📚 27.05.2023 року опубліковано Закон України «Про внесення зміни до частини другої статті 4 Цивільного кодексу України щодо удосконалення процедури внесення змін до цього Кодексу» від 02 травня 2023 року № 3081-IX.
🕹Законом України № 3081-IX частину другу статті 4 Цивільного кодексу України доповнено абзацом четвертим такого змісту:
📌 «Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України».
‼️ Закон № 3081-IX набирає чинності з 28.05.2023 року.
🕹Законом України № 3081-IX частину другу статті 4 Цивільного кодексу України доповнено абзацом четвертим такого змісту:
📌 «Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України».
‼️ Закон № 3081-IX набирає чинності з 28.05.2023 року.
📚Трохи про сутність права оренди (початок)
Чи є право оренди, яке виникає на підставі договору оренди земельної ділянки, речовим правом⁉️
📌Право користування, яке виникає на підставі договору оренди земельної ділянки, є зобов`язальним, а не речовим правом, адже:
✅право користування виникає на підставі договору найму (оренди), який регулюється книгою 5 ЦК «Зобов`язальне право». Тому це право не може бути іншим по своїй суті, - тільки аніж зобов`язальне;
✳️основною направленістю договору найму (оренди) є надання наймачеві користування річчю за плату на певний строк, що підтверджують положення статті 759 ЦК України. Користування є досить нетиповим зобов`язальним правом, оскільки воно стосується не права вимоги дій до боржника (наймодавця) як зобов`язаної особи, а права на власні дії кредитора (наймача) щодо користування предметом найму. Водночас боржник (наймодавець) зобов`язаний утримуватися від дій, які перешкоджатимуть кредиторові (наймачу) користуватися річчю;
❇️право користування завжди презюмується як тимчасове, строкове, тобто як право на певний час. Його строковість втілюється в таких правових засобах, як строк договору найму (стаття 763 ЦК України), право на відмову від договору найму (стаття 782 ЦК України) та його розірвання (статті 783, 784 ЦК України). Водночас, наприклад, такому речовому праву, як сервітут, властива безстроковість (або постійність) через намір суб`єкта задовольняти свої потреби в користуванні чужою річчю на тривалій і постійній основі;
♻️властивість слідування іманентно характерна речовим правам на чужі речі. Натомість її закріплення щодо зобов`язальних прав є спеціальним засобом юридичної техніки, який підтверджує не зміну сутності зобов`язального права, а спробу законодавця надати суб`єктові зобов`язання додаткові можливості з метою охорони його прав. При порівнянні законодавчого втілення властивості слідування, наприклад, в конструкції найму (стаття 770 ЦК України) чи та сервітуту (частина шоста статті 403 ЦК України) стає очевидною різниця між ними.
Чи є право оренди, яке виникає на підставі договору оренди земельної ділянки, речовим правом⁉️
📌Право користування, яке виникає на підставі договору оренди земельної ділянки, є зобов`язальним, а не речовим правом, адже:
✅право користування виникає на підставі договору найму (оренди), який регулюється книгою 5 ЦК «Зобов`язальне право». Тому це право не може бути іншим по своїй суті, - тільки аніж зобов`язальне;
✳️основною направленістю договору найму (оренди) є надання наймачеві користування річчю за плату на певний строк, що підтверджують положення статті 759 ЦК України. Користування є досить нетиповим зобов`язальним правом, оскільки воно стосується не права вимоги дій до боржника (наймодавця) як зобов`язаної особи, а права на власні дії кредитора (наймача) щодо користування предметом найму. Водночас боржник (наймодавець) зобов`язаний утримуватися від дій, які перешкоджатимуть кредиторові (наймачу) користуватися річчю;
❇️право користування завжди презюмується як тимчасове, строкове, тобто як право на певний час. Його строковість втілюється в таких правових засобах, як строк договору найму (стаття 763 ЦК України), право на відмову від договору найму (стаття 782 ЦК України) та його розірвання (статті 783, 784 ЦК України). Водночас, наприклад, такому речовому праву, як сервітут, властива безстроковість (або постійність) через намір суб`єкта задовольняти свої потреби в користуванні чужою річчю на тривалій і постійній основі;
♻️властивість слідування іманентно характерна речовим правам на чужі речі. Натомість її закріплення щодо зобов`язальних прав є спеціальним засобом юридичної техніки, який підтверджує не зміну сутності зобов`язального права, а спробу законодавця надати суб`єктові зобов`язання додаткові можливості з метою охорони його прав. При порівнянні законодавчого втілення властивості слідування, наприклад, в конструкції найму (стаття 770 ЦК України) чи та сервітуту (частина шоста статті 403 ЦК України) стає очевидною різниця між ними.
📚Трохи про сутність права оренди (закінчення)
⚠️Сприйняття позиції, що внаслідок укладання договору найму виникає речове право користування, призводить до руйнації системи речових та зобов`язальних прав. Окрім цього, створюється передумова для того, щоб у кожному разі, коли передається майно від власника до іншої особи на підставі договору (наприклад, договору зберігання, перевезення, комісії тощо), констатувати наявність речових прав на нього, зокрема, у зберігача, перевізника, комісіонера. Це зумовить відсутність потреби і неможливість застосування до такого роду прав традиційних зобов`язальних засобів (зокрема, цесії).
📝У статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право оренди (суборенди) земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки віднесено до речових прав на нерухоме майно.
📍Кваліфікація на рівні публічних норм, якими є положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право оренди (суборенди) земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки як речових прав на нерухоме майно не відповідає положенням ЦК. Адже публічні норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не можуть встановлювати приватних прав, якими по своїй суті є речові права.
‼️Очевидно, що стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не відповідає змісту частини другої статті 395 ЦК.
📌Це пов`язано з тим, що внаслідок прийняття стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відбулася зміна переліку речових прав на чужі речі, здійснена без врахування імперативних приписів абзацу 3 частини другої статті 4 ЦК України.
🖌️Варто зауважити, що у частині першій статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Такий підхід в законодавстві укорінився ще з радянських часів. «Прототипом» цих положень стала стаття 170 ЦК УРСР 1922 року, в якій передбачалося, що «наймач має право на судовий захист проти всякого порушника його володіння, в тому числі і проти власника» (Цивільний кодекс Української РСР / Міністерство юстиції Української РСР. - К.: Держполiтвидав, 1959. - С. 36).
