Бла-бла-бла, ідіть нахуй

Балгари аж прихуїли від таких заяв)

Канал партизанського руху опору  @korpyss_D68 який діє на окупованих територіях та в рф.
Партизани проводять акції, а також виявляють техніку та особовий склад зс рф 🐷.

Також на каналі публікується інсайдерська інформація з окупації . Разом до перемоги 🇺🇦

Адмін із одного ватних пабліків Бахмута з вересня 2022 року знаходиться на території Хуєсосії та водночас отримував виплати ВПО, частину з яких він донатив російським окупантам.

Рубрика «дайті до Кієва за трі дня, місія нєвиполніма»

У фільмі «Ватанік, останній круїз»

Маг.inc😈 |Запропонувати👍| Звʼязок🚨

Запыська, есть вариант решения

Забираете вату, кацапов и уебуете нахуй с территории Украины

Все

Как вадічка, підари?)

Але часом усе ж хотілося усамітнення. Його друзі з рибальського клубу весь час торочили про політику й дудлили пиво, навіть не звертаючи уваги на те, як у них клює. Для Ґорана ж риболовля була насамперед можливістю випасти з буденного життя. І це було найкраще в цьому занятті: можна було забути про весь світ, навіть про себе, і зосередитися на водній поверхні та тонкій волосіні. У якусь мить починало здаватися, що тебе взагалі не існує, що ти - дерево, листок або пагін трави. Ґоран любив це відчуття, коли нічого не мало значення, коли ти не важливий, бо річці на тобі не залежить, як і рибі.

Одним зі свідків захисту був президент місцевого рибальського клубу. Цей чоловік так і не повірив у те, що Єлісич робив у Брчко. Це дуже суперечило образові відомого йому рибалки. Єлісич, якого він знав (себ-то той чоловік, який сидів на березі Сави, вдивлявся у воду, приймаючи сонячні ванни й часом переводячи погляд на вудку або чекаючи, доки риба клюне), не мав нічого спільного з жорстокістю, про яку говорили на Трибуналі. Він ручився за Єлісича, називаючи його приємним і спокійним чоловіком, особою, яка й муху не скривдить, не те що людей.

Він наговорив так багато компліментів Єлісичеві, що один із суддів розсердився й докірливо сказав, що моральні принципи мають стояти вище за дружбу та спільну риболовлю. Але чоловіка це не зупинило: «Це моя робота — зберігати професійне ставлення до всіх рибалок», — сказав він.

Ґоран Єлісич зростав у родині робітничого класу в невеликому містечку Бієліна, сорок відсотків населення
якого становили мусульмани. Його мати працювала, тож він ріс на руках у бабусі. На вулицях він грався разом із сербами та мусульманами; серед друзів його сімʼї теж були мусульмани. Вони разом бавилися, ходили до шко-
ли, а потім у бари та на футбольні матчі. Він не звертав уваги на їхню мусульманську ідентичність, як і вони на його сербську. Ніхто не чув від нього жодного лихого слова на будь-чию адресу. Иого сусіди теж казали, що хлопцем він був вихованим і чемним.

А ще він був надійним і вірним другом.

Наприкінці вісімдесятих він не поставився до сербського націоналізму надто поважно. Не зреагував серйозно на ідею, що серби, мовляв, мають жити в одній країні. Врешті політика - справа політиків. І до його життя, де були друзі та риболовля, це не мало жодного стосунку. Але, як виявилося, він помилявся.

Коли Ґоран скінчив школу, то отримав посаду механіка на фермі. Це не була надто добра робота, але принаймні він знайшов чим заробляти на хліб, і то в часи, коли більшість його друзів були безробітними. Те, що він заробляв так мало, його, звісно, засмучувало. Якби в нього були гроші, то можна було б якось змінити життя, стати незалежним, розпочати невеликий бізнес, може, навіть виїхати з Бієліни, хоча, скоріше за все, він би за нею сумував. І йому спало на думку, як можна заробити, — підробляти чеки. Його впіймали й на півтора року посадили за грати.

Єлісич фігурував як свідок Есада Ланджо у справі щодо концтабору Челебічі. Він розлого пояснював суддям, що Есад Ланджо був чудовою людиною, яка дбала
про увʼязнених у Схевенінгенській вʼязниці; наприклад, він допомагав їм освоїти компʼютер, готував їжу, давав поради, як поводитися за ґратами.

Насправді ж Ланджо (мусульманин) також був воєнним злочинцем - його
звинувачували в тому, що він підпалював сербських військовополонених.
Навіть тепер, у судовій залі Гааги, я не можу позбутися дум-ки, що Єлісич - із покоління моєї доньки.

Він був зовсім не готовий до війни. Кілька місяців відбув у вʼязниці в Боснії за шахрайство, а вийшов у лютому 1992 року, коли Республіка Сербська звільняла вʼязнів, щоб знайти добровольців на війну. Єлісич пішов у поліцію, і в травні його відправили в поліційний відділок у Брчко.

Це і був початок його краху. Мені здається, що добровольцем він став не тому, що хотів убивати й довго стримував у собі це бажання, а через те, що уникнути цього було непросто. Може, він навіть не усвідомлював, що означає піти добровольцем. А коли вже опинився в поліційному відділку Брчко, усе виглядало зовсім по-іншому.

👇👇👇👇