Цілячись у потилицю одного чоловіка, він раптом помітив, як у того на штанах росте пляма. Волога пляма, яка ставала дедалі більшою. Він почув команду й вистрелив. Чоловік упав. Дражен побачив, що той досі живий, а пляма на штанах далі росте. Раптом Дражен знітився — так, ніби це відбувається з ним: «Зі мною це теж могло би статися», — подумав він, але прогнав від себе моторошну думку.

Він стомився и був злий на себе, на Гойковича, на всіх. Це було неправильно - вбивати всіх тих чоловіків. Якщо вони були солдатами, то мали стати військовополоненими; якщо ж цивільни-ми, то все, що відбувалося, було тим паче неправомірним.

Він і його товариші-солдати робили щось дуже кепське і він це усвідомлював. Якби існувало правосуддя, цих чоловіків не могли б розстріляти просто так, без суду, без доведення провини. Сотні чоловіків не могли би зникнути без сліду. Їхні родичі напевно їх шукатимуть, і врешті
Драженів загін зроблять відповідальним за їхні смерті.

Якщо Ґойкович не хотів залишати свідків, то що робити з самими солдатами? Хіба вони не були свідками злочину? Як він зможе бути певним, що всі мовчатимуть?
І саме в ту мить Дражен почув якийсь галас. У полі серед полонених стояв шістдесятилітній чи близько того чоловік, сивий і охайно вбраний. «Не вбивайте мене, — кричав він. — Я зберіг життя багатьом сербам у Сребрениці. Я можу назвати вам їхні імена. Я впевнений, що вони за мене заступляться». І він почав шукати папірець у кишені. Дражен підійшов до нього й відвів убік. Він дав йому цигарку і склянку апельсинового соку. Чоловік сів на землю й запалив цигарку. Його руки тремтіли, коли він передавав папірець Дражену:

«Ось їхні імена й номери телефонів. Ви можете перевірити, якщо хочете, але я кажу правду...» Та Дражен уже розумів, що того не залишать живим, адже він був свідком. Для чого він відвів його вбік? Дражена вразив цей чоловік, який, на відміну від інших, не схотів приймати свою смерть мовчки. Він здавався чесним і мужнім, і Дражен хотів продовжити його життя так надовго, як тільки зможе. Але не було помітно, щоб у чоловіка залишилися якісь ілюзії:

— Ми всі жили разом: мусульмани, серби, хорвати, - сказав він Драженові. — Що ж сталося з нами, звичай-
ними людьми? Як ми це допустили?
— І справді, що з нами сталося? - повторив Дражен. — Якби хтось міг це пояснити. Аби я тільки знав.
Але я знаю не більше за вас: я й сам напівхорват, а моя
дружина - сербка.

Дражен розумів, що з цим чоловіком його поєднує щось важливе: вони обидва не мали нічого проти людей інших національностей.

— Але як ви можете це робити? — спитав чоловік, вдихаючи цигарковий дим, мабуть, розуміючи, що це його
остання цигарка.

Що міг сказати йому Дражен, окрім того, що в нього не було вибору? Було безглуздо казати таке людині, яку чекає страта. Це звучало як якась несусвітня дурість. Але так і було. Дражен розумів, що вся провина цього чоловіка полягає лише в тому, що в нього «неправильна» національність і він теж не мав вибору.
Більше часу на розмови не було. Перо та ще один солдат підійшли до них і відвели чоловіка вбік: «Ні, не робіть цього», — попросив Дражен, розуміючи, що це єдине, що він може зробити.

— Заткнися, не будь ідіотом, — відповів Іван. А вже за хвилину той чоловік лежав мертвий.

Здавалося, вже було пополудні. Але солдати не мали часу на перерву. На початку Дражен щопівгодини сідав під дерево і викурював цигарку. Це була своєрідна втеча. Але згодом йому перехотілося навіть курити. Його рухи ставали дедалі автоматичнішими. Він цілився комусь у голову й стріляв; і ще до того, як устигав стерти піт із чола, перед ним уклякав наступний смертник.

Так було й ліпше: якби він робив надто довгі паузи, то почав би звертати увагу на неприємний запах. На спеці тіла починали розкладатися майже відразу. Цей сморід нагадав мʼясну крамницю з його дитинства. Іноді мама відправляла його туди по мʼясо, хоч він і намагався всіляко уникати цього обовʼязку. Влітку в крамниці нестерпно смерділо, і грубі зелені мухи сідали на шматки сирого мʼяса, щоб підживитися й відкласти яйця.

👇👇👇

Різник розважався тим, що ловив мух і вкидав їх до склянки з водою.

Дражен завжди біг звідти чимдуж, щоб якнайдалі втекти від того запаху.
«У тебе такий чутливий ніс», - казала мати, трохи піддражнюючи його.
А тепер такий самий запах доносився від поля, і ті-таки зелені мухи сідали на свіжі тіла.

