Уривок з книжки Славенки Дракуліч - вони б і мухи не скривдили-. Кацапам присвячується

Дражена Ердемовича, народженого 1971 року в Тузлі (Боснія) в родині хорватської матері та сербского батька, було звинувачено в злочинах проти людяності, участі в розстрілі чоловіків-мусульман зі Сребрениці 16 липня
1995 року.

Під час слідства й судового процесу він не раз висловлював розкаяння за вчинені злочини. Ердемович пояснив, що мусив стріляти, адже командир погрожував йому смертю, якщо він відмовиться. За першим вироком його увʼязнили на десять років. Після апеляції цей термін зменшили до пʼяти років, адже Трибунал визнав, що Ердемович діяв під страшенним тис-ком. Він був свідком від прокуратури в справі Кретича, а також у справі Караджича-Младича. Нині він на свободі й живе зі статусом свідка під захистом.

Уже минула девʼята ранку, коли Дражен Ердемович і його частина прибули на ферму в Бранєві. Їм не сказали, в чому полягатиме їхнє завдання.

Командир, Брано Гойкович, не був балакучим, доки вони їхали автобусом з Власениці; він навіть не сказав солдатам, куди їх везуть і Драженові це не подобалося.

Їхній 10-й розвідувальн диверсійний підрозділ Збройних сил Республіки Сербськ зазвичай мав чіткі завдання — розвідка чи закладення бухівки на території ворога, і їх завжди інформували п все наперед. Але цього разу все інакше. Що б це не була за місія - вона таємна. Єдине, що Дражен знав - вон везуть із собою чимало набоїв: і для пістолетів, і для автоматів.

Поїздка тривала недовго, а коли вони вийшли з аавтобуса , то побачили, що перебувають неподалік від ферми. Це була свиноферма, але, здається, покинута: ніде не було видно ані тварин, ані людей, за винятко єдиного сторожа. Також там був великий дуб у двор й Дражен, разом із кількома іншими солдатами, сів під ним. Хоча ще був ранок, надворі припікало. Драже дивився на поля довкола ферми, на ближні ліси, які м рехтіли в спекотному повітрі, на сині гори за ними. Крі євид був чарівним. Він нагадав йому те село, де колис мешкали його батьки й де він проводив літні канікуль в бабусі. Боснія була прекрасна; він завжди так уважав

Він запалив цигарку, відчуваючи якусь тривогу. «На що ми чекаємо?» — спитав Іван, солдат, який сидів поруч, хорват за національністю. Він теж був не в найкращому настрої.
«Не став зайвих запитань», — пробурмотів Дражен у відповідь. Він вирішив розслабитися й прилягти. Трава під деревом була прохолодна й волога від ранкового туману.
Небо над ними було пронизливо синім. Він заплющив очі, і його думки кудись попливли. Якби ж то він міг вибратися звідси, втекти від цієї війни, уніформи, стрі-лянини. Йому ніколи не подобалося бути солдатом, і він не виявляв особливих талантів до армійської справи.
Не показуючи надмірного ентузіазму, він не зробив і великої карʼєри. Одного разу його підвищили, але не минуло й двох місяців, як керівництво побачило, що солдатську службу він справляє ніби з-під палиці. Йому ніколи особливо не щастило; ба більше, складалося враження, наче якась зовнішня сила визначала все його життя. Йому треба було залишитися в Тузлі, але для слюсарів (саме цим він займався перед війною) роботи вже не було. Крім того, всіх чоловіків його віку призвали в сербський, хорватський та боснійський підрозділи.

Його самого 1990 року призвали в Югославську народну армію (ЮНА). Він служив військовим поліціянтом у Бєлграді, а потім його відправили воювати проти хорватів у Славонію. У Тузлу він повернувся 1992 року, але невдовзі його мобілізували в підрозділ Хорватської ради оборони (ХРО) в Герцеговині.

