Звичайна прогулянка із Заком, Люком та Васілічем. Васіліч хвалився новою зачіскою і травив анекдоти, Зак і Люк говорили про музику. Я слухав і старався зрозуміти кожного.
Васіліч протягнув мені руку і гордо промовив: "Спорим?!".
Я відповів: "Давай!", -- хоч і не розчув в чому, власне, причина суперечки. Головне, щоб не на гроші, - подумав я.
А Васілічу гроші й не потрібні - він кришує ігровий бізнес та проституцію Чортопля.

Тим часом Зак заметушився і сказав нами бути тихо. Я подумав, що він знову помітив дівчину в обтягуючих білих джинсах. В таких випадках Зак зупинявся, припиняв дихати та промовляв фразу:
-- Бачили, як вона дивилися на мене?

На жаль, увагу Зака привернула аж ніяк не дівчина. Ситуація виявилися значно серйознішою. Зак побачив вуличного тромбоніста. Що тут такого, - запитаєте ви? Зак уже п'ять разів лупцював тромбоністів, - відповім я.
Страх, лише страх міг зупинити Зака. Страх вуличного тромбоніста. Якщо музикант впаде на коліна і буде просити пощади - Зак пожаліє його і по батьківськи потягне за вухо.

Чому Зак не любив тромбоністів? В дитинстві на нього впав тромбон.

(продовження буде до або після Дня Святого Валентина)

Я ненавиджу тебе, але розуміючи, що ця ненависть не завдає тобі ніякого морального болю, а мені не приносить ніякого задоволення, і чорт забирай, тобі просто... , мушу визнати:
Ти.
Є.
Всесвіт.
Який.
Осягнути.
Неможливо.
І ніякий художник-портретист не зуміє передати прекрасності твоєї натури.
І ніяка осінь не зуміє випити твою кров, змішану зі слізьми.
І ніяке его не зуміє згвалтувати твого гордого переконання.
І ніякі слова не зуміють перемовчати твоїх тихих молитов.
Хоч ти й не натурниця.
Хоч ти й плачеш.
Хоч ти й не горда.
Хоч ти й не молишся
Хто ж ти?

****

Я прокинувся від болі. Від пекучої болі. Я не міг зрозуміти, що саме мене болить.


***
Зак підійшов до тромбоніста і плюнув йому на голову. Музикант не помітив цього і продовжував вигравати мелодію, яка нагадувала мені про двометрового плюшевого ведмедя, якого я дуже боявся в дитинстві.

Поки Зак плював, Васіліч видав масний жарт про дивака-Зака, Люк знайшов монету, я старався згадати значення слова "фрустрація".

Потім розпочався наш "іскейп". Той, Кого Не Можна Називати(ТКНМН) помітив плювок Зака і погнався за нами. Спершу, він хотів домовитися, але Зак ударив його сина, який був разом з ТКНМН.
Все-таки ми були швидші. Ми добігли до Палацу П. Виявилося, у нього можна було зайти. (Чому Васіліч біжить попереду?). Дивно, але в Палаці знаходилося багато людей -- вони ходили, курили, пили, закривалися в кімнатах, малювали на стінах, влаштовували сценки (Чому я називаю його Заком?). Ми знайшли вільну кімнату на 2 поверсі. (Чому Зак і Люк злилися в одне). Васіліч по дорозі умудрявся грати в гру на телефоні. Хтось з хлопців сказав, що ми фартові. (Я ще не з'їхав з глузду!!!) Васіліч захотів стрибати з вікна, Зак і Люк наполягали на перечеканні погоні у кімнаті. Я дивився у вікно і бачив як йде хлопчик з рушницею. Він убив сусідського пса і з криком "Мусорник - не столовая" накинувся на бомжів. Чомусь хлопці не надто відреагували на цю сценку за вікном. Ми прислухалися, але і без цього зрозуміли, що люди ТКНМН уже в Палаці. Люк і Зак вперто намагали переконати нас з Васілічем, що варто залишитися у кімнаті. Я ж включив в собі містера Тінкентрейна і вмовив хлопців стрибати. Першим стрибав я. Дивно, але я летів як пір'їнка. Це був найлегший стрибок за останні роки. Після мене з легкістю полетіли вниз і всі інші. Здавалося "діло в шляпі", залишилося лише піти домів, не потрапивши противникам на очі. Я відчував невимовну радість та легкість. Останній раз мені було так приємно, коли я почув у Велмарті пісню Poison -- Every Rose Has Its Thorn.

Але чи все закінчиться добре? Хтозна.

чуєте
як старі совдепівські двері
обсихаючи скриплять.
скрип скрип скрип скрип.
наче ода
прийдешній ері.
наче ода
прийдешнім.
тим
що в найтемніший час
зґвалтованих надій.
у темряві.
не сплять.

чуєте
як старі й сухі сторінки
догниваючи кричать.
не треба не треба не треба.
ніби сповідь
де все навпаки.
ніби псевдо сповідь
псевдо вірних
тих
що в найтемніший час
зґвалтованих надій.
у темряві.
ще сплять.

чуєте
як старі совєцкі цензори
нахмурившись бубнять
бу бу бу бу бу бу бу.
неначе діти
що вже без гри
неначе діти
інфантильні.
ті
що в найтемніший час
зґвалтованих надій
у темряві. чомусь
не сплять.

чуєте
як старі совдепівські двері
обсихаючи скриплять
скрип скрип скрип скрип
слово. чорнило. чорнило.
свобода. свобода. свобода.