✂️Проте і частина перша статті 27 Закону України «Про оренду землі» не дозволяє орендарю (не власнику земельної ділянки) вимагати застосування для відновлення порушеного права користування, що виникло на підставі договору оренди земельної ділянки, застосування речових способів (віндикаційного позову, негаторного позову) щодо орендодавця (власника земельної ділянки).
🔗Тлумачення частини першої статті 27 Закону України «Про оренду землі» свідчить, що речові способи захисту можуть бути застосовані на вимогу орендаря (не власника земельної ділянки) до тих суб`єктів з яким в нього відсутні договірні відносини. Відповідно суперечить самій сутності речових способів захисту їх застосування до особи, яка є власником.
⚠️Сприйняття позиції, що внаслідок укладання договору найму виникає речове право користування, призводить до руйнації системи речових та зобов`язальних прав. Окрім цього, створюється передумова для того, щоб у кожному разі, коли передається майно від власника до іншої особи на підставі договору (наприклад, договору зберігання, перевезення, комісії тощо), констатувати наявність речових прав на нього, зокрема, у зберігача, перевізника, комісіонера. Це зумовить відсутність потреби і неможливість застосування до такого роду прав традиційних зобов`язальних засобів (зокрема, цесії).
📝У статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право оренди (суборенди) земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки віднесено до речових прав на нерухоме майно.
📍Кваліфікація на рівні публічних норм, якими є положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право оренди (суборенди) земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки як речових прав на нерухоме майно не відповідає положенням ЦК. Адже публічні норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не можуть встановлювати приватних прав, якими по своїй суті є речові права.
‼️Очевидно, що стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не відповідає змісту частини другої статті 395 ЦК.
📌Це пов`язано з тим, що внаслідок прийняття стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відбулася зміна переліку речових прав на чужі речі, здійснена без врахування імперативних приписів абзацу 3 частини другої статті 4 ЦК України.
🖌️Варто зауважити, що у частині першій статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Такий підхід в законодавстві укорінився ще з радянських часів. «Прототипом» цих положень стала стаття 170 ЦК УРСР 1922 року, в якій передбачалося, що «наймач має право на судовий захист проти всякого порушника його володіння, в тому числі і проти власника» (Цивільний кодекс Української РСР / Міністерство юстиції Української РСР. - К.: Держполiтвидав, 1959. - С. 36).
✂️Проте і частина перша статті 27 Закону України «Про оренду землі» не дозволяє орендарю (не власнику земельної ділянки) вимагати застосування для відновлення порушеного права користування, що виникло на підставі договору оренди земельної ділянки, застосування речових способів (віндикаційного позову, негаторного позову) щодо орендодавця (власника земельної ділянки).
🔗Тлумачення частини першої статті 27 Закону України «Про оренду землі» свідчить, що речові способи захисту можуть бути застосовані на вимогу орендаря (не власника земельної ділянки) до тих суб`єктів з яким в нього відсутні договірні відносини. Відповідно суперечить самій сутності речових способів захисту їх застосування до особи, яка є власником.
📚Трохи про непідписану розписку
Постанова КЦС ВС від 12.04.2023 у справі № 756/14871/20
❗️Суди встановили, що ОСОБА_2 власноручно написала розписку про отримання нею від ОСОБА_1 у борг 150 000,00 грн та зобов`язання їх повернути 10 квітня 2020 року. Зазначено, що при передачі грошових коштів були присутні: ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Зазначена розписка не містить підпису ОСОБА_2 та дати її складення, а також у ній немає підписів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6. 10 лютого 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір викупу автомобіля, згідно з пунктом 1.1. якого ОСОБА_1 як орендодавець передав, а ОСОБА_2 як орендар прийняла в оренду з правом викупу автомобіль марки «Chevrolet Malibu», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1. Термін викупу автомобіля встановлюється з 10 лютого 2020 року, ціна викупу становить 17 200,00 дол. США, 425 700 грн (пункти 3.1, 3.2 договору викупу автомобіля від 10 лютого 2020 року).
🖇Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 визнала факт написання нею боргової розписки, то відсутність її підпису у зазначеній розписці та дати її складання не дає підстав для висновку про відсутність у неї зобов`язань щодо повернення грошових коштів, оскільки розписка містить конкретну дату виконання зобов`язань - 10 квітня 2020 року.
♻️У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 638/5333/19 зазначено, що: «згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Згідно з частиною першою цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію».
✅У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що: «договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 Цивільного кодексу України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 Цивільного кодексу України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення».
📌Відсутність у борговій розписці підпису позичальника, як невід`ємного елементу письмової форми договору, який підтверджує наміри та волевиявлення учасників правочину, дає підстави для висновку про недоведеність позивачем як укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики, так і виконання договору позики, а отже, й обов`язку відповідачки щодо повернення грошових коштів. У контексті наведеного обґрунтованими є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції статей 11, 203, 207, 1047 ЦК України.
Постанова КЦС ВС від 12.04.2023 у справі № 756/14871/20
❗️Суди встановили, що ОСОБА_2 власноручно написала розписку про отримання нею від ОСОБА_1 у борг 150 000,00 грн та зобов`язання їх повернути 10 квітня 2020 року. Зазначено, що при передачі грошових коштів були присутні: ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Зазначена розписка не містить підпису ОСОБА_2 та дати її складення, а також у ній немає підписів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6. 10 лютого 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір викупу автомобіля, згідно з пунктом 1.1. якого ОСОБА_1 як орендодавець передав, а ОСОБА_2 як орендар прийняла в оренду з правом викупу автомобіль марки «Chevrolet Malibu», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1. Термін викупу автомобіля встановлюється з 10 лютого 2020 року, ціна викупу становить 17 200,00 дол. США, 425 700 грн (пункти 3.1, 3.2 договору викупу автомобіля від 10 лютого 2020 року).
🖇Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 визнала факт написання нею боргової розписки, то відсутність її підпису у зазначеній розписці та дати її складання не дає підстав для висновку про відсутність у неї зобов`язань щодо повернення грошових коштів, оскільки розписка містить конкретну дату виконання зобов`язань - 10 квітня 2020 року.
♻️У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 638/5333/19 зазначено, що: «згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Згідно з частиною першою цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію».
✅У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що: «договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 Цивільного кодексу України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 Цивільного кодексу України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення».
