинятися, не залучатися автоматично, а обирати спосіб сприйняття себе і ситуації свідомо і відповідно до реальності, а не до «фантазій внутрішнього критика».
Але сьогодні я подумала: що якщо в ригідності цього процесу є ще певна екзистенційна складова? Людські створіння – дуже вразливі істоти, які усвідомлюють свою смертність, наслідки певних дій, є свідомими різноманітних страждань. Абсолютно зрозумілим є прагнення мати «сильну руку», якусь дорослу фігуру, яка би – хай як жорстко – встановлювала рамки і правила, була гарантом послідовності, безпеки, передбачуваності. Про це вже говорив Фрейд, коли описував «над-я», але він робив акцент на тому, що ключова роль цього процесу – стримувати «воно». Мені ж здається, що роль не тільки в стримуванні, але й в тому, щоб надавати сенс, окреслювати, встановлювати правила, які б робили і світ, і мене більш зрозумілими – хай і ціною психічного здоровʼя та процвітання.
Впевнена, що я не перша, хто має таку думку, проте з такої точки зору мені стає ще більш зрозумілим, якою є внутрішня задача (одна з них) людини, що хоче допомогти собі з самокритикою: цілеспрямовано вирощувати в собі здатність стикатися з невизначеністю, фрустрацією, нерівномірністю та неоднозначністю як себе, так і людей і світу в цілому. Витримувати дискомфорт, який породжений цим, розширювати світогляд, бачити себе як процес (а не фіксоване «я») і допомагати собі зростати і вписувати все нові і нові досвіди в картинку світу.
Привіт! Дивіться, що маю 👇
“На стороні клієнта” — просвітницький проєкт про те, як безпечно вибрати психолога/психотерапевта в Україні.
На жаль, наше законодавство поки не надто прозоро регулює психологічні послуги, тому можна натрапити на сумнівного спеціаліста. Але попри війну, неконтрольований ринок психологічних послуг і попередній негативний досвід люди мають право на якісну допомогу.
У цьому ролику зібрані реальні історії клієнтів, коментарі від експертів з психічного і громадського здоров’я, людей, що брали участь у розробці законопроектів у цій сфері, а також поради перевірених психотерапевтів.
Дивитися відео тут.
“На стороні клієнта” — просвітницький проєкт про те, як безпечно вибрати психолога/психотерапевта в Україні.
На жаль, наше законодавство поки не надто прозоро регулює психологічні послуги, тому можна натрапити на сумнівного спеціаліста. Але попри війну, неконтрольований ринок психологічних послуг і попередній негативний досвід люди мають право на якісну допомогу.
У цьому ролику зібрані реальні історії клієнтів, коментарі від експертів з психічного і громадського здоров’я, людей, що брали участь у розробці законопроектів у цій сфері, а також поради перевірених психотерапевтів.
Дивитися відео тут.
Аналізуючи власний досвід пережиття втрати і досвід людей, з якими працюю, бачу, що одна з ключових речей при втраті – розуміти, що з тобою відбувається. Тому ось майже півтори години психоедукації з приводу горювання.
Що трапляється з нами, коли близька людина йде з життя? Як ми проживаємо горе, які процеси є нормальною реакцією на втрату, а які потребують додаткової психологічної допомоги? Що каже про стадії горювання сучасна наука і яку мудрість ми можемо віднайти в українських традиціях жалоби?
Стаття, заснована на розмові з психіатром та психотерапевтом Олегом Романчуком, а також сам запис розмови про горювання – тут.
Що трапляється з нами, коли близька людина йде з життя? Як ми проживаємо горе, які процеси є нормальною реакцією на втрату, а які потребують додаткової психологічної допомоги? Що каже про стадії горювання сучасна наука і яку мудрість ми можемо віднайти в українських традиціях жалоби?
Стаття, заснована на розмові з психіатром та психотерапевтом Олегом Романчуком, а також сам запис розмови про горювання – тут.
Вчора був Bucket List Day – день списку справ, які хочеш зробити за життя. Напевно, дехто з вас має такі списки (зазвичай це 100+пунктів). В кого є?
