Нагадую, шо я ще й письменник. Інколи. Отут м моя сторіночка на патреоні раптом ви захочете підтримать.

https://www.patreon.com/posts/70090118?utm_campaign=postshare_creator

Давайте бути чесними. Оте завивання «бєлая бєрьоза рпад маім акном» це просто завивання і не має вводити вас в оману. Береза до poccii має таке саме відношення як гемороїдальнмй вузол до клітора. Теоретично схоже, а не то.
Сідайте зручно, раз ви самі шукать інформацію не хочете, розкажу.

Отже береза. Шоб ви знали, берези бувають і деревами і кущами. Більше того у світовій флорі більшість видів беріз мають темне забарвлення кори. І загальна кількість видів — близько 120 по всій Північній півкулі від субтропіків до тундри.

Вік рослини сягає іпрського ярусу Палеогена тобто пра-прадеревце з’явилося десь 50 млн років тому, коли про запорєбрік не мріяв не те, шо Юрій Долгорукій, а й середньостатистичний тодішній комар розміром з Жигулі.

В Україні зустрічається береза пухнаста, береза дніпровська, береза низька, береза Клокова і власне та, на яку люблять надрочувать pyccкie люді - яка має назву «повисла», або «бородавчаста». Агов, орда, ви пишете?

До речі вільха це сестра берези. Но про це русскій мір мовчить як павлік морозов перед дідом.

І наостанок. В гімалаях є «береза корисна», в Північній Америці «береза вишнева» і «береза чорна».
Окрім усього береза є символом Фінляндії, звідки, орда цей символ швидше за все і поцупила. Ну і не забувайте, що її ім'я носить не pocciйський, а наш місяць - Березень.

Тож цінуйте своє в не віддавайте ворогу нічого, що йому не належить. Не забуваймо, що сказав Uki John - r.u.s.s.k.i.e.s.o.s.u.t. У них зі свого тільки ботоксний фюрер і невід’ємне бажання самоліквідуватися і стати «харошими». А берези нехай живуть і переживають цю гидоту. Mordor must die!

Той випадок коли ти настільки кончений, що навіть ставши на коліно перед труною героя вирішив познімати як то робить Порошкнко

Дякую тобі, Боже, що я не моcckaль. Що не живу в якісь пєнзі і не маю заробити татові на жигулі…

Важливо
Mox Perkalaba - єсєнінскоє
https://youtu.be/P28hbxyDL6Q

Як їхав з Варшави до Львова мав цікавий експіріенс.

Зупинилися на МОР попісять. Йду в туалет, раптом бачу машину з російським номером. А я ж людина з заповідника, вже пів року цієї херні не бачила і не звикла, що в світі ще можна пересуватися під цим прапором і не отримати в будку.

Вопщім закляк. А біля машини він і вона. Саме теж виходять з салону в туалет. А тут я стою як бичок перед машиною, очі налиті кров’ю, з ніздрів пара, і втикаю на номер.
- Чьо? - зробив спробу провести перемовини він.
Я змовчав.
- Вова, нінада, - прикрила його з флангу вона.
- Уйобуйте, - кажу, - доки я в туалет схожу.
Розвернувся і пішов. А сам думаю, «ну давай, рипнись». Сходив в туалет, вихожу, нема машини. Перехотіли мабуть в туалет ходить.

Моралі не буде. Яка мораль? Я вже до скону сприйматиму pocciян виключно як ворога. Як вбивць і катів мого народу. І зачіпатиму скрізь де бачитиму. Є кілька людей з pocciї яких я знаю з довоєнних часів і які дійсно люди. Вони розуміють, що таке спільна відповідальність і в моєму житті лишаться. А шукати в гівні нові брулянти я не буду. Mordor must die

Це нереально круто https://youtu.be/ia50r3fa67s

Не забувайте підтримувати своїх в окупації. І справа не стільки в грошах, скільки в декларуванні - ми разом.

А хто знає, оті «666 чіп на лобі», шо раніше на всіх зупинках писали, вони під час повітряної тривоги тривожатся чи ні?

Саня: "Когда крестили Русь"?

Пидор: "Крещение 18 января..."