Після року служби він вийшов із ХРО і якийсь час намагався уникати війни. Одружився. Невдовзі дружина народила дитину.Здавалося, все нарешті гаразд. Він із родиною приїхав у Республіку Сербську, бо йому вдалося домовитися тут про документи на виїзд із цієї раптом збожеволілої країни. Але коли вони прибули в Бієліну, то чоловік, який мав принести паспорти, не зʼявився. Тож вони там і застрягли, із немовлям на руках і без грошей.

Драженові довелося шукати роботу.

👇👇👇👇👇👇

За три місяці до того приятель розповів, що в Збройних силах Республіки Сербської непогано платять, а також надають житло. І справді, невдовзі Драженові надали помешкання, яке перед ТИМ належало мусульманину; але він усе одно сподівався, що військова служба - це лише тимчасово. Значно більше він переймався тим, як отримати надійні документи, що дали б йому з родиною змогу виїхати. Це був найпростіший вихід, принаймні Драженові так здавалося.

Але врешті замість Швейцарії він опинився у Брансві.

Спершу все було гаразд; його частину не залучали до бойових дій. На той момент він відслужив уже чотири роки в різних підрозділах та частинах того, що раніше було Югославією, але війна й досі здавалося йому несправжньою: ніби все, що відбувалося довкола, діялося з ним і з кимось іншим водночас. Саме так Дражен і почувався: він наче й ходив в уніформі, але ніколи не був повністю присутнім.

Лежачи на траві на фермі в Бранєві, він раптом відчув легкий трем під собою. Це нагадало йому часи, коли він прикладав вухо до землі й дослухався до наближення поїзда ще задовго до того, як локомотив вигулькне з-за найближчого пагорба. Він підвівся й озирнувся довкола. Інші ще не встали, але невдовзі підхопляться.
Автобус, який підʼїхав, був досить обшарпаний - із тих, які курсують між селами й частіше ламаються, аніж їздять.

Дражен побачив назву «Центротранс» великими літерами, а також кількох солдатів, які сиділи попереду. Автобус зупинився біля головної будівлі метрів за пʼятнадцять від них. Їхній командир перекинувся короткими репліками з водієм, а інші солдати відчинили бічні двері.

Зʼявився чоловік. Дражен запамʼятав його назавжди, бо в ту мить він усвідомив, що їм доведеться робити, і затремтів. Чоловік був високий, дуже худий, вусатий. Дражен не міг визначити його віку, адже очі чоловіка було завʼязано обшарпаним шматком ткани-
ни. На ньому була брудно-блакитна сорочка, просякла потом, сині штани з білими смугами по боках, а також кросівки.

Його руки було звʼязано ззаду. Чоловік вийшов із автобуса й зробив кілька непевних кроків. За ним вийшли ще люди; у них теж були завʼязані очі. Солдат погнав їх у поле біля ферми. Командир зібрав частину і сказав, що зараз будуть приходити автобуси з цивільними зі Сребрениці. Це були чоловіки-мусульмани, яких захопили війська Республіки
Сербської.

Їхня частина має стратити тих, кого привезуть, заявив командир. Так Дражен несподівано дізнався, що їхній загін раптом перетворився на каральний, і йому це страшенно не сподобалося. Ніколи раніше йому не давали таких завдань. Але ніхто не сказав ані слова. Лише один із них, Перо, виявляв більшу готовність, але Дражен помітив, що той уже кілька разів прикладався до пляшки.

Дражен дивився на вʼязнів. Вони стояли спинами до солдатів. Один чоловік ледь повернув голову в їхній бік, ніби чогось чекав. А може, він на щось сподівався? Драженові стало зле, і він злякався, що зараз виблює.

Ні, він цього не робитиме! Він не може просто й отак холоднокровно вбивати людей. Коли він ішов до командира, його руки тремтіли:

«Я не хочу цього робити», — пробелькотів він. Брано Гойкович повернув голову до Дражена, ніби недочув: «Що?» - перепитав він.
Дражен знав цей трюк. Ґойкович хотів, щоб Дражен повторив сказане голосніше - так, аби його почули всі присутні, й за потреби могли потім виступити свідками.
Дражен поглянув на солдатів.