Я от сьогодні передивлялась і оновлювала свій такий список і побачила, як крізь нього просвічують ще більш глибокі питання. Виписала і вирішила поділитися:
- в які зміни в світі я хочу інвестувати?
- яку спадщину я би хотіла залишити після себе? яким чином запамʼятатися?
- які особисті якості я би хотіла привносити більше в свою роботу, стосунки, дозвілля?
- які якості і риси я хотіла би в собі розвинути?
- яким би я хотіла бачити своє мислення і світогляд?
- які стосунки я би хотіла будувати? як би я хотіла, щоб себе почували інші люди поруч зі мною?
- які стосунки з собою я би хотіла побудувати? як би я хотіла чутися в стосунку сама з собою?
- що може стати на перешкоді і яким чином я можу допомогти собі в русі до всіх цих важливих речей?
Користуйтеся цими питаннями і ви, якщо вам відгукується :)
Я от сьогодні передивлялась і оновлювала свій такий список і побачила, як крізь нього просвічують ще більш глибокі питання. Виписала і вирішила поділитися:
- в які зміни в світі я хочу інвестувати?
- яку спадщину я би хотіла залишити після себе? яким чином запамʼятатися?
- які особисті якості я би хотіла привносити більше в свою роботу, стосунки, дозвілля?
- які якості і риси я хотіла би в собі розвинути?
- яким би я хотіла бачити своє мислення і світогляд?
- які стосунки я би хотіла будувати? як би я хотіла, щоб себе почували інші люди поруч зі мною?
- які стосунки з собою я би хотіла побудувати? як би я хотіла чутися в стосунку сама з собою?
- що може стати на перешкоді і яким чином я можу допомогти собі в русі до всіх цих важливих речей?
Користуйтеся цими питаннями і ви, якщо вам відгукується :)
«Ми маємо служити справедливості, тому що наше становище несправедливе, сприяти щастю й радості, тому що цей світ нещасний»
Альбер Камю, «Щоденники»
Альбер Камю, «Щоденники»
Мої улюблені книжки про стосунки (просунутий рівень)
“Journey of the Heart. The Path of Conscious Love”
– про стосунки як джерело і майданчик особистого та духовного розвитку.
“Say What You Mean”
– ненавильницьке спілкування, помножене на mindfulness. Краса усвідомленості і цінностей в комунікації.
“Act With Love”
– психологічна гнучкість як інвестиція в здорові стосунки. Почати реалізовувати свої цінності в стосунку, а там вже як буде 🙂
“ACT for Interpersonal Problems”
– прямо ґайд для пар, з табличками, вправами, тестами. Структура!
“Eden Project: In Search of the Magical Other”
– Джеймс Холліс. Повільне, вдумливе читання з купою метафор та глибоких тверджень – і жодних інструкцій. Бо зростати все одно доведеться самостійно.
“Journey of the Heart. The Path of Conscious Love”
– про стосунки як джерело і майданчик особистого та духовного розвитку.
“Say What You Mean”
– ненавильницьке спілкування, помножене на mindfulness. Краса усвідомленості і цінностей в комунікації.
“Act With Love”
– психологічна гнучкість як інвестиція в здорові стосунки. Почати реалізовувати свої цінності в стосунку, а там вже як буде 🙂
“ACT for Interpersonal Problems”
– прямо ґайд для пар, з табличками, вправами, тестами. Структура!
“Eden Project: In Search of the Magical Other”
– Джеймс Холліс. Повільне, вдумливе читання з купою метафор та глибоких тверджень – і жодних інструкцій. Бо зростати все одно доведеться самостійно.
Привіт! Декілька днів думаю про підбиття підсумків та новорічні резолюції і аналізую чари та розчарування в цьому процесі.
31 грудня, 1 січня – такі ж дати, як і всі інші. Але люди – істоти, що прагнуть надавати сенси, тому кінець «старого року» і початок «нового» – найперше про це.
Перехід через символічний поріг пробуджує архетипне відчуття нового початку: новорічні обіцянки народжують потужну хвилю надії та віри у власний потенціал. Енергія спільності (здається, всі підводять підсумки і планують) підсилює індивідуальний порив до змін – як після мотиваційного тренінгу, коли здається, що життя (і себе) можна раз і назавжди змінити за один день.