Юліус казав, що друга пізнаєш в біді.
Ну, звісно, таке казали і до нього. Але для мене Юліус був нарцисом, фіалкою, ромашкою та опіумним маком. Він був моїм компаньйоном. Наша фінансова піраміда "Zero Money" була приречена на успіх. Він був для мене усім, не другом, не товаришем, а частинкою мене. Він був образом в моїй голові, словесним екзерзисом на папері, токсикоманом, який принюхується до запахів свого тіла. Він був гітарою без Джиммі Хендрікса, чавуном без кавуна, астероїдом без небезпеки, статевими губами без міжніжжя, сантехніком без ролі, круасаном без начинки.
Юліус був моїм компаньйоном. Він був вище від усього живого і неживого . Юліусова фантазія виходила за рамки нашого світу, і навіть за рамки тих 57 світів, які уже відкриті вченими, але приховуються владою. Юліус не знав з ким проводить час його дружина, поки він працює в нашому офісі. Я теж би хотів не знати, але забути не міг, бо постійно
повертався до неї.

Юліус був геніальним математиком, геніальним мислителем, геніальним думкобудом. Те що відбувалося в його голові шокувало мене. Успішність фінансовової піраміда "Zero Money" - заслуга Юліуса.

Але одного дня наша велична піраміда потрапила в піщаний шторм і усе розвалилося. Тепер ми боржники і невдахи. Коли ми забирали речі із нашого офісу, Юліус сказав, що нам залишається тільки молитися, і додав, що за життя не порушив ні одної з десяти заповідей. Я порушував усі, крім "Не вбий".
Але все-таки помолився. Як не дивно, мені стало легше, мені стало пофіг на усі мої проблеми.

Я думав молитвами займається і Юліус. Але він обманув мене. Він забрав усі гроші, які залишилися від нашої піраміди і вступив у партію "Лівих анархістів - правих програмістів". Юліус поливав мене брудом на кожному кутку, називав мене шарлатаном, недоумком та просто ідіотом. Мені залишалося зловтішатися, що я трахав його дружину. Яку він звичайно уже кинув і завів собі когось з молоденьких по партійній лінії.

Він увесь цей час розводив мене. Але, чорт забирай, після скількох років, я вибачив його. Це ж яким унікумом потрібно бути, щоб притворитися напівбожевільним поетом, причому будучи феноменальним економістом та бізнесменом. Він геній. Він геній, який використовує свою геніальність для досягнення кар'єрних цілей. Після таких думок мені стало жаль Юліуса.

Вчора я знатно офігів -- Юліус надіслав мені електронного листа. Лише сьогодні насмілився відкрити його. Юліус написав "Не имей сто рублей, а имей сто друзей [смайлик; имей виділено жирним]".

Тільки зараз задумався настільки дивовижний наш світ. Хочу поїхати в Австралію, але побоююсь комах та інших дивних тварин.

У темряві, коли сам йдеш вулицею, і позаду чуєш інтенсивні кроки, в голові перебираєш найгріші сценарії подальшого розвитку подій. Але Маряна нікого не переслідувала, вона просто бігла. Бігла вночі, коли можна де-не-де зустріти волоцюгу, зграю собак, чи світло від фар автомібілів. Коли повітря особливо свіже і літнє. Таке, що відзеркалювало її єство. Холодної, блідої, із довгим рудим волоссям і різнокольоровими очима. У своїх чорних лосинах і чорній футболці, вона, ніби, акомпонувала ночі.
Маряні - 19. Вона студентка і живе із татом. Її кімната забита книгами і картинами відомих авангардистів. Є ще ліжко. І маленький динозаврик, з яким вона спить ще з 4 класу. Він, звісно, може розповісти більше - бо більше бачив. Бачив першу кров від місячних, сльози на щоденнику, де тяжкими, нерозбірливими, закляксованими літерами пише: "Я дізналася, шо Костя лизався з Машою, у неї дома, а мені сказав, шо поїхав до Віталіка на дн у Коломию. Убю цю суку" (хоча самодостатня Маряна ніколи би й не показала, що сильно страждає через когось); бачив, як вперше дивится порно з подругами і слідкує, аби тато зненацька не зайшов до кімнати; бачив, як натхненно виводить на руці якусь пафосну цитату; як засовує язик у рот свого хлопця, а він свій у відповідь; бачив, як кричить у слухавку на маму, яка вже років сім - за кордоном; як читає книжку за книжкою без упину, аби щораз вдосконалювати своє "я". А ще, як розглядає у великому дзеркалі пружні сідниці і талію. Динозаврик...
Чим більше вона дізнавалась, тим більше розуміла, наскільки мало знає. І це було її наркотиком - дізнаватись. І ще бігати вночі. І бути незалежною від суспільства, дивитись на світ крізь призму невимушеності і ніжності, уникаючи важких, приземлених думок. Маряна - кришталь в навушниках і окулярах.
2. З-під її кросівок, вилітають дрібні камінці. Вже відкрилось друге дихання, а серцебиття перезавантажило ритм. Вона постійно стирала рукою піт з чола. Назустріч Маряні йшов хлопець. Світло ліхтарів, дало змогу розгледіти не багато. Зріст і волосся. Вона так захопилась припущеннями щодо інших рис його тіла, що не помітила, як врізалась йому прямо в плече:
-"Вибачте, тобто вибач, тобто вибачте, я просто... у мене зір поганий!" - з явним переляком, сказала Маряна.
-"Та нічого, це я, мабуть, мав би бути обережнішим. Просто не звик, такої пізньої ночі зустрічати таких молодих дівчат, тому не знаю, як на це все реаугувати." - відповів Осип, який з ножем у кишені, якраз відправився на пошуки Сергія.
-"Я Маряна. Не хочеш провести мене додому?"
-"Я Осип, і мушу знайти того, кого запланував вбити, але - ок. Я тебе проведу."
Маряна розсміялася, але Осип залишився стриманим, натякаючи собі на те, що краще б це дійсно виявилось жартом.
-"Ммм... А тобі не страшно, ось так, із незнайомцем, йти кудись, може я саме тебе вбити і збираюсь?"
-"Я б не бігала вночі, якби боялась, тому ні. Хіба не логічно?" - хоча навіть попри таку відповідь, все ця ситуації - до біса дивна.
Від Маряни тхнуло потом, але те, що лежало у кишені у Осипа, тхнуло куди гірше. І ця ідилічна нечистота притягувала їх. Вони відчували один в одному діаметральну протилежність. Від неї - віяло життям, від нього - смертю. Чому б їм не зайнятися сексом?Чому б Осипу, якому й так вже немає, що втрачати, просто не згвалтувати це останнє прекрасне, на шляху до краху? Чому б Маряні, чистій і справжній, не віддатись йому, відчувши свободу, яку дає молодість? Бо, певно, між ними, сталося інше: не тяга до тіл, а до сповіді. Осипу потрібна була інша насолода, а Марянине щастя - дарувати таку насолоду. Проте, вже надто пізно.
Вони очі в очі під ліхтарним світло.

