Forwarded from NMFTE
Трошки класики часів АТО
БМП "Чебуратор", який вийшов шляхом встановлення в Донецьку башти БМП-2 на колісну базу й переведення машини на дистанційне керування.
2015 рік
БМП "Чебуратор", який вийшов шляхом встановлення в Донецьку башти БМП-2 на колісну базу й переведення машини на дистанційне керування.
2015 рік
🤯1
Forwarded from Ukrainian Military Honour
«Сучі війни»
Боротьба українських повстанців не завершувалась і не припинялась навіть під час ув'язнення.
Потрапивши у табори, українські повстанці не мирилися із заведеними там порядками. Розпочалося освоєння табірного світу. Втечі з місць ув’язнення були непоодинокими: групи колишніх інсургентів нападали на охорону зон, відбирали зброю і тікали з таборів. Однак найчастіше їх наздоганяли та вбивали.
Відтак тактику було змінено протистояння. В середовищі в’язнів колишні повстанці формують таємні організації («Заполярний провід ОУН», «Провід ОУН північних територій», «Центральний комітет ОУН», «Українська визвольна організація» та інші), що координували зв’язки між політичними, окремі з них мали структури розвідки та безпеки і були спрямовані протидіяти владі «урків» у зонах. Так розпочалася т.зв «суча війна» (1946‑1952) – боротьба політичних проти кримінальних в’язнів, які співпрацювали з адміністрацією таборів.
«Не знаю, де як (різали у всіх особлаґах, навіть в інвалідному Спаську!), а в нас (Кенґір) це почалося з приїзду дубовського етапу – переважно західних українців, ОУНівців, – описував цю війну Алєксандр Солженіцин. – Для всього цього руху вони зробили дуже багато, та ж вони й зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу спротиву… вони в Дубовці огляділися, жахнулися цій сплячці та рабству – та й потягнулися до ножа… Закон ставав яснішим, але новий дивний закон: «Помри в цю ніч той, у кого нечисте сумління!» Тепер вбивства відбувалися частіше, ніж втечі і в кращі часи. Вони відбувалися впевнено й анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час – о п’ятій годині ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі далі відчиняти, а в’язні ще майже всі спали, – месники у масках тихо входили у намічені секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».
Ось так описував події сучасник поет Анатолій Бергер:
«Ночью бандеровцы вошли в барак и вывели двух бандитов. То поняли, что их убьют». В конце 1940-х в лагерях ГУЛАГа вспыхнули так называемые «сучьи войны». В центре криминальных «разборок» оказались и украинские политузники — «бандеровцы».
«На воле я слышал о бандеровцах только черные слова, — пишет поэт Анатолий Бергер в мемуарах „Этап“. В 1969-1974 годах он отбывал наказание за „антисоветскую агитацию и пропаганду“ в Мордовии. — Вероятно, и такие слова нелживы: убийств и жестокости у них хватало. Но в лагере эти люди производили сильное впечатление. Лица у них были не такие, как у полицаев. Эти лица светились, дышали убежденностью и верой. Среди них не было стукачей. Сидя те же 25 лет, они сносили тяжкое наказание достойно. К евреям в лагере относились дружелюбно. Да и вообще среди бандеровцев было много людей образованных, знающих европейские языки. Они твердо верили в свое предназначение, в грядущую независимость Украины, в правоту своего дела».
Завершенням війни став розподіл між сторонами конфлікту території впливу. Залякані кримінальники не порушували новий status quo. Коли відбувалися поодинокі спроби диктувати правила звичним шляхом приниження – винуватця через кілька днів знаходили мертвим.
На світлині Михайло Баканчук під час висилки в Норильськ, 1956 рік.
Арештований в 1947-му за співпрацю зі службою безпеки ОУН. Ув'язнений на 25 років. За протидію легерним бандам строк збільшений до 30 років.
Боротьба українських повстанців не завершувалась і не припинялась навіть під час ув'язнення.
Потрапивши у табори, українські повстанці не мирилися із заведеними там порядками. Розпочалося освоєння табірного світу. Втечі з місць ув’язнення були непоодинокими: групи колишніх інсургентів нападали на охорону зон, відбирали зброю і тікали з таборів. Однак найчастіше їх наздоганяли та вбивали.
Відтак тактику було змінено протистояння. В середовищі в’язнів колишні повстанці формують таємні організації («Заполярний провід ОУН», «Провід ОУН північних територій», «Центральний комітет ОУН», «Українська визвольна організація» та інші), що координували зв’язки між політичними, окремі з них мали структури розвідки та безпеки і були спрямовані протидіяти владі «урків» у зонах. Так розпочалася т.зв «суча війна» (1946‑1952) – боротьба політичних проти кримінальних в’язнів, які співпрацювали з адміністрацією таборів.