📌Відсутність у борговій розписці підпису позичальника, як невід`ємного елементу письмової форми договору, який підтверджує наміри та волевиявлення учасників правочину, дає підстави для висновку про недоведеність позивачем як укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики, так і виконання договору позики, а отже, й обов`язку відповідачки щодо повернення грошових коштів. У контексті наведеного обґрунтованими є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції статей 11, 203, 207, 1047 ЦК України.
Трохи про приватне право🧐
📰📗15.06.2022 року опубліковано Закон України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року № 2073-IX (http://www.golos.com.ua/documents/z-2073-ix.pdf). 📚Законом України № 2073-IX, зокрема передбачено, що: ⛔️виконаний адміністративний акт не може…
📚💻 Науково-практичний коментар до Закону України «Про адміністратив ну процедуру» / авт. колектив: Андрійко О. Ф., Бевзенко В. М. та ін.; за заг. ред. Тимощука В. П. – Київ, 2023. – 545 с.
Трохи про приватне право🧐
📆 📺01.06.2023 о 16.00 відбудеться презентація книги «Право власності: способи захисту крізь призму судової практики». 📡Зум ідентифікатор: 883 9871 1828 ⌛️Код доступу: 943264
Друзі, трохи написав про недійсність правочину в сфері захисту права власності в книзі "Право власності: способи захисту крізь призму судової практики" за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої.📚📚📚
📚Трохи про момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови
Постанова КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 756/420/17
♻️У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20).
🔗Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20).
✳️Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на:
1️⃣суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;
2️⃣такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21).
❇️Тлумачення статті 651 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що:
✅сторони в договорі як універсальному регуляторі можуть визначити момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору;
📌у випадку якщо сторони не встановили момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору, то з урахуванням що такий односторонній правочин відноситься до таких, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, і таким моментом має бути момент одержання іншою стороною повідомлення про відмову від договору.
Постанова КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 756/420/17
♻️У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20).
🔗Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20).
✳️Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на:
1️⃣суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;
2️⃣такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21).
❇️Тлумачення статті 651 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що:
✅сторони в договорі як універсальному регуляторі можуть визначити момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору;
📌у випадку якщо сторони не встановили момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору, то з урахуванням що такий односторонній правочин відноситься до таких, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, і таким моментом має бути момент одержання іншою стороною повідомлення про відмову від договору.
📚Трохи про принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius)
Постанова КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 179/363/21
📘У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України).
📒Відповідно до статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради.
✳️У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 201/2288/20 (провадження № 61-7154св22) зазначено, що «рішення суду здатне бути джерелом для набуття цивільних прав і обов`язків тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Рішення суду, як правомірна приватно-правова конструкція, не повинно використовуватися учасниками цивільного обороту всупереч його призначенню для набуття цивільних прав і обов`язків, за відсутності вказівки про це в актах цивільного законодавства».
📍Касаційний суд зауважує, що принцип заборони повороту до гіршого відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення).
📌Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.
♻️У справі, що переглядається:
🖌ОСОБА_1 просила зобов`язати Магдалинівську селищну раду виділити їй із земельної ділянки площею 6,6 га, кадастровий номер 1222382500:01:001:1166, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельну частку (пай) розміром 5,06 умовних кадастрових гектарів;
❇️оскарженою постановою апеляційного суду зобов`язано Магдалинівську селищну раду виділити ОСОБА_1 із резервного фонду земель запасу земельну ділянку площею 5,06 умовних кадастрових гектарів для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
📝із касаційною скаргою звернулася позивачка ОСОБА_1, яка не погоджується із оскарженою постановою у частині виділення земельної ділянки із резервного фонду земель запасу, оскільки вважає, що така земельна ділянка має бути виділена із земельної ділянки площею 6,6 га, кадастровий номер 1222382500:01:001:1166;
🚫Магдалинівська селищна рада постанову апеляційного суду у касаційному порядку не оскаржила;
❗️касаційний суд зауважує, що особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.
✅За таких обставин касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін.
Постанова КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 179/363/21
📘У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України).
📒Відповідно до статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради.
✳️У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 201/2288/20 (провадження № 61-7154св22) зазначено, що «рішення суду здатне бути джерелом для набуття цивільних прав і обов`язків тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Рішення суду, як правомірна приватно-правова конструкція, не повинно використовуватися учасниками цивільного обороту всупереч його призначенню для набуття цивільних прав і обов`язків, за відсутності вказівки про це в актах цивільного законодавства».
📍Касаційний суд зауважує, що принцип заборони повороту до гіршого відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення).
📌Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.
♻️У справі, що переглядається:
🖌ОСОБА_1 просила зобов`язати Магдалинівську селищну раду виділити їй із земельної ділянки площею 6,6 га, кадастровий номер 1222382500:01:001:1166, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельну частку (пай) розміром 5,06 умовних кадастрових гектарів;
❇️оскарженою постановою апеляційного суду зобов`язано Магдалинівську селищну раду виділити ОСОБА_1 із резервного фонду земель запасу земельну ділянку площею 5,06 умовних кадастрових гектарів для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
📝із касаційною скаргою звернулася позивачка ОСОБА_1, яка не погоджується із оскарженою постановою у частині виділення земельної ділянки із резервного фонду земель запасу, оскільки вважає, що така земельна ділянка має бути виділена із земельної ділянки площею 6,6 га, кадастровий номер 1222382500:01:001:1166;
🚫Магдалинівська селищна рада постанову апеляційного суду у касаційному порядку не оскаржила;
❗️касаційний суд зауважує, що особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.
✅За таких обставин касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін.
📚Трохи про підписання/непідписання апеляційної/касаційної скарги
Ухвала КЦС ВС від 17.05.2023 у справі № 930/576/22
📌Верховний Суд у складі суддів Касаційного цивільного суду, зокрема в ухвалах від 06 вересня 2022 року у справі № 128/905/22 (провадження № 61-8604ск22), від 09січня 2023 року у справі № 127/8793/22 (провадження № 61-12931ск22), від 23 січня 2023 року у справі № 128/905/22 (провадження № 61-933ск23), від 09 лютого 2023 року у справі № 128/2721/21 (провадження № 61-1840ск23), від 09 лютого 2023 року у справі № 128/2655/22 (провадження № 61-1841ск23), від 27 лютого 2023 року у справі № 930/814/22 (провадження № 61-2034ск23), від 20 березня 2023 року у справі № 128/2721/21 (провадження № 61-3073ск23), від 09 травня 2023 року у справі № 128/454/23 (провадження № 61-6115ск23), дійшов висновку про визнання неподаними та повернення заявнику касаційної скарги, у зв`язку з тим, що касаційна скарга не підписана заявником - не містить його підпису під текстом касаційної скарги або під відміткою про наявність додатків. Також зазначили, що наявний запис у лівому верхньому куті титульної сторінки касаційної скарги за своєю суттю є візуванням документів, а не їх підписанням.