Планування і обіцянки собі задовольняють потребу в структурі, передбачуваності, дають відчуття контролю і знижують цим тривогу перед майбутнім.
Можливо, екзистенційні аналітики би сказали, що це спосіб дати раду (тимчасово) зі страхом смерті. Символічні дати – Новий рік, День народження – нагадують про циклічність початку і завершення, змушуючи зустрітися з вічними питаннями, від усвідомлення яких психіка зазвичай ухиляється: про власну скінченність, свободу, відповідальність, вибір, сенс життя та самотність.
Новорічні резолюції допомагають знизити відчуття провини за поведінку, якою ми не пишаємось, і дарують солодкий дофаміновий контакт з "ідеальною версією себе", що живе десь в майбутньому.
Ця багатошарова енергія могла б стати потужним двигуном змін. Однак новорічні обітниці часто залишаються нездійсненними.
Наші прагнення до змін можуть суперечити захисним механізмам, звичкам, «вторинним вигодам» і неусвідомлюваним бажанням. Ми можемо мати прихований страх втратити свою знайому ідентичність або якась частина нас опиратиметься новому, бо це супроводжується дискомфортом і деколи навіть втратами. Цілі та обіцянки на рік можуть бути «всиновленими» від інших і дисонувати з автентичними цінностями. А надто ідеалізований образ майбутнього "я" стає недосяжним, особливо без ретельної внутрішньої і зовнішньої роботи: справжні зміни вимагають уваги, терпіння та дисципліни.
Тому може бути доволі цікаво дослідити, про що насправді розповідають наші попередні спроби змінитися? Яку важливу інформацію про нас приховують "невдачі" в цьому процесі?
31 грудня, 1 січня – такі ж дати, як і всі інші. Але люди – істоти, що прагнуть надавати сенси, тому кінець «старого року» і початок «нового» – найперше про це.
Перехід через символічний поріг пробуджує архетипне відчуття нового початку: новорічні обіцянки народжують потужну хвилю надії та віри у власний потенціал. Енергія спільності (здається, всі підводять підсумки і планують) підсилює індивідуальний порив до змін – як після мотиваційного тренінгу, коли здається, що життя (і себе) можна раз і назавжди змінити за один день.
Планування і обіцянки собі задовольняють потребу в структурі, передбачуваності, дають відчуття контролю і знижують цим тривогу перед майбутнім.
Можливо, екзистенційні аналітики би сказали, що це спосіб дати раду (тимчасово) зі страхом смерті. Символічні дати – Новий рік, День народження – нагадують про циклічність початку і завершення, змушуючи зустрітися з вічними питаннями, від усвідомлення яких психіка зазвичай ухиляється: про власну скінченність, свободу, відповідальність, вибір, сенс життя та самотність.
Новорічні резолюції допомагають знизити відчуття провини за поведінку, якою ми не пишаємось, і дарують солодкий дофаміновий контакт з "ідеальною версією себе", що живе десь в майбутньому.
Ця багатошарова енергія могла б стати потужним двигуном змін. Однак новорічні обітниці часто залишаються нездійсненними.
Наші прагнення до змін можуть суперечити захисним механізмам, звичкам, «вторинним вигодам» і неусвідомлюваним бажанням. Ми можемо мати прихований страх втратити свою знайому ідентичність або якась частина нас опиратиметься новому, бо це супроводжується дискомфортом і деколи навіть втратами. Цілі та обіцянки на рік можуть бути «всиновленими» від інших і дисонувати з автентичними цінностями. А надто ідеалізований образ майбутнього "я" стає недосяжним, особливо без ретельної внутрішньої і зовнішньої роботи: справжні зміни вимагають уваги, терпіння та дисципліни.
Тому може бути доволі цікаво дослідити, про що насправді розповідають наші попередні спроби змінитися? Яку важливу інформацію про нас приховують "невдачі" в цьому процесі?
Я кожного дня працюю з історіями. З наданими значеннями — подіям, явищам; з цих наданих значень формується наратив. Оповіді, що ми розповідаємо собі про себе, світ та інших людей, стають нашими сценаріями життя, нашим запрошенням для інших людей, деколи – нашою вʼязницею.