— Товариші, я не хочу цього робити. Ви нормальні? Ви розумієте, що робите? — спитав він, але вже не так переконано, відчуваючи, як хоробрість тане на очах, тоді як інші уникають його погляду. А Перо просто розреготався йому в обличчя.

Запанувала незручна тиша.
Дражен усвідомив, що того дня не співала жодна пташка. Гойкович рішуче глянув на Дражена. Він здавався
вельми серйозним: — Ердемовичу, якщо ти не хочеш цього робити,
то ставай там, поруч із полоненими, щоб ми розстріляли і тебе. Давай сюди автомат!

Дражен відразу збагнув, що офіцер не жартує. Він розгубився, адже не чекав на таку реакцію. На якусь коротку мить він сподівався, що зможе уникнути цього всього, просто сказавши «ні».

👇👇👇👇👇

На що він сподівався? Він згадав, що чув про один випадок непокори, коли солдата розстріляли за наказом підполковника Мілорала Пелеміша, й усвідомив, що відмовлятися надто пізно.

Казати «ні» треба було значно раніше. Його серце так стукотіло, що він не чув майже нічого навколо. Хвилину, а то й менше Дражен просто стояв із автоматом Калашникова в руках. Він навіть подумував чкурнути в ліс. Але раптом у думках побачив обличчя дружини і його охопило безсилля. Їй із дитиною могли помститися в будь-яку мить. Він відповідав за три життя.

Так, це було самовиправдання; але правда полягала в тому, що він був боягузом, і чудово це знав.

Та й що ще він міг зробити? Гойкович не вагався б і віддав наказ його розстріляти, а який-небудь Перо виконав би цей наказ із радістю, хоча Дражен і не розумів, що той має проти нього.

Може, річ у тому, що він — не чистий серб? Але тоді до погроз Ґойковича слід поставитися ще серйозніше.
Командир на нього більше не дивився — так, ніби його й не цікавило, що Дражен вирішить. Він наказав солдатам зайняти позиції, ставши позаду полонених, а самим полоненим опуститися на коліна.

Дражен зайняв місце в кінці загону. Його серце гупало, коли він скеровував автомат на старшого чоловіка, чийого обличчя ніколи не бачив. Солдат гарячково зважував свій вибір. Звісно, він може вистрелити між двох людей. Але його полоненому все одно доведеться померти. І тоді це буде наче пережити дві смерті поспіль. Крім того, каральний загін був невеликим, лише дванадцять солдат, і якщо він не буде добре цілитися, його відразу розкриють. Командир про це дізнається і його таки вбʼють.

Ні, він мусить усе зробити правильно. Тоді командир віддав команду: «Стріляти!», і чоловік попереду просто зник із поля зору.

Він лише памʼятає, що на першій жертві була сіра футболка. Дражен заплющив очі й спробував заспокоїтися. Але перед ним ставили нових і нових полонених. Один із них закричав: «Та здохніть ви, криваві...», але так і не встиг закінчити речення, бо пролунала наступна команда.

Після першого пострілу Дражен більше не вагався. Єдине, що він іще намагався робити, - то це обирати за жертв старших чоловіків, а не молодих; це здавалося йому меншою втратою.

Невдовзі автобус спорожнів.
Коли Дражен поглянув на годинник, то був шокований: їм знадобилося якихось пʼятнадцять хвилин, щоб розстріляти шістдесят людей!

Підʼїхав другий автобус.
Чоловіки всередині не бачили, що на них чекає, адже в них теж були завʼязані очі. Дражена це втішило; він подумав навіть, що в цьому було певне милосердя щодо нещасних.