Кажуть, мухомор найсмачніший гриб, який існує в природі. Лише потрібно правильно приготувати його.

Дон Хав'єр пообіцяв навчити мене мистецтву мухоморуванню, як він це називав. Я познайомився з Доном Хав'єром в соцмережах. Ми обоє були прихильниками творчості Блейза Бейлі. Дон створив фан-групу у фейсбуці, а я був єдиним постійним дописувачем даної спільноти. Так ми познайомилися. Згодом я спілкувався з ним кожного дня. Дон Хав'єр був крутим штемпом. Він розповідав мені безліч цікавих історій зі свого життя. Хав'єр писав мені, що в молодості він був членом мексиканського праворадикального угрупування "Mechikali". Угрупування Хав'єра зривало антирасистські мітинги, нападало на учасників гей-параду, поливали холодною водою захисників тварин. Останньою акцією Дона був виступ на центральній площі Мехіко з промовою "Жінка як слуга чоловіка.. жіноче бачення та чоловічі вимоги". Даний перформанс закінчився арештом Дона за хуліганство, через те, що під час виступу він роздягнувся догола, описуючи "предмети стримування жіночої агресії". Розкрию вам секрет - Хав'єр ніколи б не сів за свої витівки. Його дядько був прем'єр-міністром Мексики.

У мене був досить паршивий період в житті. З роботи мене звільнили (я працював сміттярем у Львові). Моя дівчина Марина-Дарина (це подвійне ім'я, а не дві людини) кинула мене, бо я всі гроші витрачав на покупку плакатів Блейза Бейлі, а не на неї. Марина-Дарина проміняла мене на Арсена, який п'є, курить і дає хабарі.

У морі усього цього негативу єдиною потіхою для мене залишалися переписки з Доном Хав'єром(якого так хотілося назвати Доном Хуаном!!!). Я описував йому процес свого депресняку. Він заспокоював мене, а я охрінівав з його крутості. А одного разу Хав'єр розкрив свій секрет. Вся справа в поїданні мухоморів. Дон стверджував, що ці гриби розкривають свідомість та допомагають зрозуміти сенс життя. Я логічно запитав Дона: так який сенс життя? Він сказав, що не скаже, а надасть можливість відчути усе самому. Більше того, Хав'єр пообіцяв мені відправити по пошті декілька екземплярів мухоморчиків і навчить вирощувати їх самому.

Я написав йому свою адресу, свою пошту і чекав відповіді. Відповіді не отримував. "Напевно, Дон пішов спати," - подумав я , все-таки в Мексиці уже ніч.

Наступного ранку я отетерів. Отетерів. Саме так, отетерів влучне слово...

Заходжу я такий "в предвкушении" на сторінку Дона (Я уже почав називати Бога) Хав'єра, будую в голові слова, які буду йому писати, планую розпитати як він усе це обіцяне діло буде відправляти..
Заходжу в нашу переписку і промовляєю чарівну фразу: "Що за хуйня?". Замість сторінки Дона Хав'єра - Валік Дячківський, фотографія якогось шкета, усі наші переписки з Доном у мене перед очима, але тепер це не Дон Хав'єр, а Валік Дячківський.
Я знову почав матюкатись, писав цьому Валіку-Хав'єру, у мене ще жевріла надія, що це якийсь Доновий жарт.... Але усе ніхрена не так. Ніякого Дона Хав'єра не існувало. Мене розвели як дурачка, увесь цей час мене намахував якийсь мудак.
Я зітхнув, закрив ноутбук, почухав яйця і пішов купляти моркву.


Зміни, які відбулись у моєму житті після інциденту з Доном Хав'єром: до мене повернулась Марина-Дарина, я влаштувався на радіозавод в Станиславові, випадково проковтнув таргана, побив свого сусіда, навчився грати "Stairway to Heaven" на гітарі, зустрів свого однокласника Назарія "Космоса" Кваса в пивнусі

Відчуття таке, ніби мені виписали ліцензію вбивати.

Страх переростає у ненависть надзвичайно швидко. Кохання утворюється з пристрасті і закінчується самотністю. Усе, що ти можеш написати словами не фільтрується свідомістю.

Але я тут, щоб говорити про несправедливість. Руйнувати легше, ніж будувати. Плювати на інших, плювати на моральні перепони.

"Кожен сам за себе, Джонні", - промовляє Оракс.
Дивлячись на його морду, хочеться промовити: "Дегенерат!". Він такий наївний. А можливо і ні. Можливо він розуміє, що повага до нього награна.
Обхват його біцепсу не компенсує презирства в його адресу. Приїхати із Коломиї в мегаполіс, намагання набути цінності, "рішати діла", "внушати страх". Він не може уявити, що я плюю йому в обличчя. Йому не сниться мій ніж в його спині.... Мене забавляє це. Я знаю більше, ніж він думає. Я знаю більше.... і використаю це... для ножа і спини.