📍Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 120/11814/21-а (адміністративне провадження № К/990/9272/22) виклав висновок про те, що … [в матеріалах справи наявний екземпляр апеляційної скарги на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 лютого 2022 року, який в лівому верхньому куті першої сторінки під прізвищем позивача містить рукописний підпис. Таким чином, в розпорядженні суду апеляційної інстанції був екземпляр апеляційної скарги з рукописним підписом особи, яка її подала, тому підстав вважати, що направлена разом з матеріалами справи на адресу суду апеляційна скарга не була підписана у апеляційного суду не було, відтак передбачені пунктом 4 частини першої статті 298 КАС України підстави для повернення апеляційної скарги були відсутні].
🖌Таким чином судова практика Касаційного цивільного суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду є різною при вирішенні питання щодо прийняття апеляційної/касаційної скарги, яка не містить підпису особи, яка її подала, під текстом касаційної скарги або під відміткою про наявність додатків.
♻️Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявний запис у лівому верхньому куті титульної сторінки касаційної скарги за своєю суттю є візуванням документів, а не їх підписанням. Подібне питання вирішується у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути у майбутньому. Верховний Суд також врахував, що правовий висновок може бути викладено не лише в постановах Верховного Суду, а й в ухвалах, оскільки за змістом частини першої статті 258 ЦПК України до видів судових рішень належать, зокрема ухвали.
✂️З огляду на вищенаведене, колегія суддів КЦС вважає, що ухвалити будь-яке судове рішення у цій справі без відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 120/11814/21-а (адміністративне провадження № К/990/9272/22), є неможливим, а тому передача справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Ухвала КЦС ВС від 17.05.2023 у справі № 930/576/22
📌Верховний Суд у складі суддів Касаційного цивільного суду, зокрема в ухвалах від 06 вересня 2022 року у справі № 128/905/22 (провадження № 61-8604ск22), від 09січня 2023 року у справі № 127/8793/22 (провадження № 61-12931ск22), від 23 січня 2023 року у справі № 128/905/22 (провадження № 61-933ск23), від 09 лютого 2023 року у справі № 128/2721/21 (провадження № 61-1840ск23), від 09 лютого 2023 року у справі № 128/2655/22 (провадження № 61-1841ск23), від 27 лютого 2023 року у справі № 930/814/22 (провадження № 61-2034ск23), від 20 березня 2023 року у справі № 128/2721/21 (провадження № 61-3073ск23), від 09 травня 2023 року у справі № 128/454/23 (провадження № 61-6115ск23), дійшов висновку про визнання неподаними та повернення заявнику касаційної скарги, у зв`язку з тим, що касаційна скарга не підписана заявником - не містить його підпису під текстом касаційної скарги або під відміткою про наявність додатків. Також зазначили, що наявний запис у лівому верхньому куті титульної сторінки касаційної скарги за своєю суттю є візуванням документів, а не їх підписанням.
📍Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 120/11814/21-а (адміністративне провадження № К/990/9272/22) виклав висновок про те, що … [в матеріалах справи наявний екземпляр апеляційної скарги на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 лютого 2022 року, який в лівому верхньому куті першої сторінки під прізвищем позивача містить рукописний підпис. Таким чином, в розпорядженні суду апеляційної інстанції був екземпляр апеляційної скарги з рукописним підписом особи, яка її подала, тому підстав вважати, що направлена разом з матеріалами справи на адресу суду апеляційна скарга не була підписана у апеляційного суду не було, відтак передбачені пунктом 4 частини першої статті 298 КАС України підстави для повернення апеляційної скарги були відсутні].
🖌Таким чином судова практика Касаційного цивільного суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду є різною при вирішенні питання щодо прийняття апеляційної/касаційної скарги, яка не містить підпису особи, яка її подала, під текстом касаційної скарги або під відміткою про наявність додатків.
♻️Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявний запис у лівому верхньому куті титульної сторінки касаційної скарги за своєю суттю є візуванням документів, а не їх підписанням. Подібне питання вирішується у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути у майбутньому. Верховний Суд також врахував, що правовий висновок може бути викладено не лише в постановах Верховного Суду, а й в ухвалах, оскільки за змістом частини першої статті 258 ЦПК України до видів судових рішень належать, зокрема ухвали.
✂️З огляду на вищенаведене, колегія суддів КЦС вважає, що ухвалити будь-яке судове рішення у цій справі без відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 120/11814/21-а (адміністративне провадження № К/990/9272/22), є неможливим, а тому передача справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
📚Трохи про скарги на дії виконавців та позовні вимоги
Ухвала КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 216/5508/20
🖌Оскільки розділом 7 ЦПК України визначено предмет оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця в порядку судового контролю за виконанням судових рішень, а вирішення питань щодо наявності та розміру моральної шкоди може бути встановлено за участю фізичних, юридичних осіб і держави, що вказує на наявність спору між сторонами, тому заявлені вимоги у рамках вказаної скарги про стягнення моральної шкоди з державного виконавця не можуть бути вирішені по суті, оскільки передбачають позовне провадження. Встановивши, що у скарзі ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Назаровця А. Т., серед іншого, заявлено вимоги щодо стягнення моральної шкоди, які не можуть бути розглянуті судом у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про закриття провадження у цій частині вимог на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, роз`яснивши заявниці її право на звернення до суду з цими вимогами у порядку позовного провадження.
📌Водночас касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 451 ЦПК України та не врахували, що цією правовою нормою не передбачено права суду закривати провадження у справі.
❗️У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, що виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби, при розгляді таких скарг мають застосовуватися положення ЦПК України, якими врегульовано аналогічні питання, а саме: про відкриття провадження у справі; щодо кола осіб, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов`язків; про судові виклики та повідомлення; про судовий розгляд; щодо апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, тощо.
