Димер. Просто послухайте. Особливо pyccкіє.
https://youtu.be/WXhBcOKc9AI
https://youtu.be/WXhBcOKc9AI
YouTube
Димер. Просто послухайте. Особливо pyccкіє.
Хуй з ним, знав, сцяв сказать, бо втечуть. Хуй державницький на людей клали не вперше.Та «Мрію» нахуя повернули і двигун зняли? Шоб сказать потім «Нац Мрію не знищити» і щоб дружина пофоткалася? Ну які нормальні варіанти?
Чергові покатухи Київщиною. Цього разу Іванківський район, з боку Кухарів. Напередодні набутили всім табором повний бус, і від самого рання старт. Цього разу втрьох - Роман, Саня і я.
- Хай Оленка відпочине.
- Тим паче, що я ручку, яку вона відірвала, ще не зробив, - закурює Саня.
- Не плакай! - сміюся. - Зробиш! Сильна женщіна - радість в таборі.
- Це саме та, що відпочиватиме! Щось буде для вояків збирати, - додає Роман.
Спиняємося на каву «біля танкіста», як свого часу назвали заправку, де наші розбили ворожу техніку і примотали до стовпа набитий трісками «костюм» танкіста.
- А башні шось немає, мо', попиляли, - сміємося, розглядаючи рештки ворожої техніки, яку відвідувачі АЗС перетворили на смітник.
Коли ми були тут вперше, то бачили, що самоходку розкидало метрів на двісті - шматок трака лежав аж посеред поля, а башта стирчала, увіткнувшись дулом у землю між дерев.
- Піду таки гляну, де вона, - йду до посадки.
Башта лежить під деревами. Хтось просто повалив її на землю, щоб не колола очі.
- Тут вона, - гукаю Романа з Сашком.
- Диви, в гівно не вступи, - сміється Роман, - тут вже мінери попрацювали.
Кухарі. Минаємо багатостраждальний міст, звертаємо ліворуч у бік амбулаторії.
- Привіт, цигани! - зустрічають нас Юля і Аня, яким ми привезли велосипед. - Молока хочете?
- Канєшно, - Сашко робить погляд, як у відомого кота з мультика.
- Люди хвилин за 10‐15 зберуться біля магазину.
Дійсно, народ потроху сходиться. Переважно жінки. Роздаємо посуд, одяг, мультиварки й інше кухонне начиння.
- У нас тут все або покрали, або потрощили, - жаліються люди. - Спочатку гатили з усього, чого можна, а потім як зайшли ці орки, то ще й позабирали те, що не знищили.
- У мене онкологія, оно однієї груді немає, - розказує Людмила, - так навіть імплантати покрали. Як казав потім батюшка, то від великої любові.
Від магазину рушаємо вниз по вулиці до хат двох пенсіонерок, яким привезли пральні машини.
- Це ми вже розгрібали трохи, - показує на затягнуту плівкою веранду бабуся, - тут страшне все розбите було. А ми з онучкою чотирнадцять днів у погребі за амбулаторією просиділи.
Розповідаючи, бабуся не може стримати сліз. Спогади даються важко.
- Онуці шістнадцять. Саме як все почалося, вона з Києва поїхала в Бучу до подруги. А потім втекла сюди, до мене. Думали з матір’ю, що тут не так страшно, а воно,бач, як?
На подвір’ї в сусідки, куди привезли другу пралку, гамірно. Мала онучка бавиться з рудим цуценям.
- Це Мухтар, - посміхається господиня, - ото невістка з онукою тут, то хоч трохи легше.
Її чоловіка вбило просто в хаті. Пряме попадання. Ракета пробила дах, вбила людину і крізь підлогу застрягла в землі.
- Ховали під обстрілами в ящику, навіть без хреста. А кусок ракети так із землі й не витягли. Сапери сказали, то вам подарунок від русского міра, - показує нам нові нефарбовані дошки в підлозі та в стелі.
Записуємо потреби на майбутнє, прощаємося, обіймаємося, як рідні.
- Приїздіть, цигани!
Наступна точка - родина Олі й Ігоря, які разом з дітьми живуть в шалаші на згарищі. На подвір’ї порожньо.
- А ви де? - набираю Олю.
- Ми в лісі, по ягоди пішли.
- З дітьми?
- Ну да. Зараз Ігор під’їде, він поруч.
Боротися з ними вже нема сил. Щоразу говоримо про те, що не можна тягати дітей в ліс, де були бойові дії, але як горохом об стіну.
- Нашо знову дітей в ліс тягнете? - питаю в Ігоря, який завертає на подвір’я мотоблоком.