Все умовно, звичайно. Я не бажаю нікому зла. Але людина розчинилися. Розчинилася на темній стороні мого серця. [Можливості людини безмежні]. Розчинену людину слід розчинити остаточно. Коломийські депутати, при всій повазі, ви Мудаки. Ваш двоцентнерний Геракл накрив 2-кілометрову Гідру.

Колись цьому настане кінець. Швидше за все, наші дороги розійдуться.

Ненависть повинна підгодовуватись, бо вона згасне. Спопелить темну сторону твоєї душі.
Але дух Коломиї завжди з нами, він літає наді мною.
Дух Верховини спить в старій кочегарці. Жалюгідне видовище.
Верховина з симпатичного тамади перетворилася на безробітного безхатченка.

"Накопичуй, накопичуй злість та зневіру, Джонні!".
"Ти наковтаєшся цього перед смертю".


Мишко Фортний "Я слідую за минулим"

"Із щоденників Родіона Лаврентійовича"

Мене запросили в театр. На виставу "Політ недорослого сифілітика". Головного героя грав мій однокласник Кєша. Він хотів стати ветеринаром, розводити папуг та займатися йогою, але батько настояв на його акторській кар'єрі...

Перші 30 хвилин я не звертав увагу на сцену. Я літав у своїх думках. Згадував свій дитячий страх закритих приміщень. Тепер моя фобія проявляється по іншому. Я боюсь коли котрась дорога мені людина заходить в клаустрофобні субстанції. Починаю переживати за життя людини, якщо вона знаходиться в туалеті більш ніж 5 хвилин. Хоча сам довго не виходжу, зачитуючись...

Навколо посилювалось відчуття нереальності. Згодом, інші думки витіснили такі переживання. Я почав жахливо картати себе. Я сповна заслуговую на усі свої страждання! Хоча якого біса! Я зовсім не страждав! Де моє покарання? Я роблю таке, про що не можна написати навіть у СВОЄМУ щоденнику. Особливо жахливо мої дії виглядають після 2 місяців стримування. Життя проходить по колу. Моя свідомість - мій найбільший ворог...

Нарешті я почав помічати виставу. Кєша про щось співав. Його голос нагадував мені диспетчера на вокзалі. Кєша плакав, зображував страждання. Хтось у залі теж сплакнув, певно поділяв переживання гол.героя. Ну або стало сумно за рівень українського театру. Далі на сцені відбувся поєдинок на шпагах. Один боєць за сценарієм переміг іншого, завдавши колючого удару у самісіньке серце. Полилася перша кров. Впевнений - справжня, не думаю що у театру є кошти на реквізит.

Коротше, на сцені продовжувалася суцільна вакханалія. Хоча, спостерігати за цим було доволі весело. Та все ж, після перегляду мною вчора класики радянського кінематогрофа, вистави нашого театру здавалися такою халтурою.

*******
Я почув запах. Його неможливо було описати. Але я точно відчував його раніше. Він розвіювався театром ще від початку вистави, але мій мозок тільки зараз дозволив нюховим рецепторам цілком поглинути його. Це був запах дівчини/жінки. Я повернув голову. За три місця від мене сиділа Віта - моя однокласниця. Видно, Кєша запросив і її. Від неї і надходив АРОМАТ. Я пам'ятаю його ще зі школи. Кожна дівчина, яка тобі не байдужа має унікальний запах. Причому, більшість жєнщін свого власного аромату не мають - лише обрані тобою випромінюють промені, які вловлює твій ніс, даруючи мурашки по всьому тілу. Думаю, природа зробила так, щоб чоловіки змогли розрізняти своїх пасій. За моїм філософським переконанням, мущини обов'язково повинні бути істотами полігамними...

Віта... Цікаво, чи помітила вона мене? Зазвичай я уникав старих знайомих, але тепер -- я був радий побачити Віту. І запах... Скільки приємних спогадів. Але найкраще дівочий запах проявляється після того, як дівчина уже не знаходиться біля тебе. Ти моделюєш її запах у мозку... і це, це справді класно.
Тим часом, на сцені почали відбуватися дивні речі. Кєша сидів на троні і виконував свої оперні партії. Навколо нього знаходилися абсолютно голі молодики і молодиці. Їх було близько 100. І всі вони діяли спільно, були учасниками колективної гри. Оперний спів Інокентія переплітався з зітханнями та постогнуваннями учасників оргії. Усе це видовище вводило тебе в легкий транс. Востаннє я був в такому стані ще на 2 курсі, коли мій дружбан Мишко Фортний дав мені спробувати "ахрінєнні грибочки". Так я і сидів би до кінця вистави, якби не глянув на Віту.
Знаєте, такий прийом у фільмах, коли герой повертає голову, а там щось дивне, він повертає голову назад, не усвідомивши всієї дивності, і відразу різко повертається до того, що його дивує. Приблизно така історія і була зі мною. Віта була гола. Без одягу. Напевно, під час сцени з оргією деякі підставні особи в залі повинні були роздягнутися. Безодежна Віта справила на мене дивне враження. Я не відчував жодного ентузіазму, мій чоловічий початок реагував на голу Віту не так як на одягнену.

Усього в двох рядах попереду сиділа Маргарита Петрівна, директор дитячого садку. Вона теж була голою. До того ж, Петрівна повторювала
за Кешею його слова та трясла грудьми. Я поперемінно

переводив погляд зі сцени на директорку. Почав відчувати шалене збудження. Здавалося, ніби я 2-літрова пляшка, з якої зараз виллється уся вода. Але, навіть і цей стан довго не протягнув. Сталося так, що я довго не відводив очі від вистави. Коли знову вирішив глянути на Маргариту, виявилось, що її уже не було. Повернув голову вліво - Віти теж не було. Вони виконали свою роль у спектаклі і покинулись....