📍Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для про закриття провадження у цій справі в частині вимог, що стосуються відшкодування моральної шкоди, на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки закриття провадження у справі, у розумінні норм процесуального права, позбавляє ОСОБА_1 права на повторне звернення до суду з аналогічними вимогами.
‼️Разом із тим, у постановах від 18 січня 2023 року у справі № 216/5508/20 (провадження № 61-10201св22), від 25 січня 2023 року у справі № 2-275-07 (провадження №61-9364св22) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС, пославшись на те, що у разі заявлення у скарзі вимог про право (наприклад, про захист гідності, честі та ділової репутації, відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби) в їх прийнятті має бути відмовлено, погодився з судовими рішеннями судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог, що стосуються відшкодування моральної шкоди, на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України
✂️Колегія суддів Другої судової палати КЦС дійшла висновку про необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Першої судової палати КЦС від 18 січня 2023 року у справі № 216/5508/20 (провадження № 61-10201св22), від 25 січня 2023 року у справі № 2-275-07 (провадження №61-9364св22), та передачі цієї справи на розгляд ОП.
Ухвала КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 216/5508/20
🖌Оскільки розділом 7 ЦПК України визначено предмет оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця в порядку судового контролю за виконанням судових рішень, а вирішення питань щодо наявності та розміру моральної шкоди може бути встановлено за участю фізичних, юридичних осіб і держави, що вказує на наявність спору між сторонами, тому заявлені вимоги у рамках вказаної скарги про стягнення моральної шкоди з державного виконавця не можуть бути вирішені по суті, оскільки передбачають позовне провадження. Встановивши, що у скарзі ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Назаровця А. Т., серед іншого, заявлено вимоги щодо стягнення моральної шкоди, які не можуть бути розглянуті судом у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про закриття провадження у цій частині вимог на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, роз`яснивши заявниці її право на звернення до суду з цими вимогами у порядку позовного провадження.
📌Водночас касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 451 ЦПК України та не врахували, що цією правовою нормою не передбачено права суду закривати провадження у справі.
❗️У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, що виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби, при розгляді таких скарг мають застосовуватися положення ЦПК України, якими врегульовано аналогічні питання, а саме: про відкриття провадження у справі; щодо кола осіб, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов`язків; про судові виклики та повідомлення; про судовий розгляд; щодо апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, тощо.
📍Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для про закриття провадження у цій справі в частині вимог, що стосуються відшкодування моральної шкоди, на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки закриття провадження у справі, у розумінні норм процесуального права, позбавляє ОСОБА_1 права на повторне звернення до суду з аналогічними вимогами.
‼️Разом із тим, у постановах від 18 січня 2023 року у справі № 216/5508/20 (провадження № 61-10201св22), від 25 січня 2023 року у справі № 2-275-07 (провадження №61-9364св22) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС, пославшись на те, що у разі заявлення у скарзі вимог про право (наприклад, про захист гідності, честі та ділової репутації, відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби) в їх прийнятті має бути відмовлено, погодився з судовими рішеннями судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог, що стосуються відшкодування моральної шкоди, на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України
✂️Колегія суддів Другої судової палати КЦС дійшла висновку про необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Першої судової палати КЦС від 18 січня 2023 року у справі № 216/5508/20 (провадження № 61-10201св22), від 25 січня 2023 року у справі № 2-275-07 (провадження №61-9364св22), та передачі цієї справи на розгляд ОП.
📚Трохи про повернення виконавчого документу при не набранні законної сили рішенням суду
Ухвала КГС ВС від 24.05.2023 у справі № 924/90/22
♻️ВС уже розглядалися подібні спори за скаргами боржників на дії державних / приватних виконавців щодо відкриття виконавчого провадження, обґрунтовані тим, що виконавче провадження відкрито всупереч вимог пункту 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання).
📌Так, у постанові від 19.04.2021 у справі № 908/1099/19 ВС погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення скарги на дії приватного виконавця, зокрема, щодо відкриття виконавчого провадження, за практично аналогічних умов видачі судом першої інстанції наказу на виконання рішення, яке ще не набрало законної сили. В основу наведеної постанови Верховного Суду покладено висновки про те, що на момент відкриття виконавчого провадження у державного виконавця була наявна інформація, зазначена у самому виконавчому документі щодо дати набрання рішенням законної сили, іншої інформації щодо передчасності видачі такого наказу сторонами приватному виконавцю надано не було, а у останнього була відсутня можливість іншим чином перевірити інформацію щодо дати набрання рішенням законної сили.
📍Натомість у постанові від 17.08.2020 у справі № 910/7204/19 ВС погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для задоволення скарги на дії державного виконавця в частині прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження, оскільки на момент відкриття виконавчого провадження рішення не набрало законної сили, а тому державний виконавець всупереч вимогам пункту 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» не повернув без прийняття до виконання стягувачу виконавчий документ протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення. При цьому, у наведеній справі апеляційний господарський суд, з яким погодився і ВС, виходив із того, що саме на державного виконавця покладено обов`язок щодо перевірки інформації про набрання законної сили рішенням, на підставі якого стягувач звертається до виконавчої служби.
📖Результати описаних вище касаційних проваджень, а також детальний аналіз прийнятих у цих провадженнях судових рішень дає колегії суддів, яка у касаційному порядку розглядає справу № 924/90/22 підстави для висновку про те, що наразі підхід КГС до застосування пункту 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах, за практично ідентичних фактичних обставин справ щодо пред`явлення стягувачами до виконання судових наказів, виданих на виконання рішень, які ще не набрали законної сили (у подальшому такі рішення також скасовані не були), а також у контексті висновків щодо прав і обов`язків учасників виконавчого провадження (виконавця та сторін виконавчого провадження) щодо установлення відповідності інформації, вказаної у такому виконавчому документі, щодо дати набрання рішенням законної сили, є неоднозначним.
✂️Враховуючи наведені положення законодавства, а також описані вище міркування та доводи, задля забезпечення єдності судової практики та стабільності правозастосування, а також з метою (з`ясування необхідності) відступу від висновків, викладених у постанові ВС від 19.04.2021 у справі № 908/1099/19, яка розглядалася колегією суддів КГС, що входить до складу іншої, колегія суддів КГС вирішила передати справу № 924/90/22 на розгляд ОП КГС.