Але невдовзі почали прибувати автобуси з чоловіками без повʼязок на очах, і навіть руки в них не були звʼязані. Здавалося, ніби їх поспіхом запхали в автобуси й відвезли на ферму в Бранєві. Але навіщо такий поспіх? Дражен не розумів. І було ще дещо, чого він не міг збагнути: чоловіки, які прибували потім, звісно, бачили, що їх чекає. Вони бачили тіла на землі та солдатів із автоматами Калашникова напоготові.

Та все ж вони виходили з автобуса й ішли до місця страти, куди їх вели двоє солдатів. Чому вони не спробували втекти в ближній ліс? Дражен не міг збагнути. За хвилину-дві можна було спокійно сховатися між
дерев; так у них з'являвся бодай якийсь шанс вижити. Але жоден із вʼязнів не спробував утекти. Дражен іще ніколи не бачив такого видовища:

полонені слухняно рухалися до місця страти, наче тварини, яких ведуть на забій. Чи вірили вони, що хтось їх урятує?
Якби всі вони спробували втекти, то дехто напевно б урятувався. Або ж вони померли б із усвідомленням того, що спробували вціліти. Втрачати було нічого.
Їх мають стратити, і вони мусили усвідомити це вже в ту мить, як висідали з автобуса.

Дражен сподівався, що вони спробують утекти; принаймні так зʼявиться якась причина в них стріляти, і це буде чесніше, адже вони отримають шанс на втечу. Але ні. Полонені рухалися покірним постійним потоком — так, наче їхню волю спаралізувало.

Може, вони вже не відчували нічого? Але потім він став свідком сцени, яка довела, що він помиляється.

👇👇👇👇

Цілячись у потилицю одного чоловіка, він раптом помітив, як у того на штанах росте пляма. Волога пляма, яка ставала дедалі більшою. Він почув команду й вистрелив. Чоловік упав. Дражен побачив, що той досі живий, а пляма на штанах далі росте. Раптом Дражен знітився — так, ніби це відбувається з ним: «Зі мною це теж могло би статися», — подумав він, але прогнав від себе моторошну думку.

Він стомився и був злий на себе, на Гойковича, на всіх. Це було неправильно - вбивати всіх тих чоловіків. Якщо вони були солдатами, то мали стати військовополоненими; якщо ж цивільни-ми, то все, що відбувалося, було тим паче неправомірним.

Він і його товариші-солдати робили щось дуже кепське і він це усвідомлював. Якби існувало правосуддя, цих чоловіків не могли б розстріляти просто так, без суду, без доведення провини. Сотні чоловіків не могли би зникнути без сліду. Їхні родичі напевно їх шукатимуть, і врешті
Драженів загін зроблять відповідальним за їхні смерті.

Якщо Ґойкович не хотів залишати свідків, то що робити з самими солдатами? Хіба вони не були свідками злочину? Як він зможе бути певним, що всі мовчатимуть?
І саме в ту мить Дражен почув якийсь галас. У полі серед полонених стояв шістдесятилітній чи близько того чоловік, сивий і охайно вбраний. «Не вбивайте мене, — кричав він. — Я зберіг життя багатьом сербам у Сребрениці. Я можу назвати вам їхні імена. Я впевнений, що вони за мене заступляться». І він почав шукати папірець у кишені. Дражен підійшов до нього й відвів убік. Він дав йому цигарку і склянку апельсинового соку. Чоловік сів на землю й запалив цигарку. Його руки тремтіли, коли він передавав папірець Дражену:

«Ось їхні імена й номери телефонів. Ви можете перевірити, якщо хочете, але я кажу правду...» Та Дражен уже розумів, що того не залишать живим, адже він був свідком. Для чого він відвів його вбік? Дражена вразив цей чоловік, який, на відміну від інших, не схотів приймати свою смерть мовчки. Він здавався чесним і мужнім, і Дражен хотів продовжити його життя так надовго, як тільки зможе. Але не було помітно, щоб у чоловіка залишилися якісь ілюзії:

— Ми всі жили разом: мусульмани, серби, хорвати, - сказав він Драженові. — Що ж сталося з нами, звичай-
ними людьми? Як ми це допустили?
— І справді, що з нами сталося? - повторив Дражен. — Якби хтось міг це пояснити. Аби я тільки знав.
Але я знаю не більше за вас: я й сам напівхорват, а моя
дружина - сербка.