Назрівала кульмінація. З хвилини на хвилину Кєша повинен виконати політ недорослого сифілітика. Мені захотілося відлити. Антракту у цій виставі не було. Тому я поспішив, щоб встигнути до кульмінації. Зайшов у вбиральню.У ній було 13 пісюарів. На кожному з яких була зображена голова якогось з вітчизняних політиків. Будова була така, щоб ти пісяв їм у рот. Мого сечового вистачило на усіх 13. На виході я побачив табличку "Пісюарії 3, 7, 11 - технічні кандидати, яких найняв пісюар 1".

Після відвідування політизованого сортиру, я помчав назад у зал. Відкривши двері, я побачив лише прибиральника, яким чомусь був мій сусід Федір та мого надвірнянського друга Серьогу. Останній сидів перед першим рядом на корточках та лузгав насіння. На сцені не було ані сліду від вистави. Я дивився на порожній зал і у моїй голові почали виникати різноманітні ланцюгові реакції: "Віта", "ахрінєнні грибочки", "хто пробив мій м'яч", "коли подадуть молоко", "як зробити березовий сік із клена". Далі моя свідомість почала підпускати пісню Металліки "Don't tread on me". Вона ставала все гучнішою . Я розплющив очі. Чорт, так це ж мій будильник! Прийдеться вставати. Двірники йдуть на роботу дуже рано. Але, підозрюю, що не довго мені залишилось підмітати вулиці. З дня на день планую закінчити дисертацію на тему: "Насильство як форма вираження любові". І тоді я зможу підмітати вулиці, маючи дисертацію.

То кажеш, що ми тепер ще більше оточені? Я навіть не дивуюсь, адже це все наближалось до такого сценарію подій...Так-с, ця справа була буквально тиждень-два тому. В день, коли просто запропонували сходити на ніби-то партійну зустріч. Ну бляхен-мухен-цокотухен - хто ж міг передбачити, що я там зможу накопати стільки компри на стількох фруктів суспільства? 🔥🤺😏

А все почалось з того, що непередбачена зустріч в одному з офісі біля Південного бульвару почалась явно не з кави. Мій компаньйон тоді покинув зал і перед мною сиділо двоє надто знайомих облич...Бородач і американський хлопчик - хм, підозріло...але, цей погляд я десь точно бачив...Жовтий корпус, окремий елітний жовтий корпус...І цей, ніби з американським обличчям - той самий М. В, про якого колись згадував ненависний мені любитель женщін...Дивина...Ну а хто б міг подумати?🤔🔥😈

Але от коли я розговорився з представником елітного корпуса і його бородатим дружбаном в той час, коли партія в карти була закінчена, я зрозумів - вони точно мають знати щось про те, про що я маю лише гіпотези.😎🔥🚔Я таки не витримав і наша жвава розмова під віскі мені сказала все - таки правда, що Джунглі - користайло і не лише користайло та що дочка поважного франта з Сахарова - просто викачує всі можливості для себе та підвищена стипендія - явно не її заслуга...Пахло не лише корупцією, пахло чимось ще більшим...але чим?🔥🤺⚡

І все ж, вдала партія в карти, випите віскі і наш спільний шлях до своїх домівок, таки розкрив мої здогадки - основна партія розвинеться навіть не зараз, адже зараз - ми просто ведемо ігри в шпіонів...🔥🤺⚡🚔

"Боротьба з Джунглями"
Pt.2

Якщо згадати пісні Гаріка Кричевського, то у Львові сонце не таке уж часте явище. Пісні піснями, але цього березневого дня, поїзд, який довіз мене на Львівський вокзал рівно в 8.05, дав мені шанс побачити ранкове місто Лева без туману й дощів. Хм, Кричевський напевно таки капітально застряг в своїх 90х...Все ж, частіша поява сонця на вулицях Львова-ознака того, що глобальне потепління в світі нікуди не зникло...🔥😏🤺

На вулиці Вашингтона (так-так, у Львові є така вулиця на північ від центру), мене таки зустріла людина Тачанки - великого махінатора та впливової персони з Сокольників. Ох, я не те, щоб зловживав цим знайомством...Просто, якщо ти не маєш виходу на Тачанку - ваші справи у Львові не мають легкого вирішення. Так-так, у мене є там хороші друзі. Як-ніяк, але Сокольники - це як Крихівці з Вовчинцем разом взяті🔥🚔

Молодий чоловік, посланий Тачанкою, не те щоб не знав правил етикету, а й взагалі аж перевиконував їх, перепитуючи, що саме я бажаю - колу чи спрайт, піццу чи хотдоги, газету чи юридичний журнал... Таки Тачанка вміє вибирати людей для офісу... 🤺😎🔥

Запросивши мене в офіс однієї з дочірних фірм імперії Тачанки, карти на стіл були розкладені, а точніше компромати на зграю нашого зловісного амбала, були в моїх руках. З документів, які надав мені Тачанка, який на жаль не зміг мене зустріти через вирішення конфлікту в одеському порту, випливала в моїх очах доволі цікава картина. По-перше, стало ясно, що Джунглі - член однієї з бандитських банд, що тероризує західні райони в нашій області. По-друге, інтереси його угрупування мають зіткнення з людьми мого бро Тачанки в Калуші, Галичі та навіть в тому ж Львові за контроль над...СТО. По-третє, Джунглі отримує надійне кришування зверху завдяки кільком людям з Сахарова. Навіть не дивно, але - яка вигода людям з Сахарова? Та четверте, це те, що люди Тачанки планують розгром угрупування якнайшвидше. І в контексті цього плану - або арешт, або повна ліквідація Джунглів як одного з ключових керівників...😏🔥

Не знаю, чи добре я зробив, що взявся за цю справу взагалі. Але якесь почуття звершення справедливості, наведення порядку та відчути себе в ролі карального меча правосуддя мене таки надихала взяти штурвал до рук. Про те, якби я знав, що чекало мене у Львові, то в будь-якому випадку, залучення в цю подорож американського хлопчика стало б доречним...Все ж, не остання людина в цій справі...🤺🚔😏