Саня: "Ладно, всё, я понял." 😁

Асвабадітель уzкій-руzкій

Окраєчок чорного хліба намащений здором перемеленим з часником і кропом, накритий свіжим гуірком і збризнутий краплею кисло-гострого соусу, це гастрономічна бавовна недоступна розумінню загарбнника.

Україна це не лише мова і територія, це все, що ви не маєте навіть в теорії - від історії до гастрономії і кухні зокрема. Добраніч, люди, ідіть в сраку Puccкiє.

Я не знав, однак люди розповіли, що в місті москва є виставка, де розповідають про naцизm в Україні. Ну зрозуміло, якось треба люду пояснювати цинки мамам і жигулі татам?
Бо ж якщо не пояснювать які ми негідники то жигулів в сім’ях не буде, бо діти вмирать перехочуть. Та зараз не про дурбаїв-зароблял.

Хрін би на ту виставку, однак один експонат мене зацікавив. Там лежать моя книжка «Ген воїна». Мабуть через обкладинку, де на фоні календаря Майя стоїть Стус з автоматом. «Pycckiй чєловєк» слаб, як пісюн їхнього фюрера, тож погуглить тему не може. А якби погуглив то зрозумів би, що до чого навіть не розбиваючи вітрину щоб на власні очі знайти хвашизьм в тексті. Російські ресурси давно вкрали текст і він в «вільному» pyccкoмy доступі для тих, хто любить крадене.

Однак книжка в музеї. Мене це більще тішить ніж засмучує. Ця книжка з ілюстрацією неймовірного Андрія Єрмоленка, лише підкреслює, що ми воюємо з тупою ордою, в якої голова лише кріплення для рота в який можна їсти. Крадені унітази, пральні машинки і чайники на Чорнобильській АЕС, це саме те, про що «Ген Воїна».

Одним словом моя книжка при житті в музеї. Причому ворожому. Чуваки, мо вам для експозиції інші вислать? Кажуть за перший місяць стопійсять тисяч довбойобів вже приходили на виставку підкріпить віру у власну тупість.

Наближаймо перемогу. Допомогаймо одне одному. Mordor must die

І знову про мою книжку. Хто знає назву тієї, яка фігурує в кліпі Антитіл? https://youtu.be/YTS8oXf_QVE

І знову цигани в русі. Доки Оленка відправляла дещо військовим, а Роман розбирався з ліками, я рвонув по ближніх селах.

На в’їзді в Мощун зустрів дальномір, який віз два будиночки для погорільців. А ще за кілька метрів побачив Людмилу Олександрівну, ту саму господиню, якій ми закривали плівкою вікна і латати дах у садибі.
- Привіт, циган! Книжку смішну привіз?
- А як же ж. А ви це куди зрання?
- На маршрутку, зуби їду лікувать.
- Підвезти?
- Хіба до зупинки, бо не розрахувала трохи час.

Їдемо, говоримо за життя. Обоє раді несподіваній зустрічі.
- Ото пощастило мені, що ви їжею допомагали, та тут ще трохи влада, то я всю пенсію могла відкласти й тепер будуть гарні зуби.
- Будете горіхи гризти, як білка!
- Сто відсотків, - вилазить на зупинці, - я книжку тоді не беру, завезеш і на столі біля хати покладеш, або сусідці Яні лишиш, якщо вдома.

Завертаю до Яни. Роздивляюся вставлені вікна. Рясно вродила алича і слива.
- Пробуй, - зриває Яна сливу, - венгерка, смачна.
- То що з дахом?
- Завтра заповню папери, фонд, той, шо ти звів, обіцяв дах зробить.
- Ну вже норм. Потроху і буде толк.

На дачах і досі немає світла. Уявіть, з моменту деокупаціі і до цього часу люди лишилися на руїнах без елементарних умов до відновлення.
- А що кажуть?
- Та що кажуть? Махає рукою Ігор, - поміняли керівництво десь в Гостомелі, то знову обіцяють, а шо воно буде, я не знаю.
Вивантажуємо відбійний молоток і корм для тварин.
- О! А я подружці віднесу корму, в неї теж котик є, - хапає пакет доня.
- Та, звісно, неси, хай годує.