Ухвала КГС ВС від 24.05.2023 у справі № 924/90/22
♻️ВС уже розглядалися подібні спори за скаргами боржників на дії державних / приватних виконавців щодо відкриття виконавчого провадження, обґрунтовані тим, що виконавче провадження відкрито всупереч вимог пункту 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання).
📌Так, у постанові від 19.04.2021 у справі № 908/1099/19 ВС погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення скарги на дії приватного виконавця, зокрема, щодо відкриття виконавчого провадження, за практично аналогічних умов видачі судом першої інстанції наказу на виконання рішення, яке ще не набрало законної сили. В основу наведеної постанови Верховного Суду покладено висновки про те, що на момент відкриття виконавчого провадження у державного виконавця була наявна інформація, зазначена у самому виконавчому документі щодо дати набрання рішенням законної сили, іншої інформації щодо передчасності видачі такого наказу сторонами приватному виконавцю надано не було, а у останнього була відсутня можливість іншим чином перевірити інформацію щодо дати набрання рішенням законної сили.
📍Натомість у постанові від 17.08.2020 у справі № 910/7204/19 ВС погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для задоволення скарги на дії державного виконавця в частині прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження, оскільки на момент відкриття виконавчого провадження рішення не набрало законної сили, а тому державний виконавець всупереч вимогам пункту 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» не повернув без прийняття до виконання стягувачу виконавчий документ протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення. При цьому, у наведеній справі апеляційний господарський суд, з яким погодився і ВС, виходив із того, що саме на державного виконавця покладено обов`язок щодо перевірки інформації про набрання законної сили рішенням, на підставі якого стягувач звертається до виконавчої служби.
📖Результати описаних вище касаційних проваджень, а також детальний аналіз прийнятих у цих провадженнях судових рішень дає колегії суддів, яка у касаційному порядку розглядає справу № 924/90/22 підстави для висновку про те, що наразі підхід КГС до застосування пункту 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах, за практично ідентичних фактичних обставин справ щодо пред`явлення стягувачами до виконання судових наказів, виданих на виконання рішень, які ще не набрали законної сили (у подальшому такі рішення також скасовані не були), а також у контексті висновків щодо прав і обов`язків учасників виконавчого провадження (виконавця та сторін виконавчого провадження) щодо установлення відповідності інформації, вказаної у такому виконавчому документі, щодо дати набрання рішенням законної сили, є неоднозначним.
✂️Враховуючи наведені положення законодавства, а також описані вище міркування та доводи, задля забезпечення єдності судової практики та стабільності правозастосування, а також з метою (з`ясування необхідності) відступу від висновків, викладених у постанові ВС від 19.04.2021 у справі № 908/1099/19, яка розглядалася колегією суддів КГС, що входить до складу іншої, колегія суддів КГС вирішила передати справу № 924/90/22 на розгляд ОП КГС.
📚Трохи про недійсність договору іпотеки та добру совість іпотекодержателя
Ухвала КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 466/3398/21
📌До загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
📍Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
♻️Як у справах № 523/7609/17 та № 200/4037/19, так і в цій справі на момент укладення договору іпотеки іпотекодавець був власником переданого в іпотеку об`єкта нерухомості, договір купівлі-продажу щодо придбання ним спірного майна був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав.
🖇Разом з тим за наявності рішення суду про витребування позивачем свого майна (предмета іпотеки) з чужого володіння іпотекодавця добросовісність іпотекодержателя не має значення, оскільки за цих умов право іпотеки припиняється і особа (позивач), яка повернула своє майно (предмет іпотеки), не набуває статусу іпотекодавця, так як таке повернення (на підставі рішення суду) власником (позивачем) свого майна унеможливлює застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», за змістом якої у разі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою; особа, до якої перейшло право власності (право господарського відання, спеціальне майнове право) на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов`язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою особою права власності на предмет іпотеки.
❎Суди попередніх інстанцій в цій справі правильно зазначили, що оспорюваний іпотечний договір та встановлені на його підставі обтяження порушують права і законні інтереси позивача, який є власником майна, переданого в іпотеку, та створюють йому перешкоди в розпорядженні цим майном, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати КЦС, викладеним у вищезгаданій постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 308/1324/21 (провадження № 61-8476св22).
✂️Таким чином, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати КЦС вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування наведених норм матеріального права (стаття 3 ЦК України щодо добросовісності як загальної засади цивільного законодавства, стаття 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину в їх поєднанні і взаємозв`язку зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» щодо дійсності іпотеки в разі переходу права власності на предмет іпотеки) у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегії судів Другої судової палати КЦС від 11 серпня 2021 року у справі № 523/7609/17 (провадження № 61-15309св19) та від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19 (провадження № 61-18471св20), в порядку, встановленому частиною першою статті 403 ЦПК України, передавши справу на розгляд ОП КЦС.
Ухвала КЦС ВС від 24.05.2023 у справі № 466/3398/21
📌До загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
📍Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
♻️Як у справах № 523/7609/17 та № 200/4037/19, так і в цій справі на момент укладення договору іпотеки іпотекодавець був власником переданого в іпотеку об`єкта нерухомості, договір купівлі-продажу щодо придбання ним спірного майна був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав.
🖇Разом з тим за наявності рішення суду про витребування позивачем свого майна (предмета іпотеки) з чужого володіння іпотекодавця добросовісність іпотекодержателя не має значення, оскільки за цих умов право іпотеки припиняється і особа (позивач), яка повернула своє майно (предмет іпотеки), не набуває статусу іпотекодавця, так як таке повернення (на підставі рішення суду) власником (позивачем) свого майна унеможливлює застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», за змістом якої у разі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою; особа, до якої перейшло право власності (право господарського відання, спеціальне майнове право) на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов`язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою особою права власності на предмет іпотеки.
❎Суди попередніх інстанцій в цій справі правильно зазначили, що оспорюваний іпотечний договір та встановлені на його підставі обтяження порушують права і законні інтереси позивача, який є власником майна, переданого в іпотеку, та створюють йому перешкоди в розпорядженні цим майном, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати КЦС, викладеним у вищезгаданій постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 308/1324/21 (провадження № 61-8476св22).