Не дивно, чому книжка про реальні – кіношні сценарії – мене зацікавила. Я не буду переказувати основні ідеї «Думок про кіно», а лиш поділюся деякими своїми думками щодо ролі художньої літератури та фільмів (а також їх створення) в професійному розвитку психотерапевта. Навіть якщо ви не маєте стосунку до цієї професії, все одно почитайте, бо робота з власною психікою – цікава штука.
Фільми і література переповідають одні і ті ж сюжети, конфлікти, розвʼязки, але в різних декораціях, стилях і з різними акцентами. Завдяки ним ми збагачуємо світогляд і знаходимо нові рольові моделі, не зупиняючись лише на людях, з якими знайомі безпосередньо. Емоційні реакції на епізоди з літератури та кіно можуть багато розповісти про невисловлені в повсякденності, але важливі для душі теми. Згадайте, коли ви в останнє плакали в кіно? Про що це було для вас?
Окреме навчання психотерапевта – відчувати історію клієнта, як каже моя супервізорка, «чути серцем». Можна назвати це клінічним мисленням, але на мою думку, це дещо ширше за клінічне мислення.
Навичка «чути серцем» здобувається з безпосереднім робочим досвідом (та рефлексією над ним), але не тільки з ним. Хічкок сказав: «Фільм – це життя, з якого викинули все нудне». Тобто фільм — це концентрація життя, тож хіба законно нехтувати таким подарунком? А кожне кіно починається з тексту – зі сценарію.
При створенні героя гарний сценарист питає себе:
* чого герой хоче найбільше в світі?
* чого герой насправді потребує?
Психотерапевт має ті ж самі питання щодо свого клієнта. Пошук відповідей на них – і пошук варіантів застосовувати ці відповіді – бере левову частку роботи «на внутрішній сцені».
Кіно дає готову картинку – художня література запрошує уяву до роботи. А уява в тонусі — цінний м'яз психотерапевта, бо ми маємо не лише чути факти: «тата не було поруч, він багато працював, а мама, схоже, мала післяпологову депресію після народження молодшого брата» — але і уявити, як це могло бути для тої дитини? Для її батьків та інших важливих дорослих? Коли клієнт ділиться епізодами з життя, корисно уявити в деталях: що і де відбувається, як виглядає дитина, який вираз обличчя, що вона відчуває? Саме це і підштовхує до відповідей на зазначені вище питання. Художня література тренує мʼяз, без якого психотерапевтом бути важко.
Клінічна обізнаність дуже цінна навичка, яка плекається хардкорною професійною літературою та навчанням. Читати ж художню літературу і дивитися кіно — профілактика того, що Франкл називав «психологізмом», тобто надмірним спрощенням людської природи.
Врешті-решт, ми працюємо не з розладом, діагнозом чи рисою характеру — ми працюємо з людиною, що живе в конкретний час, конкретному місці, конкретному культурному, політичному та історичному контексті.
Не дивно, чому книжка про реальні – кіношні сценарії – мене зацікавила. Я не буду переказувати основні ідеї «Думок про кіно», а лиш поділюся деякими своїми думками щодо ролі художньої літератури та фільмів (а також їх створення) в професійному розвитку психотерапевта. Навіть якщо ви не маєте стосунку до цієї професії, все одно почитайте, бо робота з власною психікою – цікава штука.
Фільми і література переповідають одні і ті ж сюжети, конфлікти, розвʼязки, але в різних декораціях, стилях і з різними акцентами. Завдяки ним ми збагачуємо світогляд і знаходимо нові рольові моделі, не зупиняючись лише на людях, з якими знайомі безпосередньо. Емоційні реакції на епізоди з літератури та кіно можуть багато розповісти про невисловлені в повсякденності, але важливі для душі теми. Згадайте, коли ви в останнє плакали в кіно? Про що це було для вас?
Окреме навчання психотерапевта – відчувати історію клієнта, як каже моя супервізорка, «чути серцем». Можна назвати це клінічним мисленням, але на мою думку, це дещо ширше за клінічне мислення.
