you look so pretty when you lie 🩸

кількість абсолютно не важлива, ми можемо зібрати хоч 10, хоч 50, хоч 500 з кожного

я рада допомогти кожному хто цього вимагає. 🤩

🌟✉️🌟вона була подібна до вечора — висока, тиха, огорнута серпанком спокою, з поглядом, у якому тонули всі мої неспокійні думки. її мовчання здавалося мені найгучнішою розмовою, бо в ньому я відчувала стільки прихованого тепла, скільки не змогло б вмістити жодне слово. я ж, натомість, була ніби яскравим спалахом рожевого кольору, маленьким вихором, що намагався розгойдати її незворушність. у нашій різниці було стільки драматичної краси: я — нестримний рух, вона — непохитна основа, на яку я щоразу поверталася, наче хвиля, що знову і знову цілує берег.

🌟🌟ми існували наче всупереч усім законам гравітації та логіки. мої нестримні жести, мій хаотичний світ і її стримана, майже аристократична тиша спліталися в дивний, болісний танець. часто між нами виникала ця прірва нерозуміння — не через те, що ми були різними, а через те, що ми надто сильно хотіли прорости одна в одну. я прагнула розтопити її холод своїм полум'ям, а вона намагалася втамувати мій вогонь, щоб я не згоріла занадто швидко.

🌟🌟це кохання було схоже на гру, де ми обоє знали правила, але жодна з нас не наважувалася зробити останній хід. ми торкалися одна одної з такою обережністю, ніби кожне дотик міг зруйнувати крихкий баланс, який ми будували роками. навіть у моменти найвищої близькості я відчувала цю невидиму межу: я була меншою, яскравішою, гучнішою, а вона — вищою, глибшою, нескінченною. ми любили так, ніби весь світ навколо зник, залишивши нас двох на цьому чорно-білому паркеті життя, де тільки наша спільна історія мала значення, і де кожна спільна мить була одночасно і дарунком, і маленькою раною на серці.

🌟🌟той поцілунок стався, коли світ навколо завмер. вона схилилася до мене, повільно і невагомо, а я підвелася навшпиньки, скорочуючи цю нездоланну прірву. її долоні на моїх плечах були наче якір для мого хаотичного вогню.

🌟🌟це було зіткнення стихій: мій яскравий, шумний світ раптом згас, поступившись місцем її глибокій, темній тиші. ми цілувалися так, ніби це був єдиний спосіб сказати все, для чого не вистачало слів — відчай і ніжність сплелися в одне ціле. вона була прохолодною, а я — гарячою від власної нестримності. у ту мить моє рожеве волосся плуталося в її темних пасмах, а світ навколо зник, залишивши нас наодинці з цією болісною, але такою необхідною близькістю.