"Боротьба з Джунглями"
Pt.3

Покидати Львів - це як прощастись з величчю, але на короткий час. Тобто, мій візит в офіс Тачанки на Вашингтона був явно ще не останнім. Звичайно ж, тепла погода, смачна їжа з Челентано, чудове львівське пиво та звичайно ж сам шоколад з Світоча не лише прикрасили мій вечір, а й зробили його справді приємним. Про те, вечір ще явно не біг до фінішу...🤺😏🔥

Все ж, за дивним стиком обставин, мені пощастило повертатись назад не експресом, а ескортом з кількох машин, куди мене взяли доволі хороші друзі з охорони одного дуже впливового співробітника Генпрокуратури. Саме завдяки Генпрокуратурі, розмістившись в одному з бусів екскорту, я уже зміг не лише зручно відповідати на надіслану пошту, а й переговорити з своїм новим компаньйоном, у якого уже була для мене необхідна інформація про нашого об'єкта..🔥⚡😎

Як повідомляв амерікен ( а саме так я мав честь зашифрувати цю персону), Джунглі останніх два тижні все частіше бачили в районі Грушевського й площі Міцкевича в компанії чарівної блондинки, в якої явно не було проблем з смаком. Фотокомпромат був відсутній та й саме її ім'я не було вказане, але суть зводилась до того, що якщо це не його дама серця, то це можлива потенційна членкиня їхньої темної мережі...🚔💔😼

Все ж, якщо моя догадка була вірна, то ця членкиня - знаменита у моїх кварталах блонда, яку обожнювали всі і майже кожен мажор чи 😍😼поважаючий себе грошовитий хапун хотів мати цю цяцьку у своїх руках. Нею захоплювались і ненавиділи дівчата всього міста, але...все її 👌🏻🔥минуле, її справжні мотиви вести богемно-пафосне життя та чому ж, вона попри карколомну популярність, залишалась загадкою знали далеко не всі від Грушевського і до Залізничної. Але ці таємниці пречудово знав я.

Все ж, найбільшою тепер загадкою залишалось наступне - чи це таки знаменита леді М? Чи пара вона з Джунглі чи просто колеги по нечистому цеху конкуруючої з Тачанкою організації?🔥😏🤺😍

Ми сиділи в цьому теплому, просторому, людному місці, яке іноді ще називають Лаундж баром. Нас було шестеро, звичайна зустріч нашої секретної комуни одиноких людей, і раптом я поглянув на Надю, дівчину, з якою я якраз плідно спілкувався останнім часом, і забавна думка прошила мені довбешку. Я оглянувся. Почав рахувати… Один, два, три… так, все так і є, наст тут шестеро, а отже 50%, половина з нас усіх – трахала Надю.
Ось так, у мене це стається постійно, не до місця, не до часу, стосунки стаються там, де їм не місце, і з тими, з ким стосунки мати не варто. Усе відбувається у найнезручніший шлях; що за злий Фатум!

Хоча, я допускаю, той факт, що дівчина, яка закохалась у мене по вуха (це як вона каже), мала за життя більше двадцяти сексуальних партнерів, не є якимось збігом обставин. Це ж просто звичайна закономірність моєї поведінки, що я приваблюю таких дівчат, і закономірність її поведінки, що в її піхві ¬– прохідний двір. Чи все ж це просто випадковість? Ох, це протистояння двох точок зору: перша – що все у владі долі, а ми лише гілочки в потоці буття, які іноді втикаються одне в одного(буквально), і друга – що ми є хазяїнами власної долі, своєрідними богами, які вершать долю світу своїми вчинками. Напівбогами, звичайно, бо ми ж смертні. Напівбогами, половина з яких у вільний час займається тим, що трахають Надю. Ну, принаймні так можна було б сказати про все людство, якби у якості статистичної вибірки всього людства хтось взяв лише наш столик.

Так, це просто не йшло у мене з голови, бо ж лише двоє з присутніх не сували у неї свої дрючки: Мудрець, який в принципі, за ті три роки, які я його знаю, тримав обітницю і не бував у ліжку з жодною жінкою, та Гімлі, повненький низенький чувачок, що мав свою дівчину, і, власне, виписував їй зараз. Усі ж інші були в цьому замішані: Свят (єдиний, чийого справжнього імені я не знав), атлетичний чолов’яга зі стильною небритістю і мужнім профілем, Сава, смазливий і ніжний хлопчина, з миловидною зовнішністю і у якого, як казала сама Надя, хуй не стоїть як треба, і Я, ідіот і тунеядець, єдиним достоїнством якого було вміння вдавати з себе розумного. Чомусь цей розклад з кожною секундою здавався мені все більш і більш кумедним, і в якийсь момент я не витримав.

Я відкинувся на стільці і голосно розсміявся. Надя повернулась до мене стурбовано. Свій погляд я втупив десь далеко, на те, що було десь за стіною, під якою ми сиділи, на те, що було за межею нашого бачення. Я думав про непередбачуваність і незримий зв'язок усіх людських стосунків.
– Все в порядку? – спитала вона.
«Ні! Ніщо у тебе не в порядку, ти, тупа блядувата сука! За якихось 10 років ти здохнеш від паршивих наслідків того раку, який у тебе був, і якщо думаєш, що цим можна виправдати той проміскуїтет, який ти влаштувала, ти глибоко помиляєшся!»
– Ага, все норм. Просто згадав дещо, потім розкажу.