Дражен розумів, що з цим чоловіком його поєднує щось важливе: вони обидва не мали нічого проти людей інших національностей.

— Але як ви можете це робити? — спитав чоловік, вдихаючи цигарковий дим, мабуть, розуміючи, що це його
остання цигарка.

Що міг сказати йому Дражен, окрім того, що в нього не було вибору? Було безглуздо казати таке людині, яку чекає страта. Це звучало як якась несусвітня дурість. Але так і було. Дражен розумів, що вся провина цього чоловіка полягає лише в тому, що в нього «неправильна» національність і він теж не мав вибору.
Більше часу на розмови не було. Перо та ще один солдат підійшли до них і відвели чоловіка вбік: «Ні, не робіть цього», — попросив Дражен, розуміючи, що це єдине, що він може зробити.

— Заткнися, не будь ідіотом, — відповів Іван. А вже за хвилину той чоловік лежав мертвий.

Здавалося, вже було пополудні. Але солдати не мали часу на перерву. На початку Дражен щопівгодини сідав під дерево і викурював цигарку. Це була своєрідна втеча. Але згодом йому перехотілося навіть курити. Його рухи ставали дедалі автоматичнішими. Він цілився комусь у голову й стріляв; і ще до того, як устигав стерти піт із чола, перед ним уклякав наступний смертник.

Так було й ліпше: якби він робив надто довгі паузи, то почав би звертати увагу на неприємний запах. На спеці тіла починали розкладатися майже відразу. Цей сморід нагадав мʼясну крамницю з його дитинства. Іноді мама відправляла його туди по мʼясо, хоч він і намагався всіляко уникати цього обовʼязку. Влітку в крамниці нестерпно смерділо, і грубі зелені мухи сідали на шматки сирого мʼяса, щоб підживитися й відкласти яйця.

👇👇👇

Різник розважався тим, що ловив мух і вкидав їх до склянки з водою.

Дражен завжди біг звідти чимдуж, щоб якнайдалі втекти від того запаху.
«У тебе такий чутливий ніс», - казала мати, трохи піддражнюючи його.
А тепер такий самий запах доносився від поля, і ті-таки зелені мухи сідали на свіжі тіла.

Іван, мабуть, помітив, що Дражен уже на межі виснаження, бо запропонував йому самогон - міцну домашню сливовицю. Дражен зробив кілька ковтків із пляшки, і йому стало легше. Доки алкоголь діяв, він міг стріляти, ні про що не думаючи.

Роблячи черговий ковток, краєм ока він побачив, як із автобуса виходить зовсім юний хлопчина. Очі в нього не були завʼязані, й Дражен побачив його обличчя, хоч і дав собі слово не дивитися на вʼязнів, бо тоді стріляти ставало значно тяжче. Хлопцеві було років пʼятнадцять а то й менше.
На грудях у нього не пробилися навіть перші волоски, і на сонці його біла шкіра виглядала особливо неприродньо.

Юнак глянув на солдатів, на ряди мертвих тіл у полі. Його очі округлилися й поступово ставали дедалі більшими, ніби він ніяк не міг увібрати в себе побачене.
— Але ж це зовсім хлопчик, дитина, - пробелькотів Дражен, мабуть, до самого себе, і свідомо став так, щоб не опинитися за ним. Коли полонені вклякнули перед загоном, майже перед тим, як пролунала команда, Дражен раптом почув голос хлопця:

- Мамо, — промовив той, — мамо!
Того дня Дражен чув, як здоровенні дядьки благали їх не вбивати, як дорослі чоловіки ридали, ніби маленькі діти; він чув, як вони обіцяли солдатам гроші, машини, навіть будинки. Багато хто їх проклинав, ще хтось стиха схлипував. Але цей хлопчина просто кликав маму,
як це часом роблять діти, коли прокинуться вночі від страшного сну, коли все, що їм треба, — відчути материну руку на чолі. А вже за мить хлопець лежав мертвий, але Дражен і далі чув його голос.