✂️Таким чином, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати КЦС вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування наведених норм матеріального права (стаття 3 ЦК України щодо добросовісності як загальної засади цивільного законодавства, стаття 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину в їх поєднанні і взаємозв`язку зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» щодо дійсності іпотеки в разі переходу права власності на предмет іпотеки) у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегії судів Другої судової палати КЦС від 11 серпня 2021 року у справі № 523/7609/17 (провадження № 61-15309св19) та від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19 (провадження № 61-18471св20), в порядку, встановленому частиною першою статті 403 ЦПК України, передавши справу на розгляд ОП КЦС.
Трохи про приватне право🧐
📆 📺01.06.2023 о 16.00 відбудеться презентація книги «Право власності: способи захисту крізь призму судової практики». 📡Зум ідентифікатор: 883 9871 1828 ⌛️Код доступу: 943264
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
📺💻 Трохи відео із презентації книги «Право власності: способи захисту крізь призму судової практики».
📚📔Верховний Суд опублікував огляд судової практики КГС ВС за січень – березень 2023 року.
📚Трохи про особу, яка може ініціювати процес про визнання фізичної особи недієздатною
Постанова КЦС ВС від 17.05.2023 у справі № 522/1929/20
📘Відповідно до частини третьої статті 296 ЦПК України заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім`ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.
📒Сімейний кодекс України регулює зокрема сімейні особисті немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком (частина друга статті 2 СК України).
🖇️Відповідно до частини першої статті 259 СК України права та обов`язки, встановлені законом для братів та сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри.
🖌️У розглядуваній справі ОСОБА_1, звертаючись до суду, зазначав, що є братом неповнолітнього ОСОБА_3 , оскільки має із ним спільного батька - ОСОБА_4. Апеляційний суд, вказуючи, що ОСОБА_1 не належить до осіб, які відповідно до частини третьої статті 296 ЦПК України мають право на звернення із заявою про визнання ОСОБА_3 недієздатним та залишаючи зазначену заяву без розгляду, виходив з того, що ОСОБА_1 не є близьким родичом ОСОБА_3. Проте Верховний Суд не погоджується із вказаним висновком апеляційного суду, враховуючи наступне.
📌Аналіз сімейного законодавства, зокрема частини другої статті 26 та частини першої статті 259 СК України, свідчить, що законодавець до категорії рідних братів та сестер відносить як тих, що мають спільних батьків (повнорідні брати та сестри), так і тих, які мають лише спільну матір або спільного батька (неповнорідні брати та сестри). При цьому у категорію, відмінну від рідних братів та сестер, законодавець виділяє двоюрідних братів та сестер (див. наприклад положення частини третьої статті 26 та частини першої статті 41 СК України, частини четвертої статті 1266 ЦК України).
📍Щодо врегулювання інших правовідносин братів та сестер, то колегія суддів звертає увагу, що незалежно від того чи є рідні брати та сестри повнорідними або неповнорідними вони після один одного належать до другої черги спадкоємців за законом (статті 1262 ЦК України).
📝Вказане дає Верховному Суду підстави для висновку, що в розумінні частини третьої статті 296 ЦПК України всі рідні брати та сестри, незалежно від того повнорідні вони чи неповнорідні, є близькими родичами, а отже мають право подати заяву при визнання брата (сестри) недієздатними.
✏️Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги щодо помилкового посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 11 червня 2019 року в справі № 130/2391/18, оскільки у цій справі заява про визнання особи недієздатною була подана дядьком.
✅За таких обставин, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не належить до близьких родичів ОСОБА_3 та з цих підстав не має права на звернення до суду із заявою про визнання свого брата недієздатним.
Постанова КЦС ВС від 17.05.2023 у справі № 522/1929/20
📘Відповідно до частини третьої статті 296 ЦПК України заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім`ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.
📒Сімейний кодекс України регулює зокрема сімейні особисті немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком (частина друга статті 2 СК України).
🖇️Відповідно до частини першої статті 259 СК України права та обов`язки, встановлені законом для братів та сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри.
🖌️У розглядуваній справі ОСОБА_1, звертаючись до суду, зазначав, що є братом неповнолітнього ОСОБА_3 , оскільки має із ним спільного батька - ОСОБА_4. Апеляційний суд, вказуючи, що ОСОБА_1 не належить до осіб, які відповідно до частини третьої статті 296 ЦПК України мають право на звернення із заявою про визнання ОСОБА_3 недієздатним та залишаючи зазначену заяву без розгляду, виходив з того, що ОСОБА_1 не є близьким родичом ОСОБА_3. Проте Верховний Суд не погоджується із вказаним висновком апеляційного суду, враховуючи наступне.
📌Аналіз сімейного законодавства, зокрема частини другої статті 26 та частини першої статті 259 СК України, свідчить, що законодавець до категорії рідних братів та сестер відносить як тих, що мають спільних батьків (повнорідні брати та сестри), так і тих, які мають лише спільну матір або спільного батька (неповнорідні брати та сестри). При цьому у категорію, відмінну від рідних братів та сестер, законодавець виділяє двоюрідних братів та сестер (див. наприклад положення частини третьої статті 26 та частини першої статті 41 СК України, частини четвертої статті 1266 ЦК України).
📍Щодо врегулювання інших правовідносин братів та сестер, то колегія суддів звертає увагу, що незалежно від того чи є рідні брати та сестри повнорідними або неповнорідними вони після один одного належать до другої черги спадкоємців за законом (статті 1262 ЦК України).
📝Вказане дає Верховному Суду підстави для висновку, що в розумінні частини третьої статті 296 ЦПК України всі рідні брати та сестри, незалежно від того повнорідні вони чи неповнорідні, є близькими родичами, а отже мають право подати заяву при визнання брата (сестри) недієздатними.
✏️Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги щодо помилкового посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 11 червня 2019 року в справі № 130/2391/18, оскільки у цій справі заява про визнання особи недієздатною була подана дядьком.
✅За таких обставин, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не належить до близьких родичів ОСОБА_3 та з цих підстав не має права на звернення до суду із заявою про визнання свого брата недієздатним.