Оце ти в передрягу потрапив, Йосип! Власне, як і завжди. Я закрив очі, і постарався очистити свої думки від усього. Коли я відкрив очі, я побачив, що наша компанія врубила на чиємусь телефоні поруху на повну гучність, і щось обговорює. Офіціанти недобре поглядували на нас, а відвідувачам, схоже, було похер. Ось така-от компанія. На що ж ти розраховував, коли потрапив сюди? Кого ти очікував знайти? Залиш бідну дівчину в спокої, нехай поживе в своє задоволення. Жити-ж бо, порівняно з нами всіма, їй залишилось зовсім недовго. Відсутність вирізаної три роки тому ендокринної залози вб’є її швидше, ніж твій дефектний серцевий клапан встигне вистромити ніс з медичної карточки в реальне життя, отож нехай вертиться як хоче і на чому хоче.

Я посміхнувся. Вся злість і розчарування пропали. Я пригорнув Надю до себе, від чого та замуркала, наче кіт, і нахилився до компанії за столом. Обговорювали секс, а я на цьому розумівся. Час отримувати задоволення від життя. Завжди час.

? Жива !
"Ця дівчинка вже не розпустить свого світанкового волосся."

І більше ніколи, з гірким цукром на губах, не скаже, що

Вона знову відчуває коханий пульс у своїх венах!

Знекровлена Мері, усвідомить божевільну аксіому

"Її очі, ще наповняться фарбами вечірніх кольорів!"

Бісівня.

"От-от кисень всередині мяких легень, вигорить до тла" -

Якось, дівчинка стане спиною до прірви і скаже тим хто перед очима, що

Той всесвіт, якого вона прагнула, виявився аж надто холодним і чужим.

Її лжевбивця мусить написати у своєму щоденнику, що

У тендітній агонії, жертва запевняла:

Ненависть і огида
Солодші, аніж
Пристрасть і весна.

Зрозумій нарешті, Мері, зрозумій:

Ти, наче Фенікс, в епоху дивних катаклізмів.
Але сьогодні...

Твоє незаймане і ніжне нутро, вже не виграватиме шалено й до нестями, як колись.

Тобі кричать невірні, розриваючи у мясо гнилі, як стерво, гланди, начебто:

"Лишилось зовсім трохи, і ця дівчинка летітиме до невідомості, не розкаявшись і не помстившись."

Мері ні від кого не хоче чути, що

Вона зуміє розпустити крила, які сховані під сухими ребрами!

Скоро,

Її вершкове і жіночне тіло стане чорничним попелом.

Ніхто не вірить, що
Ця дівчинка оживе у новому пориві!

Безсумнівно,

Вона більше не посміхнеться світові у вічі.

Не сподівайтеся, що

Мері воскресне!

(P.S. Читати зверху вниз і навпаки)

Ось ти і один. Сам. Наодинці з своєю душею, своєю плоттю. Із своїми думками та відчуттями.
Можна замислитись. А можна й заснути. Життя - це сон. Але сон - це ще більше життя. Життя, яке ти твориш сам. Береш пензлик і фарбу. Змішуєш її у палітрі. Буває - не змішуєш. І тоді так добре. Але, навіть не змішана фарба засихає.

Я сам, навіть коли з тобою. Ким би ти не була, ти все-одно не будеш мною. Розгадати тебе - шістдесять хвилин, стакан води і душевна розмова. Розгадати мене - сто дві прочитані книги, п'ятдесят мегабайтів написаного тексту, забуті сни та спогади, особливо 2004 рік.
Казкові істоти наповнюють твоє життя. Вони літають, стрибають та кидають твої погані звички. Найгірша звичка - думати. Думаю, значить існую. А існування - уже давно погана звичка.

Якщо ти сам, значить з цілим світом. Емоції, думки, відчуття, переживання, інтуїція... Хліб, молоко, сир, шнапс... Туалет, ліжко, тарілка... Розмноження, ерекція, кохання. Бог, Диявол, Людина... Добро, зло, безвихідь. Повітря, вода, вогонь. Навіть земля, яку ти їсиш. Навіть їжа, по якій ти ходиш.
Я надсилаю запит. Нехай зав'яжеться усе в єдину картину, і прийде кінець нерозумінню. Уявляй, візуалізуй, читай Генрі Форда - скажи, що тобі потрібно. Я глибоко в собі знаю, що хочу. І все що я хочу - таке світле і добре. Але ж дайте відповідь мені. Чому перешкод багато так? Вони живуть моїм життям, коли ж їх виганяю, відразу доганяю.

"За вашим запитом нічого не знайдено"

Сиріус і Арктур - дві зорі. Двох частин року. Одна дарує тепло і прохолоду. Друга - холод і теплі батареї.

Я їм звичайне яблуко. А відчуття таке, ніби коштую заборонений плід. Ніби бігаю по Едемському саду і розбещую малолітніх берегинь, які збирають яблука, надкушують їх, а згодом ховають їх у таємних задвірках свого ніжного тіла. Тіла, які я відкривав поступово. Спершу - поглядами, потім - дотиками, обіймами, поцілунками, взаємним вивченням один одного, і, нарешті - словами.

Усе добро зникло з настанням технічного прогресу. Купка ідіотів, які захоплюються ним втратила мою повагу, але я їм не кажу цього. Тому що техніка потрібна мені зараз, але не буде потрібна мені потім.

Мені необхідно стрибнути у воду, щоб витягнути банку ікри. Я на краю малесенького обриву - навіть не варто стрибати, лише зробити крок вперед. Але я беру розбіг. Розбігаюсь і падаю. Не відчуваю дна під ногами. Не відчуваю воду в носі. Не відчуваю озону у верхніх шарах атмосфери.

Із злом немає сенсу боротись, допоки у моїй підлозі дірка. Якщо я хочу вийти з дому, то повинен впасти до сусідів. Це вбиває мене. Я уже давно назбирав карбованців на ремонт. Та я не зроблю його, бо не знаю як це робиться. Кого кликати, що робити, і куди переносити усі речі з кімнати.?

