Страшно, суки?

Звикайте

Чуть нє росплаколся, блять

Тільки мене не покидає відчуття, шо ці двоє розумово відсталі?)

Ета патаму, чьто на узкіх всєм похуй, панімаєш?

145 тисяч читачів

Дякую за довіру

На скріншоті - думка щодо каналу від штучного інтелекту)

Оголошення.

Поки телеграм не перетворився на твіттер та фейсбук, де банять постійно і за незрозуміло шо, пропоную познайомитися з міжнародною соцмережею, яка тісно пов'язана з Україною та українцями - Slate (SI8)

Величезним плюсом для мене, як для параноїка з багаторічним стажем, є те шо мережа не збирає особисті дані користувачів

Одним словом, запрошую всіх долучитися за посиланням https://sl8.online/invite/w5XDcB

P.s - от тут більш детально написано шо це таке і з чим його їдять https://blog.whitebit.com/uk/introducing-sl8-the-ukrainian-crypto-social-network/

Рашисти їбуться з сєвєрокорєйськими снарядами.

Контент від підписника

Біндєри, вам всьо панятна??

Как только прікратяцца баівиє дєйствія,действия, динари в полнай мєрє рєалізуєт свой иканамічіскій патенциал

P.s - пидары ватные, вы шахты, те шо на металлолом порезали, собираетесь восстанавливать?

Или те заводы, которые вывезли на территорию рф, обратно привезете, да?

Якшо не фейк, то ну дуже цікаво

кацапы, Масква - это не ваша территория)))

До речі, канал на Патреон можна підтримати тут https://www.patreon.com/fashdonetsk

Як брехня перетворюється на зраду.

Допоможить закрити збір,
Залишилося зовсім трохи:
send.monobank.ua/jar/5UWtYEFB1V
5375411209963219

Друзі, хто підтримує збір більше ніж 500грн, той отримує авторський кухлик з підписом. Дякую за підтримку

Н - наполегливість)

Уривок з книжки Славенки Дракуліч - вони б і мухи не скривдили-. Кацапам присвячується

Дражена Ердемовича, народженого 1971 року в Тузлі (Боснія) в родині хорватської матері та сербского батька, було звинувачено в злочинах проти людяності, участі в розстрілі чоловіків-мусульман зі Сребрениці 16 липня
1995 року.

Під час слідства й судового процесу він не раз висловлював розкаяння за вчинені злочини. Ердемович пояснив, що мусив стріляти, адже командир погрожував йому смертю, якщо він відмовиться. За першим вироком його увʼязнили на десять років. Після апеляції цей термін зменшили до пʼяти років, адже Трибунал визнав, що Ердемович діяв під страшенним тис-ком. Він був свідком від прокуратури в справі Кретича, а також у справі Караджича-Младича. Нині він на свободі й живе зі статусом свідка під захистом.

Уже минула девʼята ранку, коли Дражен Ердемович і його частина прибули на ферму в Бранєві. Їм не сказали, в чому полягатиме їхнє завдання.

Командир, Брано Гойкович, не був балакучим, доки вони їхали автобусом з Власениці; він навіть не сказав солдатам, куди їх везуть і Драженові це не подобалося.

Їхній 10-й розвідувальн диверсійний підрозділ Збройних сил Республіки Сербськ зазвичай мав чіткі завдання — розвідка чи закладення бухівки на території ворога, і їх завжди інформували п все наперед. Але цього разу все інакше. Що б це не була за місія - вона таємна. Єдине, що Дражен знав - вон везуть із собою чимало набоїв: і для пістолетів, і для автоматів.

Поїздка тривала недовго, а коли вони вийшли з аавтобуса , то побачили, що перебувають неподалік від ферми. Це була свиноферма, але, здається, покинута: ніде не було видно ані тварин, ані людей, за винятко єдиного сторожа. Також там був великий дуб у двор й Дражен, разом із кількома іншими солдатами, сів під ним. Хоча ще був ранок, надворі припікало. Драже дивився на поля довкола ферми, на ближні ліси, які м рехтіли в спекотному повітрі, на сині гори за ними. Крі євид був чарівним. Він нагадав йому те село, де колис мешкали його батьки й де він проводив літні канікуль в бабусі. Боснія була прекрасна; він завжди так уважав

Він запалив цигарку, відчуваючи якусь тривогу. «На що ми чекаємо?» — спитав Іван, солдат, який сидів поруч, хорват за національністю. Він теж був не в найкращому настрої.
«Не став зайвих запитань», — пробурмотів Дражен у відповідь. Він вирішив розслабитися й прилягти. Трава під деревом була прохолодна й волога від ранкового туману.
Небо над ними було пронизливо синім. Він заплющив очі, і його думки кудись попливли. Якби ж то він міг вибратися звідси, втекти від цієї війни, уніформи, стрі-лянини. Йому ніколи не подобалося бути солдатом, і він не виявляв особливих талантів до армійської справи.
Не показуючи надмірного ентузіазму, він не зробив і великої карʼєри. Одного разу його підвищили, але не минуло й двох місяців, як керівництво побачило, що солдатську службу він справляє ніби з-під палиці. Йому ніколи особливо не щастило; ба більше, складалося враження, наче якась зовнішня сила визначала все його життя. Йому треба було залишитися в Тузлі, але для слюсарів (саме цим він займався перед війною) роботи вже не було. Крім того, всіх чоловіків його віку призвали в сербський, хорватський та боснійський підрозділи.