Трохи про приватне право🧐
📆 📺01.06.2023 о 16.00 відбудеться презентація книги «Право власності: способи захисту крізь призму судової практики». 📡Зум ідентифікатор: 883 9871 1828 ⌛️Код доступу: 943264
📚Судді Верховного Суду стали співавторами монографії про способи захисту права власності
✳️Василь Крат у монографії проаналізував питання щодо недійсності правочину у сфері захисту права власності. Під час презентації він зазначив, що приватноправова доктрина в контексті захисту права власності зазвичай досліджувала такі традиційні аспекти, як співвідношення реституції, віндикації, кондикції. Однак цим, очевидно, взаємодія захисту права власності та недійсності правочину не вичерпується. Розвивається оборот, законодавець запроваджує нові конструкції, що змушує подивитися на питання захисту права власності крізь призму недійсності правочину в різних аспектах.
❇️При цьому автор застеріг, що конструкція недійсності правочину, безумовно, може мати руйнівний вплив на стабільність цивільного обороту. Очевидно, що при частому застосуванні недійсності можна легко «похитнути» стабільність обороту та, як наслідок, нівелювати дотичні до права власності конструкції (зокрема, добросовісного набувача). Він навів приклад, коли суд відмовив позивачу в задоволенні вимоги про витребування майна в добросовісного набувача. І після цього позивач оспорює попередній договір про відчуження спірного майна. «З якою метою? Щоб нівелювати рішення суду, яким уже відмовлено у витребуванні майна в добросовісного набувача», – сказав Василь Крат.
📌Очевидно, що для приватного права є неприйнятним використання правомірних приватноправових конструкцій (зокрема, конструкції оспорюваного правочину) з метою створення передумов для позбавлення права власності добросовісного набувача у випадку, коли існує судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову про витребування майна в добросовісного набувача. Правопорядок не може допускати ситуації, коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень. Застосування приватноправових конструкцій для позбавлення права власності добросовісного набувача у випадку, коли існує судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову про витребування майна в добросовісного набувача, та нівелювання законної сили судового рішення по своїй суті є недобросовісним і свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту.
📍Окремі конструкції в сфері права власності взагалі побудовані так, що вони не потребують застосування конструкції недійсності правочину при їх використанні (наприклад, необґрунтованість активів). Те ж саме стосується й певних конструкцій у сфері недійсності, які сконструйовані не для захисту права власності (зокрема, фраудаторні правочини). Це вимагає розумного та передбачуваного застосування недійсності правочину, яке має бути направлене для «поновлення» приватних прав та інтересів. Він нагадав, що ще донедавна договори визнавалися недійсними з якихось формальних підстав, коли не було порушеного права або інтересу.
❗️Автор звертає увагу на те, яке значення ресцисорний позов може мати у сфері спільної власності, порушує питання щодо можливості поєднання вимоги про оспорення правочину з певними іншими вимогами. Він зауважив, що для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа сама вирішує, пред’являти чи не пред’являти позов і який саме позов. На рівні приватноправових норм не міститься обов’язку поєднувати позов про оспорювання правочину з іншою позовною вимогою (реституцією, віндикацією, кондикцією).
⚠️Також Василь Крат проаналізував співвідношення конструкції необґрунтованих активів, або речової конфіскації (in rem), і конструкції недійсності правочину та звернув увагу на питання щодо фраудаторності правочинів.
✳️Василь Крат у монографії проаналізував питання щодо недійсності правочину у сфері захисту права власності. Під час презентації він зазначив, що приватноправова доктрина в контексті захисту права власності зазвичай досліджувала такі традиційні аспекти, як співвідношення реституції, віндикації, кондикції. Однак цим, очевидно, взаємодія захисту права власності та недійсності правочину не вичерпується. Розвивається оборот, законодавець запроваджує нові конструкції, що змушує подивитися на питання захисту права власності крізь призму недійсності правочину в різних аспектах.
❇️При цьому автор застеріг, що конструкція недійсності правочину, безумовно, може мати руйнівний вплив на стабільність цивільного обороту. Очевидно, що при частому застосуванні недійсності можна легко «похитнути» стабільність обороту та, як наслідок, нівелювати дотичні до права власності конструкції (зокрема, добросовісного набувача). Він навів приклад, коли суд відмовив позивачу в задоволенні вимоги про витребування майна в добросовісного набувача. І після цього позивач оспорює попередній договір про відчуження спірного майна. «З якою метою? Щоб нівелювати рішення суду, яким уже відмовлено у витребуванні майна в добросовісного набувача», – сказав Василь Крат.
📌Очевидно, що для приватного права є неприйнятним використання правомірних приватноправових конструкцій (зокрема, конструкції оспорюваного правочину) з метою створення передумов для позбавлення права власності добросовісного набувача у випадку, коли існує судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову про витребування майна в добросовісного набувача. Правопорядок не може допускати ситуації, коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень. Застосування приватноправових конструкцій для позбавлення права власності добросовісного набувача у випадку, коли існує судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову про витребування майна в добросовісного набувача, та нівелювання законної сили судового рішення по своїй суті є недобросовісним і свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту.
📍Окремі конструкції в сфері права власності взагалі побудовані так, що вони не потребують застосування конструкції недійсності правочину при їх використанні (наприклад, необґрунтованість активів). Те ж саме стосується й певних конструкцій у сфері недійсності, які сконструйовані не для захисту права власності (зокрема, фраудаторні правочини). Це вимагає розумного та передбачуваного застосування недійсності правочину, яке має бути направлене для «поновлення» приватних прав та інтересів. Він нагадав, що ще донедавна договори визнавалися недійсними з якихось формальних підстав, коли не було порушеного права або інтересу.
❗️Автор звертає увагу на те, яке значення ресцисорний позов може мати у сфері спільної власності, порушує питання щодо можливості поєднання вимоги про оспорення правочину з певними іншими вимогами. Він зауважив, що для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа сама вирішує, пред’являти чи не пред’являти позов і який саме позов. На рівні приватноправових норм не міститься обов’язку поєднувати позов про оспорювання правочину з іншою позовною вимогою (реституцією, віндикацією, кондикцією).
⚠️Також Василь Крат проаналізував співвідношення конструкції необґрунтованих активів, або речової конфіскації (in rem), і конструкції недійсності правочину та звернув увагу на питання щодо фраудаторності правочинів.
Судова Влада України
Судді Верховного Суду стали співавторами монографії про способи захисту права власності
Суддя Великої Палати Верховного Суду к. ю. н., доцент Дмитро Гудима та суддя ВС у Касаційному цивільному суді к. ю. н., доцент Василь Крат долучилися до підготовки монографії «Право власності: крізь призму судової практики» за редакцією д. ю. н., професора…