Іван, мабуть, помітив, що Дражен уже на межі виснаження, бо запропонував йому самогон - міцну домашню сливовицю. Дражен зробив кілька ковтків із пляшки, і йому стало легше. Доки алкоголь діяв, він міг стріляти, ні про що не думаючи.

Роблячи черговий ковток, краєм ока він побачив, як із автобуса виходить зовсім юний хлопчина. Очі в нього не були завʼязані, й Дражен побачив його обличчя, хоч і дав собі слово не дивитися на вʼязнів, бо тоді стріляти ставало значно тяжче. Хлопцеві було років пʼятнадцять а то й менше.
На грудях у нього не пробилися навіть перші волоски, і на сонці його біла шкіра виглядала особливо неприродньо.

Юнак глянув на солдатів, на ряди мертвих тіл у полі. Його очі округлилися й поступово ставали дедалі більшими, ніби він ніяк не міг увібрати в себе побачене.
— Але ж це зовсім хлопчик, дитина, - пробелькотів Дражен, мабуть, до самого себе, і свідомо став так, щоб не опинитися за ним. Коли полонені вклякнули перед загоном, майже перед тим, як пролунала команда, Дражен раптом почув голос хлопця:

- Мамо, — промовив той, — мамо!
Того дня Дражен чув, як здоровенні дядьки благали їх не вбивати, як дорослі чоловіки ридали, ніби маленькі діти; він чув, як вони обіцяли солдатам гроші, машини, навіть будинки. Багато хто їх проклинав, ще хтось стиха схлипував. Але цей хлопчина просто кликав маму,
як це часом роблять діти, коли прокинуться вночі від страшного сну, коли все, що їм треба, — відчути материну руку на чолі. А вже за мить хлопець лежав мертвий, але Дражен і далі чув його голос.

«У мене почалися галюцинації», — подумав він. Удруге за день він відчув, що його нудить. Цього разу він мусив відбігти в кущі й виблювати. Зі шлунку не вийшло нічого, крім жовтуватої рідини, яка смерділа алкоголем.
Наступний автобус іще не приїхав.

Дражен прихилився до дерева, виснажений. На годиннику була друга.
З десятої ранку він стріляв, намагаючись не дивитися на полонених, не думати про них, нічого не відчувати. Тепер його тіло заніміло, наче його витесали з дерева. Він почувався маріонеткою, яка могла робити лише один рух: піднімати автомат і стріляти. Знову і знову. Він сидів там і дивився за горизонт.

Він чув, як хтось квилить, а потім пролунав одинокий вистріл. Дражен навіть не повернув голову, бо не хотів більше нічого бачити. Він мав досить цих убивств. Скільки ще автобусів сюди привезуть? О третій пополудні все скінчилося. Ґойкович оголосив, що більше нікого не буде і вони швидко заванта-
жилися в автобус.

Сонце все ще стояло високо, а сморід у повітрі вже став нестерпним. Дражен хотів якнайшвидше втекти з цього нічного жахіття. І знову йому уявилося, як він стрибає у воду, або принаймні стає під душ і змиває з себе цей запах смерті. Якби ж йому хоч дали помити руки! Дражен уважно їх оглянув. На них не було крові, лише пухир на правому мізинці. Круглий рожевий
пухирець.

«Як дивно, - подумав Дражен, - заробити мозоль від того, що вбиваєш людей». Він підрахував, що вистрелив десь сімдесят разів і заробив мозоль!

Раптом йому стало так смішно, що він істерично розреготався. Нарешті вони поїхали з тієї ферми в Бранєві. Поле було вкрито трупами. А хто їх ховатиме? І де? Дражен відвернувся. Це вже не його справа. Свою роботу він виконав, для нього все скінчилося.

І вперше за день він зумів глибоко вдихнути. Але це ще не був кінець. Іще ні.
Коли вони прибули в сусіднє село Піліце, командир повідомив їм, що в Будинку культури на них чекає ще близько пʼятисот чоловіків, яких теж треба стратити.

Цього разу сказати «ні» було легше, адже Дражен був не єдиним.

👇👇

Але привезли «свіжих» солдатів, які зголосилися добровольцями, і командир їх прийняв. Дражен сів у кафе навпроти Будинку культури й замовив міцну каву. Перед самим їхнім прибуттям кілька мусульманських чоловіків із утримуваних у будинку вирвалися на вулицю й почали тікати. Їх застрелили.

Кілька солдатів і досі оглядали трупи, шукаючи в кишенях гроші чи золото.