«Не знаю, де як (різали у всіх особлаґах, навіть в інвалідному Спаську!), а в нас (Кенґір) це почалося з приїзду дубовського етапу – переважно західних українців, ОУНівців, – описував цю війну Алєксандр Солженіцин. – Для всього цього руху вони зробили дуже багато, та ж вони й зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу спротиву… вони в Дубовці огляділися, жахнулися цій сплячці та рабству – та й потягнулися до ножа… Закон ставав яснішим, але новий дивний закон: «Помри в цю ніч той, у кого нечисте сумління!» Тепер вбивства відбувалися частіше, ніж втечі і в кращі часи. Вони відбувалися впевнено й анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час – о п’ятій годині ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі далі відчиняти, а в’язні ще майже всі спали, – месники у масках тихо входили у намічені секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».
Ось так описував події сучасник поет Анатолій Бергер:
«Ночью бандеровцы вошли в барак и вывели двух бандитов. То поняли, что их убьют». В конце 1940-х в лагерях ГУЛАГа вспыхнули так называемые «сучьи войны». В центре криминальных «разборок» оказались и украинские политузники — «бандеровцы».
«На воле я слышал о бандеровцах только черные слова, — пишет поэт Анатолий Бергер в мемуарах „Этап“. В 1969-1974 годах он отбывал наказание за „антисоветскую агитацию и пропаганду“ в Мордовии. — Вероятно, и такие слова нелживы: убийств и жестокости у них хватало. Но в лагере эти люди производили сильное впечатление. Лица у них были не такие, как у полицаев. Эти лица светились, дышали убежденностью и верой. Среди них не было стукачей. Сидя те же 25 лет, они сносили тяжкое наказание достойно. К евреям в лагере относились дружелюбно. Да и вообще среди бандеровцев было много людей образованных, знающих европейские языки. Они твердо верили в свое предназначение, в грядущую независимость Украины, в правоту своего дела».
Завершенням війни став розподіл між сторонами конфлікту території впливу. Залякані кримінальники не порушували новий status quo. Коли відбувалися поодинокі спроби диктувати правила звичним шляхом приниження – винуватця через кілька днів знаходили мертвим.
На світлині Михайло Баканчук під час висилки в Норильськ, 1956 рік.
Арештований в 1947-му за співпрацю зі службою безпеки ОУН. Ув'язнений на 25 років. За протидію легерним бандам строк збільшений до 30 років.
Forwarded from Театр Війни
Фотографії танків, що рухаються і ведуть вогонь в ядерному пилу.
У 1955 році на полігоні в Неваді пройшли навчання Desert Rock VI
Війська під кодовою назвою RAZOR - посилений танковий батальйон (55 танків М48, 2 M41, БТР М59, САУ М7) мали наблизитися до епіцентру ядерного вибуху (Apple II).
Завдання RAZOR полягало в атаці цілі безпосередньо після її ураження ядерним зарядом.
На дистанції 890 до епіцентру головний танк зафіксував максимально допустимі показники опромінення, танки змушені були повернути для обходу ділянки, кілька БТР пропустили поворот. Перші танки досягли епіцентру за 54 хвилини.
Як пишеться у звіті, оскільки війська пробули біля епіцентру не більше години дозою опромінення можна було знехтувати.
Усього в операції брало участь 1000 осіб (з них лише половина знаходилася всередині танків та БТР).
Найближчі до вибуху танки були на відстані всього 2930 м від епіцентру.
У 1955 році на полігоні в Неваді пройшли навчання Desert Rock VI
Війська під кодовою назвою RAZOR - посилений танковий батальйон (55 танків М48, 2 M41, БТР М59, САУ М7) мали наблизитися до епіцентру ядерного вибуху (Apple II).
Завдання RAZOR полягало в атаці цілі безпосередньо після її ураження ядерним зарядом.
На дистанції 890 до епіцентру головний танк зафіксував максимально допустимі показники опромінення, танки змушені були повернути для обходу ділянки, кілька БТР пропустили поворот. Перші танки досягли епіцентру за 54 хвилини.
Як пишеться у звіті, оскільки війська пробули біля епіцентру не більше години дозою опромінення можна було знехтувати.
Усього в операції брало участь 1000 осіб (з них лише половина знаходилася всередині танків та БТР).
Найближчі до вибуху танки були на відстані всього 2930 м від епіцентру.
Forwarded from Вісник Югославії ➕ (Сашко 🍉)
😎
Фотографія Йосифа Броз Тіто, зроблена югославським правоохоронцями у 1928 р., коли Тіто затримали за підозрою в комуністичній пропаганді.
Фотографія Йосифа Броз Тіто, зроблена югославським правоохоронцями у 1928 р., коли Тіто затримали за підозрою в комуністичній пропаганді.