Я переписував результати футбольних матчів, склади команд, розмір грудей дружин футболістів. Футбол став моїм другим "Я". Пам'ятаю, як в молодших класах, на уроках Я І Україна , ми вивчали про своє "Я". Мені досі незрозуміло, для чого це нам.
Зате згодилася охорона здоров'я. Цікавий факт: уроки з охорони здоров'я нічим не відрізняються від пар в універі.

Справді, Сиріус і Артур - дві зірочки. Два символи. Двох частин року. Вони рухаються по колу. Але вперед. Так і наше життя зраджує зимі з літом, і навпаки. Але ми не молодіємо. Ми не пори року. Багато хто з нас люди.
Дехто гобліни. Дехто цензори. Дехто батарейки.
Дехто є одним із сорока. Дехто є одним із 43 мільйонів

"Боротьба з Джунглями"
Pt.4


Повернення додому зі Львова ще не означало те, що я маю право діяти пліч-о-пліч з людьми Тачанки чи співпрацювати з кимось ще іншим. Ясно було одне - робота над цією справою вимагала серйозного і чіткого підходу. В першу чергу, окрім і подальшого, безперервного збору 😎🔥компроматів та важливої інформації, потрібно було будувати і власну команду. Амерікена і його бородатого друга було явно мало. Тачанка - союзник. Треба неодмінно взяти в цю справу ще когось необхідного та толкового чи просто перехили на свою сторону прибічників Джунглів😏

Згідно з моїми новими даними, люди Тачанки повинні взяти бика за роги в нашім регіоні уже найближчим часом. Скоріш за все, питання буде вирішення ще до травня. Але щоб справа була вирішена з найменшим ризиком насамперед для мене, треба вияснити усі можливі нюанси. Усі можливі нюанси, щоб не пострадали невинні і щоб я зміг залишитись в чистому смокінгу, незалежно від того, які будуть наслідки😏🤺🔥

Навіть не дивно, що Джунглі все частіше бачать не на парах, а в клубах, які належать людям з його оточення. Блонду бачили двічі з надто товстою сумкою ( очевидно натяк на набитою доларами ношу). Хм, кому ж ви несли гроші леді М? Кому ж? Босу, любовнику чи вона навіть купили собі апартаменти в Парусі? Хм, інтриг і деталей більшає...🤺😏❤

Але над цим потрібно було працювати. Арбайтен, арбайтен і нереально арбайтен - хороший девіз, який колись любив говорити один мій знайомий викладач з фізики. Хоча, багато слів і зараз не втрачали актуальності.Все ж, роботи багато ніколи не буває. Мало у нас завжди тільки терпіння, сил та самого часу🔥😏

Ще не встигнув перейти я дорогу, як позаду голос, надто знайомий голос повністю змінив моє життя: - Якщо ти зачекаєш, то те, що я скажу - врятує тобі життя🔥🤺🚔!

Сумнівів не було і обернувшись, догадка в моїй душі підтвердилась, адже позаду мене стояла ніхто інша, як та сама леді М, яка ще зранку несла надто товсту сумку по Шеченка в напрямку елітного корпусу😏🔥🤺🚔...

"Боротьба з Джунглями"
Pt.5

-Зрозумій, що я просто повинна жити. Так, життя у мене пройшло не так уже весело, але якщо Бог дає мені другий шанс, то чому б не втекти від проблем? Зроби це! Прошу! Половина цих баксів ж може стати твоєю!
Так ти врятуєш моє і без того крихітне життя від його куль та й сам залишешся не бідною людиною! Добре подумай, адже 35.000 баксів на дорозі не стоять! - питала голубоока красуня, від якої і на хвилину не міг відвести погляд я.
-Я це роблю не лише заради тебе. Ти просто допоможеш правосуддю стати сильнішим в боротьбі з беззаконням світським - сказав я і міцно та ніжно обнімаючи її. Не хотілось випускати цю стерву з рук, хотілось завести її в потаємну кімнату і отримати все, що можна отримати...Проте, це були короткочасні мрії, які навряд могли здійснитись зараз чи в навіть в найближчому часі. Але...хто ж мішав мені тоді мріяти? Правильно - ніхто!😏🔥🤺

Я мусив провести її в сторону центру. Я знав, що навіть ця коротка прогулянка з нею і якби сказав Тарас Григорович - і не без моралі, могла кожному з нас життя. Життя - фільм, де ми не знаємо сценарію і де акторами є лише ми самі. Не дарма ж казав Шекспір - весь світ театр, а люди в нім актори. Але яка б зараз з дій з Гамлета могла розігратись прямо зараз - я не можу сказати. Нам тупо треба було пройти ще 400 метрів, де б ми мали розминутись і можливо б ще побачились або навіть ніколи...❤💔😼

І все...вона зникла серед натовпу біля залізного Заливахи. Так-с, тепер, картинка ще цікавіша - якщо гроші, які вона тільки що залишила мені в валізі (не рахуючи ті, які вона пересипала в сумку), таки мої, то план наш тепер наступний - ми обоє мали зникнути з міста. Я хоча б на кілька днів, а от вона...Ця капризниця мала зникнути на невизначений термін. Окрім грошей, вона здала мені ще необхідні компромати, які мали б значно полегшити справу. Безумовно, що я не знав, чи це чергова засідка Джунглів, чи леді М справді ризикнула стати чесною...🔥❤Небо таки вміє пахнути як героїном, так і романтикою одночасно...

Ох, невже я закохався в даму серця самих Джунглів? Хм, ні. Я просто забираю давно заслужений трофей в свої руки. Але чи законно я дію - питання уже зовсім інше...Зовсім інше питання, яке, як б сказала леді М, не піддавалось обговоренню для публіки... В голові ще кипіли різні почуття, а на радіо, в одному з пабів на Мазепи, Біллі Жоель ще співав мені про нью-йоркські почуття...❤🤺😏🔥