Дражен просто дивився на них: дивився і сьорбав каву. Вона була надто солодка.
Дражен розумів, що ніколи не забуде цей день, і це й буде його прокляттям. Зелені обриси гір, небесна блакить; шум коліс, коли приїхав перший автобус, худий вусатий чоловік, ще один чоловік, який від страху впісявся, сморід зіпсутого мʼяса, темно-багряна кров, яка витікає з рани, чоловік, який спитав його, як він може робити те, що робить, хлопчина, який кличе свою маму. Він відчував, що цей день змінить усе його життя. Власне, вже змінює. Він відчув, як до очей підступають сльози.

— Хлопці не плачуть, - сказав йому якось батько, коли він повернувся додому з розбитим коліном. А де його батько зараз? Де всі вони: його батьки, дру-жина, друзі? Дражен іще ніколи не почувався таким самотнім. Самотнім, хай і в супроводі тисячі двохсот убитих, які відтепер переслідуватимуть його всюди.

Епілог або для тих, хто дочитав

Як ви можете пересвідчитися, нічого не міняється в темі відмазок щодо участі людей в геноциді:

Я проста випалнял пріказ

Мєня заставілі

У мєня нє била вибара

Ані всьо равно би умєрлі

Я убівал нє так, как другіє

Я очєнь страдаю послє того, чьто совєршил - кошмари мучают уууужас как

Мєня падставілі

Ви сєбє нє можетє прєдставіть как с етім мнє тяжело жить

Ну і так далі. У підсумку той, хто свідомо вчинив злочин, перетворюється ледве не в жертву

Так було за часів фанатів гітлера, сталіна  і на Балканах - відмазки всюди одні й ті ж самі

Проте факт залишається фактом: вибір є завжди. Ти можеш не приймати участь, не брати участі у військових злочинах. Треба лише про це сказати вголос і не боятися

Бо як вбивати неозброєних - то не страшно, а сказати та наполягати в тому, щоб не бути співучасником різні, то страх бере гору чомусь.

Мораль. Русня, ти справді віриш в те, шо вигадаєш шось нове в плані -пачіму я убівал украінцев на тєріторіі Украіни-? Ти серйозно?

Отож

А ми спитаємо з кожного. З тих, хто проста випалнял пріказ, в тому числі

Кінець

P.s - хочеш допомогти
контрпропаганді України? - 5375414113640162

PayPal- fashdonetsk2022@gmail.com

Патреон -

https://www.patreon.com/fashdonetsk

https://www.buymeacoffee.com/fashdonetsk

ВТС -

bc1qdtrkvnqhur6zvftku73stq88y97ut4rg730kdq

Драсьте

Якщо не фейк, то ну дуже цікаво

Нову високоточну бомбу, здатну подолати відстань майже 145 км та навіть обходити гори на своєму шляху, успішно випробував Пентагон і планує передати її Україні безпосередньо на поле бою вже у середу.

Про це повідомляє видання Politico з посиланням на посадовців США та інші джерела.

Такої наземної бомби малого діаметра (GLSDB – Ground-Launched Small Diameter Bombs) немає навіть в інвентарі США, пише видання. Збройні сили Штатів мають подібну версію авіаційної бомби, але не наземну версію.

Це абсолютно нова зброя великої дальності, розроблена і виготовлена компаніями Boeing і Saab.

Очікується, що вона буде “значним ударним потенціалом для України” на доповнення до арсеналу далекобійного вогню, сказав посадовець США у коментарі журналістам.

Йдеться про високоточну понад 100-кілограмову бомбу, прикріплену до ракетного двигуна. Її випускатимуть із наземних пускових установок.

Про рішення адміністрації Джо Байдена передати таку бомбу Україні Пентагон оголосив ще у першу річницю російської війни, у лютому минулого року. Але її випробування американськими військовими забрало кілька місяців.

Крім того, виробництво потребувало державних матеріалів, тому підписання контракту стримувало його початок, писав Голос Америки.

Як повідомляв Голос Америки, наземні бомби малого діаметра (GLSDB) – це нове покоління високоточних боєприпасів, які на максимальній відстані здатні вражати цілі з точністю до 1 метра.

Це на половину збільшує дальність стрільби стандартних керованих ракет для M270 або HIMARS, які українські військові мають зараз.

На відміну від традиційної артилерії, яка слідує за параболічною дугою до своєї цілі, навігаційна система GLSDB дозволяє обходити перешкоди, такі як гори, чи відомі засоби протиповітряної оборони.

В топ 10 тих, кому довіряють кацапи айфонич, соловйов та скабєєва

В топ 20 машка захарова, міхалков та зюганов

Я хз як це вилікувати і чи лікується ця хвороба взагалі

Хули ты жалуешься, быдло???

Госдура рф приняла закон о конфискации имущества "за фейки об армии"

Паздррррафляю с пломбиром, пидары

#жрите

В єбанарії без змін

Підтримати канал https://www.buymeacoffee.com/fashdonetsk

Нє, ну не можна так глибоко ковтати)))

#глубокаяглотка