Навичка «чути серцем» здобувається з безпосереднім робочим досвідом (та рефлексією над ним), але не тільки з ним. Хічкок сказав: «Фільм – це життя, з якого викинули все нудне». Тобто фільм — це концентрація життя, тож хіба законно нехтувати таким подарунком? А кожне кіно починається з тексту – зі сценарію.
При створенні героя гарний сценарист питає себе:
* чого герой хоче найбільше в світі?
* чого герой насправді потребує?
Психотерапевт має ті ж самі питання щодо свого клієнта. Пошук відповідей на них – і пошук варіантів застосовувати ці відповіді – бере левову частку роботи «на внутрішній сцені».
Кіно дає готову картинку – художня література запрошує уяву до роботи. А уява в тонусі — цінний м'яз психотерапевта, бо ми маємо не лише чути факти: «тата не було поруч, він багато працював, а мама, схоже, мала післяпологову депресію після народження молодшого брата» — але і уявити, як це могло бути для тої дитини? Для її батьків та інших важливих дорослих? Коли клієнт ділиться епізодами з життя, корисно уявити в деталях: що і де відбувається, як виглядає дитина, який вираз обличчя, що вона відчуває? Саме це і підштовхує до відповідей на зазначені вище питання. Художня література тренує мʼяз, без якого психотерапевтом бути важко.
Клінічна обізнаність дуже цінна навичка, яка плекається хардкорною професійною літературою та навчанням. Читати ж художню літературу і дивитися кіно — профілактика того, що Франкл називав «психологізмом», тобто надмірним спрощенням людської природи.
Врешті-решт, ми працюємо не з розладом, діагнозом чи рисою характеру — ми працюємо з людиною, що живе в конкретний час, конкретному місці, конкретному культурному, політичному та історичному контексті.
Катастрофа, з якою ми боїмося стикнутися, наприклад, в стосунках, з великою ймовірністю вже сталася.
Те, що ми сильно боїмося отримати в майбутньому — відкинення, залишення, ігнорування тощо, — дуже ймовірно вже сталося з нами в минулому, в дитинстві, але ми «забули» про це. В часі внутрішньої роботи, наприклад, на терапії, ми вчимося повертати структуру, відновлювати фабулу — поміщати минуле в минуле, щоб перестати бачити минуле в майбутньому.
Те, що ми сильно боїмося отримати в майбутньому — відкинення, залишення, ігнорування тощо, — дуже ймовірно вже сталося з нами в минулому, в дитинстві, але ми «забули» про це. В часі внутрішньої роботи, наприклад, на терапії, ми вчимося повертати структуру, відновлювати фабулу — поміщати минуле в минуле, щоб перестати бачити минуле в майбутньому.
Наштовхнулась на гарну річ:
Your great mistake is to act the drama as if you were alone. As if life were a progressive and cunning crime with no witness to the tiny hidden transgressions. To feel abandoned is to deny the intimacy of your surroundings. Surely, even you, at times, have felt the grand array; the swelling presence, and the chorus, crowding out your solo voice. You must note the way the soap dish enables you, or the window latch grants you freedom. Alertness is the hidden discipline of familiarity. The stairs are your mentor of things to come, the doors have always been there to frighten you and invite you, and the tiny speaker in the phone is your dream-ladder to divinity.
Put down the weight of your aloneness and ease into the conversation. The kettle is singing even as it pours you a drink, the cooking pots have left their arrogant aloofness and seen the good in you at last. All the birds and creatures of the world are unutterably themselves. Everything is waiting for you.
— by David Whyte
Your great mistake is to act the drama as if you were alone. As if life were a progressive and cunning crime with no witness to the tiny hidden transgressions. To feel abandoned is to deny the intimacy of your surroundings. Surely, even you, at times, have felt the grand array; the swelling presence, and the chorus, crowding out your solo voice. You must note the way the soap dish enables you, or the window latch grants you freedom. Alertness is the hidden discipline of familiarity. The stairs are your mentor of things to come, the doors have always been there to frighten you and invite you, and the tiny speaker in the phone is your dream-ladder to divinity.
Put down the weight of your aloneness and ease into the conversation. The kettle is singing even as it pours you a drink, the cooking pots have left their arrogant aloofness and seen the good in you at last. All the birds and creatures of the world are unutterably themselves. Everything is waiting for you.
— by David Whyte