Роздивляємося «будівництво». Ігор зробив кілька підробок на першому поверсі, і добудовує нову кухню.
- Оно саме кухню мені подарували люди. В них хата згоріла, а кухня стояла десь окремо, то віддали. Другий поверх розбиратиму і робитиму новий дах, бо інакше все тече в хату.
- А комісія?
- Не було. Ну, а куди чекать? Ні світла, ні комісій. І осінь на носі.
- Школярам привеземо дещо до школи.
- Це добре. Ще б рубероїда на дах. Думаю, під ним зиму точно простоїть.

Звертаю увагу на свіжий шрам на нозі.
- Шили, - перехоплює погляд Ігор, - розбирав стіну і завалилося, блок упав. Ну, з відбійником буде легше.
Ігор збирає дітей в літний денний табір, який організували в селі. Я вертаю в Мощун. Один з будиночків уже розвантажують на подвір’ї родини, де зник молодший син. Його й досі нема ні серед мертвих, ні серед живих.

Провідую бабу Ліду, ту, яка просиділа всю окупацію і яку колись цигани знайшли найпершою.
- Диви, циган, яка краса! - показує вона на перекриту шифером хату. - Цю сторону вже, а іншу наступного тижня. Що б я робила, аби не ви?
- Ну, це купа народу допомагає, то ви бачите тільки нас.
- Дякуйте всім. Це надає сили.
Обіймаємося, домовляємося після перемоги влаштувати шашлики.

Йду до сусідів Наді і Віктора, в яких pociяни вбили сина. В них вже стоїть модульний будиночок, а окрім того, Віктор доробляє літню кухню.
- Оце півтора дні не було світла, то ми там все готували, на пічі. Треба шифер, леноліум на низ і якщо шо - можна буде зимувать, навіть якщо не буде світла в цьому вагончику.
- А щось ще треба?
- Електродуховку б, - просить Надія.
- І двері будь-які, в літню кухню вставить, - додає Віктор.

Далі - Бузова. Дорога через Гостомель, Бучу і «фотозону» зі спаленої російської техніки. Завіз Ігорю обіцяний інструмент.
Ігор з Юлію відновлюють згорілу батьківську хату. Потихеньку, однак дуже впевнено.
- Хочеш подивитися, що з нашою квартирою?
Ми їдемо далі в бік центра до трьох п’ятиповерхових будиночків, яким немає і десяти років. Російські танки попрацювати добряче. Одна п’ятиповерхівка взагалі не підлягає відновленню, дві будуть намагатися ремонтувати.

- Загалом тут жило сто п’ятдесят вісім родин, - розказує Ігор. - Як почалося, то бабусь деяких у прямому розумінні в підвал на руках зносив.
Деякі снаряди прошили по п’ять стін. На жаль, не обійшлося і без загиблих.
- А нашо вони по будинках стріляли?
- Вони з траси - як на долоні, і думали, мо', тут корегують. Тож прямою наводкою. І снайпер працював по нас зі зруйнованого пологового будинку.

Ходимо, роздивляємося руйнації.

- Отут будуть модульні будиночки, - показує Ігор на пустир, куди частково винесли і повисилали бите скло з осель.
- Всім будиночки дадуть?
- Ну всім, хто заяви писав, обіцяють.
Біля зруйнованого комплексу повиростали соняхи, над якими важко снують джмелі. Мене не полишає відчуття ірреальності всього навколо.
- Добре, дзвони, якщо шо.

Прощаємося. Я вирулюю з селища на трасу. Праворуч у кущах помічаю червоні постріляні Жигулі.
Життя триває.

Допоки ото бавовна «мамулєчка нада свалівать» і черга довбойобів на мосту з Криму в запорєбікістан, нагадаю, що про небезпеку відпочинку в Криму я писав ще 5 років тому, коли одна русская сємья плавала в морі сховавши мертву тещу в холодильник щоб не портила відпустку.

https://youtu.be/9k9d4RQ7sY0

Проводжу експеремент. Вже місяць намагаюся замінити в лексиконі, а головне в емоційних висловлюваннях слово «підари» на «гандони».

Наразі виходить шось штибу «та підари вони… в сенсі гандони…»