Його самого 1990 року призвали в Югославську народну армію (ЮНА). Він служив військовим поліціянтом у Бєлграді, а потім його відправили воювати проти хорватів у Славонію. У Тузлу він повернувся 1992 року, але невдовзі його мобілізували в підрозділ Хорватської ради оборони (ХРО) в Герцеговині.

Після року служби він вийшов із ХРО і якийсь час намагався уникати війни. Одружився. Невдовзі дружина народила дитину.Здавалося, все нарешті гаразд. Він із родиною приїхав у Республіку Сербську, бо йому вдалося домовитися тут про документи на виїзд із цієї раптом збожеволілої країни. Але коли вони прибули в Бієліну, то чоловік, який мав принести паспорти, не зʼявився. Тож вони там і застрягли, із немовлям на руках і без грошей.

Драженові довелося шукати роботу.

👇👇👇👇👇👇

За три місяці до того приятель розповів, що в Збройних силах Республіки Сербської непогано платять, а також надають житло. І справді, невдовзі Драженові надали помешкання, яке перед ТИМ належало мусульманину; але він усе одно сподівався, що військова служба - це лише тимчасово. Значно більше він переймався тим, як отримати надійні документи, що дали б йому з родиною змогу виїхати. Це був найпростіший вихід, принаймні Драженові так здавалося.

Але врешті замість Швейцарії він опинився у Брансві.

Спершу все було гаразд; його частину не залучали до бойових дій. На той момент він відслужив уже чотири роки в різних підрозділах та частинах того, що раніше було Югославією, але війна й досі здавалося йому несправжньою: ніби все, що відбувалося довкола, діялося з ним і з кимось іншим водночас. Саме так Дражен і почувався: він наче й ходив в уніформі, але ніколи не був повністю присутнім.

Лежачи на траві на фермі в Бранєві, він раптом відчув легкий трем під собою. Це нагадало йому часи, коли він прикладав вухо до землі й дослухався до наближення поїзда ще задовго до того, як локомотив вигулькне з-за найближчого пагорба. Він підвівся й озирнувся довкола. Інші ще не встали, але невдовзі підхопляться.
Автобус, який підʼїхав, був досить обшарпаний - із тих, які курсують між селами й частіше ламаються, аніж їздять.

Дражен побачив назву «Центротранс» великими літерами, а також кількох солдатів, які сиділи попереду. Автобус зупинився біля головної будівлі метрів за пʼятнадцять від них. Їхній командир перекинувся короткими репліками з водієм, а інші солдати відчинили бічні двері.

Зʼявився чоловік. Дражен запамʼятав його назавжди, бо в ту мить він усвідомив, що їм доведеться робити, і затремтів. Чоловік був високий, дуже худий, вусатий. Дражен не міг визначити його віку, адже очі чоловіка було завʼязано обшарпаним шматком ткани-
ни. На ньому була брудно-блакитна сорочка, просякла потом, сині штани з білими смугами по боках, а також кросівки.

Його руки було звʼязано ззаду. Чоловік вийшов із автобуса й зробив кілька непевних кроків. За ним вийшли ще люди; у них теж були завʼязані очі. Солдат погнав їх у поле біля ферми. Командир зібрав частину і сказав, що зараз будуть приходити автобуси з цивільними зі Сребрениці. Це були чоловіки-мусульмани, яких захопили війська Республіки
Сербської.

Їхня частина має стратити тих, кого привезуть, заявив командир. Так Дражен несподівано дізнався, що їхній загін раптом перетворився на каральний, і йому це страшенно не сподобалося. Ніколи раніше йому не давали таких завдань. Але ніхто не сказав ані слова. Лише один із них, Перо, виявляв більшу готовність, але Дражен помітив, що той уже кілька разів прикладався до пляшки.

Дражен дивився на вʼязнів. Вони стояли спинами до солдатів. Один чоловік ледь повернув голову в їхній бік, ніби чогось чекав. А може, він на щось сподівався? Драженові стало зле, і він злякався, що зараз виблює.

Ні, він цього не робитиме! Він не може просто й отак холоднокровно вбивати людей. Коли він ішов до командира, його руки тремтіли:

«Я не хочу цього робити», — пробелькотів він. Брано Гойкович повернув голову до Дражена, ніби недочув: «Що?» - перепитав він.
Дражен знав цей трюк. Ґойкович хотів, щоб Дражен повторив сказане голосніше - так, аби його почули всі присутні, й за потреби могли потім виступити свідками.
Дражен поглянув на солдатів.

— Товариші, я не хочу цього робити. Ви нормальні? Ви розумієте, що робите? — спитав він, але вже не так переконано, відчуваючи, як хоробрість тане на очах, тоді як інші уникають його погляду. А Перо просто розреготався йому в обличчя.

Запанувала незручна тиша.
Дражен усвідомив, що того дня не співала жодна пташка. Гойкович рішуче глянув на Дражена. Він здавався
вельми серйозним: — Ердемовичу, якщо ти не хочеш цього робити,
то ставай там, поруч із полоненими, щоб ми розстріляли і тебе. Давай сюди автомат!

Дражен відразу збагнув, що офіцер не жартує. Він розгубився, адже не чекав на таку реакцію. На якусь коротку мить він сподівався, що зможе уникнути цього всього, просто сказавши «ні».

👇👇👇👇👇