«У мене почалися галюцинації», — подумав він. Удруге за день він відчув, що його нудить. Цього разу він мусив відбігти в кущі й виблювати. Зі шлунку не вийшло нічого, крім жовтуватої рідини, яка смерділа алкоголем.
Наступний автобус іще не приїхав.

Дражен прихилився до дерева, виснажений. На годиннику була друга.
З десятої ранку він стріляв, намагаючись не дивитися на полонених, не думати про них, нічого не відчувати. Тепер його тіло заніміло, наче його витесали з дерева. Він почувався маріонеткою, яка могла робити лише один рух: піднімати автомат і стріляти. Знову і знову. Він сидів там і дивився за горизонт.

Він чув, як хтось квилить, а потім пролунав одинокий вистріл. Дражен навіть не повернув голову, бо не хотів більше нічого бачити. Він мав досить цих убивств. Скільки ще автобусів сюди привезуть? О третій пополудні все скінчилося. Ґойкович оголосив, що більше нікого не буде і вони швидко заванта-
жилися в автобус.

Сонце все ще стояло високо, а сморід у повітрі вже став нестерпним. Дражен хотів якнайшвидше втекти з цього нічного жахіття. І знову йому уявилося, як він стрибає у воду, або принаймні стає під душ і змиває з себе цей запах смерті. Якби ж йому хоч дали помити руки! Дражен уважно їх оглянув. На них не було крові, лише пухир на правому мізинці. Круглий рожевий
пухирець.

«Як дивно, - подумав Дражен, - заробити мозоль від того, що вбиваєш людей». Він підрахував, що вистрелив десь сімдесят разів і заробив мозоль!

Раптом йому стало так смішно, що він істерично розреготався. Нарешті вони поїхали з тієї ферми в Бранєві. Поле було вкрито трупами. А хто їх ховатиме? І де? Дражен відвернувся. Це вже не його справа. Свою роботу він виконав, для нього все скінчилося.

І вперше за день він зумів глибоко вдихнути. Але це ще не був кінець. Іще ні.
Коли вони прибули в сусіднє село Піліце, командир повідомив їм, що в Будинку культури на них чекає ще близько пʼятисот чоловіків, яких теж треба стратити.

Цього разу сказати «ні» було легше, адже Дражен був не єдиним.

👇👇

Але привезли «свіжих» солдатів, які зголосилися добровольцями, і командир їх прийняв. Дражен сів у кафе навпроти Будинку культури й замовив міцну каву. Перед самим їхнім прибуттям кілька мусульманських чоловіків із утримуваних у будинку вирвалися на вулицю й почали тікати. Їх застрелили.

Кілька солдатів і досі оглядали трупи, шукаючи в кишенях гроші чи золото.

Дражен просто дивився на них: дивився і сьорбав каву. Вона була надто солодка.
Дражен розумів, що ніколи не забуде цей день, і це й буде його прокляттям. Зелені обриси гір, небесна блакить; шум коліс, коли приїхав перший автобус, худий вусатий чоловік, ще один чоловік, який від страху впісявся, сморід зіпсутого мʼяса, темно-багряна кров, яка витікає з рани, чоловік, який спитав його, як він може робити те, що робить, хлопчина, який кличе свою маму. Він відчував, що цей день змінить усе його життя. Власне, вже змінює. Він відчув, як до очей підступають сльози.

— Хлопці не плачуть, - сказав йому якось батько, коли він повернувся додому з розбитим коліном. А де його батько зараз? Де всі вони: його батьки, дру-жина, друзі? Дражен іще ніколи не почувався таким самотнім. Самотнім, хай і в супроводі тисячі двохсот убитих, які відтепер переслідуватимуть його всюди.