- Та хто їх тягне, я шо, їх втримаю?
- Ну, а батько хто?
- Та отож.
- Що з модульним будиночком?
- Кажуть, привезуть за тиждень.
- Вони так вже два місяці везуть.
- Та ніби ні, дзвонили вже не з Іванкова, а з Києва, чи шо? Фотку фундаменту висилав. Сказали, що складають будинок і днями привезуть.
Цю пісню ми чуємо щоразу. Однак які варіанти? Погоджуємося, що лише чекати.
Лишаємо подарунки малечі та їдемо в Кухарську Слободу.
- Доброго дня!
- Зі святом, - вітаються баби з-під тинів.
Тут у нас всі контрольні точки набиті, тож швидко розвантажуємо привезене.
- А електричний кабель можна попросить?
- Скільки?
- Ну, розводку в хаті помінять…
- Порахуйте все і наберіть мене.
- Хай Оленка відпочине.
- Тим паче, що я ручку, яку вона відірвала, ще не зробив, - закурює Саня.
- Не плакай! - сміюся. - Зробиш! Сильна женщіна - радість в таборі.
- Це саме та, що відпочиватиме! Щось буде для вояків збирати, - додає Роман.
Спиняємося на каву «біля танкіста», як свого часу назвали заправку, де наші розбили ворожу техніку і примотали до стовпа набитий трісками «костюм» танкіста.
- А башні шось немає, мо', попиляли, - сміємося, розглядаючи рештки ворожої техніки, яку відвідувачі АЗС перетворили на смітник.
Коли ми були тут вперше, то бачили, що самоходку розкидало метрів на двісті - шматок трака лежав аж посеред поля, а башта стирчала, увіткнувшись дулом у землю між дерев.
- Піду таки гляну, де вона, - йду до посадки.
Башта лежить під деревами. Хтось просто повалив її на землю, щоб не колола очі.
- Тут вона, - гукаю Романа з Сашком.
- Диви, в гівно не вступи, - сміється Роман, - тут вже мінери попрацювали.
Кухарі. Минаємо багатостраждальний міст, звертаємо ліворуч у бік амбулаторії.
- Привіт, цигани! - зустрічають нас Юля і Аня, яким ми привезли велосипед. - Молока хочете?
- Канєшно, - Сашко робить погляд, як у відомого кота з мультика.
- Люди хвилин за 10‐15 зберуться біля магазину.
Дійсно, народ потроху сходиться. Переважно жінки. Роздаємо посуд, одяг, мультиварки й інше кухонне начиння.
- У нас тут все або покрали, або потрощили, - жаліються люди. - Спочатку гатили з усього, чого можна, а потім як зайшли ці орки, то ще й позабирали те, що не знищили.
- У мене онкологія, оно однієї груді немає, - розказує Людмила, - так навіть імплантати покрали. Як казав потім батюшка, то від великої любові.
Від магазину рушаємо вниз по вулиці до хат двох пенсіонерок, яким привезли пральні машини.
- Це ми вже розгрібали трохи, - показує на затягнуту плівкою веранду бабуся, - тут страшне все розбите було. А ми з онучкою чотирнадцять днів у погребі за амбулаторією просиділи.
Розповідаючи, бабуся не може стримати сліз. Спогади даються важко.
- Онуці шістнадцять. Саме як все почалося, вона з Києва поїхала в Бучу до подруги. А потім втекла сюди, до мене. Думали з матір’ю, що тут не так страшно, а воно,бач, як?
На подвір’ї в сусідки, куди привезли другу пралку, гамірно. Мала онучка бавиться з рудим цуценям.
- Це Мухтар, - посміхається господиня, - ото невістка з онукою тут, то хоч трохи легше.
Її чоловіка вбило просто в хаті. Пряме попадання. Ракета пробила дах, вбила людину і крізь підлогу застрягла в землі.
- Ховали під обстрілами в ящику, навіть без хреста. А кусок ракети так із землі й не витягли. Сапери сказали, то вам подарунок від русского міра, - показує нам нові нефарбовані дошки в підлозі та в стелі.
Записуємо потреби на майбутнє, прощаємося, обіймаємося, як рідні.
- Приїздіть, цигани!
Наступна точка - родина Олі й Ігоря, які разом з дітьми живуть в шалаші на згарищі. На подвір’ї порожньо.
- А ви де? - набираю Олю.
- Ми в лісі, по ягоди пішли.
- З дітьми?
- Ну да. Зараз Ігор під’їде, він поруч.