Епілог або для тих, хто дочитав

Як ви можете пересвідчитися, нічого не міняється в темі відмазок щодо участі людей в геноциді:

Я проста випалнял пріказ

Мєня заставілі

У мєня нє била вибара

Ані всьо равно би умєрлі

Я убівал нє так, как другіє

Я очєнь страдаю послє того, чьто совєршил - кошмари мучают уууужас как

Мєня падставілі

Ви сєбє нє можетє прєдставіть как с етім мнє тяжело жить

Ну і так далі. У підсумку той, хто свідомо вчинив злочин, перетворюється ледве не в жертву

Так було за часів фанатів гітлера, сталіна  і на Балканах - відмазки всюди одні й ті ж самі

Проте факт залишається фактом: вибір є завжди. Ти можеш не приймати участь, не брати участі у військових злочинах. Треба лише про це сказати вголос і не боятися

Бо як вбивати неозброєних - то не страшно, а сказати та наполягати в тому, щоб не бути співучасником різні, то страх бере гору чомусь.

Мораль. Русня, ти справді віриш в те, шо вигадаєш шось нове в плані -пачіму я убівал украінцев на тєріторіі Украіни-? Ти серйозно?

Отож

А ми спитаємо з кожного. З тих, хто проста випалнял пріказ, в тому числі

Кінець

P.s - хочеш допомогти
контрпропаганді України? - 5375414113640162

PayPal- fashdonetsk2022@gmail.com

Патреон -

https://www.patreon.com/fashdonetsk

https://www.buymeacoffee.com/fashdonetsk

ВТС -

bc1qdtrkvnqhur6zvftku73stq88y97ut4rg730kdq

Драсьте

Якщо не фейк, то ну дуже цікаво

Нову високоточну бомбу, здатну подолати відстань майже 145 км та навіть обходити гори на своєму шляху, успішно випробував Пентагон і планує передати її Україні безпосередньо на поле бою вже у середу.

Про це повідомляє видання Politico з посиланням на посадовців США та інші джерела.

Такої наземної бомби малого діаметра (GLSDB – Ground-Launched Small Diameter Bombs) немає навіть в інвентарі США, пише видання. Збройні сили Штатів мають подібну версію авіаційної бомби, але не наземну версію.

Це абсолютно нова зброя великої дальності, розроблена і виготовлена компаніями Boeing і Saab.

Очікується, що вона буде “значним ударним потенціалом для України” на доповнення до арсеналу далекобійного вогню, сказав посадовець США у коментарі журналістам.

Йдеться про високоточну понад 100-кілограмову бомбу, прикріплену до ракетного двигуна. Її випускатимуть із наземних пускових установок.

Про рішення адміністрації Джо Байдена передати таку бомбу Україні Пентагон оголосив ще у першу річницю російської війни, у лютому минулого року. Але її випробування американськими військовими забрало кілька місяців.

Крім того, виробництво потребувало державних матеріалів, тому підписання контракту стримувало його початок, писав Голос Америки.

Як повідомляв Голос Америки, наземні бомби малого діаметра (GLSDB) – це нове покоління високоточних боєприпасів, які на максимальній відстані здатні вражати цілі з точністю до 1 метра.

Це на половину збільшує дальність стрільби стандартних керованих ракет для M270 або HIMARS, які українські військові мають зараз.

На відміну від традиційної артилерії, яка слідує за параболічною дугою до своєї цілі, навігаційна система GLSDB дозволяє обходити перешкоди, такі як гори, чи відомі засоби протиповітряної оборони.

В топ 10 тих, кому довіряють кацапи айфонич, соловйов та скабєєва

В топ 20 машка захарова, міхалков та зюганов

Я хз як це вилікувати і чи лікується ця хвороба взагалі

Хули ты жалуешься, быдло???

Госдура рф приняла закон о конфискации имущества "за фейки об армии"

Паздррррафляю с пломбиром, пидары

#жрите