Боротися з ними вже нема сил. Щоразу говоримо про те, що не можна тягати дітей в ліс, де були бойові дії, але як горохом об стіну.
- Нашо знову дітей в ліс тягнете? - питаю в Ігоря, який завертає на подвір’я мотоблоком.
- Та хто їх тягне, я шо, їх втримаю?
- Ну, а батько хто?
- Та отож.
- Що з модульним будиночком?
- Кажуть, привезуть за тиждень.
- Вони так вже два місяці везуть.
- Та ніби ні, дзвонили вже не з Іванкова, а з Києва, чи шо? Фотку фундаменту висилав. Сказали, що складають будинок і днями привезуть.
Цю пісню ми чуємо щоразу. Однак які варіанти? Погоджуємося, що лише чекати.
Лишаємо подарунки малечі та їдемо в Кухарську Слободу.
- Доброго дня!
- Зі святом, - вітаються баби з-під тинів.
Тут у нас всі контрольні точки набиті, тож швидко розвантажуємо привезене.
- А електричний кабель можна попросить?
- Скільки?
- Ну, розводку в хаті помінять…
- Порахуйте все і наберіть мене.
Завертаємо на вулицю, де живуть Галя і Володя, які відомі багатьом як ті, що живуть у Москвичі.
- О! Приїхали, а ми вас вже зачекалися.
Подвір’я не впізнати. На времянці, яку сам вигнав господар, вже зеленіє металочерепицею дах.
- Нарешті те, що радує око!
- Ну, а шо ж, будуємося.
Все побачене реально радує око. Видно, що вони не втрачали жодної хвилини і скоро увійдуть в нову «хату».
- Зимувать точно буде де, а потім, з весни, потроху добудуємо, - показує зроблене господар.
- Вже будемо потроху просити, мо', стіл який, якісь меблі.
- Дороблюйте, все буде.
Сашко пояснює Володі, як самостійно правильно вимурувати піч. Ми розвантажуємо привезені будматеріали. Галина показує величезні гарбузи, що вродили на городі.
- Де б ту косарку взять, покосить траву на ділянці, яку не обробляли?
- Пошукаємо.
- Бомби минулого тижня вже повивозили, тож тепер треба косить.
На зворотному шляху стаємо посцять в улюбленому місці край дороги, де з квітня просто на землі валялися кістяки ординських солдатів.
- Ти диви, - дивується Роман, - всьо! Вивезли гниляків, немає.
- Ну, нема, то й не треба, поїхали додому.
По селах рясно вродили яблука. Їхній запах перебиває навіть запахи згорілих хат та техніки.
- Як показало життя, хто хоче і не сидить, склавши руки, той відновлюється.
- Саме їх і треба підтримувати в першу чергу.
Кибитка котиться до Києва. Щойно в'їжджаємо в зону стабільного інтернету, як телефон починає блямкати.
- Шо там?
- Та шо, аткритки з яблучним спасом!
- О! Приїхали, а ми вас вже зачекалися.
Подвір’я не впізнати. На времянці, яку сам вигнав господар, вже зеленіє металочерепицею дах.
- Нарешті те, що радує око!
- Ну, а шо ж, будуємося.
Все побачене реально радує око. Видно, що вони не втрачали жодної хвилини і скоро увійдуть в нову «хату».
- Зимувать точно буде де, а потім, з весни, потроху добудуємо, - показує зроблене господар.
- Вже будемо потроху просити, мо', стіл який, якісь меблі.
- Дороблюйте, все буде.
Сашко пояснює Володі, як самостійно правильно вимурувати піч. Ми розвантажуємо привезені будматеріали. Галина показує величезні гарбузи, що вродили на городі.
- Де б ту косарку взять, покосить траву на ділянці, яку не обробляли?
- Пошукаємо.
- Бомби минулого тижня вже повивозили, тож тепер треба косить.
На зворотному шляху стаємо посцять в улюбленому місці край дороги, де з квітня просто на землі валялися кістяки ординських солдатів.
- Ти диви, - дивується Роман, - всьо! Вивезли гниляків, немає.
- Ну, нема, то й не треба, поїхали додому.
По селах рясно вродили яблука. Їхній запах перебиває навіть запахи згорілих хат та техніки.
- Як показало життя, хто хоче і не сидить, склавши руки, той відновлюється.
- Саме їх і треба підтримувати в першу чергу.
Кибитка котиться до Києва. Щойно в'їжджаємо в зону стабільного інтернету, як телефон починає блямкати.
- Шо там?
- Та шо, аткритки з яблучним спасом!
Соцмережі це вдівітєльна штука. Людина, яка легко посилає довбойоба сусіда на три букви в реалі, може годинами доводити свою правоту незнайомій людині в інтернеті… нонсенс, блд.
Мощун. Одне з найсильніших інтерв’ю з жінкою, яка пережила pyccкій мір з його кадирівцями і Бурятами
https://youtu.be/CqzMKnavwwQ
https://youtu.be/CqzMKnavwwQ
YouTube
Мощун. Одне з найсильніших інтерв’ю з жінкою, яка пережила pyccкій мір з його кадирівцями і бурятами
Дачі біля Мощуна. Люди досі без світла. Шок.
https://youtu.be/2XIYwoTq5pA
Підписуйтеся на ютуб, допомогайте поширювати відео з деокупованих від pocciї територій. Це теж боротьба.
https://youtu.be/2XIYwoTq5pA
Підписуйтеся на ютуб, допомогайте поширювати відео з деокупованих від pocciї територій. Це теж боротьба.
YouTube
Дачі біля Мощуна. Люди досі без світла. Шок.
Київщина. Дачний кооператив біля Мощуна. Дуже емоційне відео. Не пропустіть. Тут про все.
https://youtu.be/KNtDIWLAR6A
https://youtu.be/KNtDIWLAR6A
YouTube
Київщина. Дачний кооператив біля Мощуна. Дуже емоційне відео. Не пропустіть. Тут про все.
Велике пузо дається людині для того, щоб в темряві не розбити носа об відкриті двері шафи.
Оскільки я сам навернув себе в мовне середовище, то весь час про це думаю.
У нас в родині є кого з ким порівнювати. Люда від народження україномовна. Звісно, вона теж виросла в совку і багато чого тягне вантажем звідти, але через призму своєї україномовності.
І є я. Людина, яка знала українську з дитинства, могла говорити, використовувала в роботі, проте в побуті не послуговувалася.
Знаєте, яка між нами різниця? Дуже проста і зрозуміла. Приблизно тридцять років мовного простору. Уявіть. Люда говорила і думала рідною мовою тридцять років, а я ці тридцять років думав і говорив чужою.
Потім я зрозумів, що до чого, вирішив змінити стан речей і змінив попри спротив суспільства. Так, попри спротив, хоча і пасивний. Зараз ми україномовна сім’я. Однак Люда просто купалася в мові, жила нею, а я втратив тридцять років.
Тепер малюйте картину. Ваша дитина зараз говорить російською, а чиясь українською… Якщо обидві будуть жити в Україні, то уявіть, скільки втрачає ваша… Які ваші аргументи щодо цієї втрати? Ну, якщо ви не відвертий сєпар і не надрочуєте на УРСР 2.0? Подумайте про це.
У нас в родині є кого з ким порівнювати. Люда від народження україномовна. Звісно, вона теж виросла в совку і багато чого тягне вантажем звідти, але через призму своєї україномовності.
І є я. Людина, яка знала українську з дитинства, могла говорити, використовувала в роботі, проте в побуті не послуговувалася.
Знаєте, яка між нами різниця? Дуже проста і зрозуміла. Приблизно тридцять років мовного простору. Уявіть. Люда говорила і думала рідною мовою тридцять років, а я ці тридцять років думав і говорив чужою.
Потім я зрозумів, що до чого, вирішив змінити стан речей і змінив попри спротив суспільства. Так, попри спротив, хоча і пасивний. Зараз ми україномовна сім’я. Однак Люда просто купалася в мові, жила нею, а я втратив тридцять років.
Тепер малюйте картину. Ваша дитина зараз говорить російською, а чиясь українською… Якщо обидві будуть жити в Україні, то уявіть, скільки втрачає ваша… Які ваші аргументи щодо цієї втрати? Ну, якщо ви не відвертий сєпар і не надрочуєте на УРСР 2.0? Подумайте про це.
Перший матеріал про Мощун і околиці https://bykvu.com/ua/bukvy/5-misiatsiv-pislia-deokupatsii-iak-dosi-bez-elektryky-ta-pytnoi-vody-meshkantsi-sela-moshchun-samotuzhky-vidbudovuiut-zhytla/
Буквы
5 місяців після деокупації: Як досі без електрики та питної води мешканці села Мощун самотужки відбудовують житла | Новини України…
Село Мощун у Київській області деокупували від російських військових 21 березня 2022 року. Населений пункт став одним з форпостів, який дозволив українським захисникам боронити столицю від ворогів. Втім, станом на 21 серпня, після 5 місяців з моменту звільнення…