Поланік

Євген Лір виявився набагато крутішим автором, ніж я гадав. «Степовий Бог», хоча й був живим та атмосферним твором, все-таки видався мені трохи наївним. Та ця збірка це щось зовсім інше.

Сьогодні проковтнув три оповідання залпом.

Атер

Мабуть, тут можна побачити і якийсь інший зміст. Але в контексті українських реалій здається неможливим уникнути аналогій зі страхом окупації та тієї пітьми, яку росія зосереджує в собі та поширює на наші землі. Стін, що вона здатна мурувати поміж нами своєю пропагандою. Альтернативної реальності, яку вона створює для дітей, які перебувають або навіть народилися у неї в полоні.

Ми

Проста та проте досить яскрава замальовка на тему страху відчуженості та древніх сил природи.

Хто на нашій стороні?

Як на мене, просто ідеальна історія в жанрі міського містичного горрору. Головні герої дуже живі, їх приємно слухати, між ними відчувається хімія. Тим більше ти переймаєшся за їх долю, коли невідомі паранормальні сутності починають переслідувати їх.

Оповідання дійсно змусило нервово засоватись у кріслі, чого зі мною під час читання вже давненько не відбувалось. Присутній елемент розслідування, що виводить героїв до жахливого усвідомлення того, з чим вони стикнулися. А кінцівка залишає по собі досить похмурий післясмак.

Остаточно прийняв рішення, що роман, над яким працюю зараз, буде не трилером, а саме горрором. Вже написав кілька доволі моторошних розділів, і це викликає в мені суперечливі почуття. З одного боку це відчувається, як моя стихія. Але водночас кожна сесія залишає по собі досить похмурий осад. Можливо, як закінчу книгу, буде потрібна якась пауза від цього жанру, бо варитись у такому постійно важкувато.

Бувало колись у когось таке, щоб ви йшли по вулиці і раптом відчули вдячність за те, що існує сила тяжіння? Бо інакше ми б не могли ходити по землі, а сніг не падав би з неба. Погодьтесь, було б зовсім не те.

Максим Кривцов

Японський фільм жахів «Ju-On» («Прокляття») вразив сюрреалістичними образами, вплетеними у повсякденність. Деякі сцени з монстрами у фільмі, попри низький бюджет, справляють значно сильніше враження, ніж той же «Бабадук». Глядач відчуває себе більш незахищеним, ніж будь-коли. Примара може зʼявитися де завгодно — у шафі, в телевізорі або навіть під твоєю ковдрою. В одній сцені героїня в душі торкається руками потилиці та раптом відчуває, що пальців більше, ніж має бути. І не всі з них належать їй.

Сценарій ідіотський, але боже, наскільки ж шикарні перфоманси Макевоя. Дуже прикро, що він так виклався для Ш'ямалановського прохіднячка.

«Все, що було всередині мене, тепер назовні. Тому я можу бачити, що всередині у вас. Але сам я порожній.»

Японський містичний трилер «The Cure» створює більш гнітючу атмосферу, ніж більшість сучасних горорів. Ряд буденних сцен, що раптово обриваються жорстоким фіналом, змушують тебе бути в напрузі навіть тоді, коли ніяких підстав для того, здавалось би, немає.

На атмосферу працює і дуже продуманий саунд дизайн. Замість того, щоб лякати глядача різкими звуками, у найбільш напружених моментах автори навпаки прибирають усі сторонні шуми, створюючи почуття відчуженості та клаустрофобії.

З першого погляду головного антогоніста важко назвати жахаючим. Він виглядає як звичайний безпорадний безхатько. Він нічого про себе не пам’ятає, не знає хто він і де перебуває. Він, здається, не має ніякої мотивації. Але лихо, яке він приносить із собою, створює ауру містики та небезпеки. Він сприймається не стільки як герой, скільки як байдужа руйнівна сила.

Суб’єктивна оцінка: 9/10👁️

Генерував різні варіанти істоти для історії. Цей скетч видався дуже цікавим. Візерунок на череві мав бути схожим на типовий для радянських квартир настінний килим.

«Коли Зло Ховається» («Cuando acecha la maldad») один з найкреативніших і найбільш шокуючих фільмів жахів, який я подивився з початку своєї горрор лихоманки в цьому році.

В основі концепції досить цікавий мікс фільму про одержимість та зомбі апокаліпсису. Особливість у тому, що лор тут, здається, достатньо продуманим, але він змальовується дуже розмитими штрихами. Ми не маємо загальної картини та не зовсім розуміємо правил, за яким функціонує Зло.

Головні герої мають більше інформації ніж глядач, однак і вони не почуваються впевнено. Майже в усьому вони діють навпомацки, а коли навіть знають якісь техніки безпеки, то часто ними нехнують. Що, в цілому, схоже на те, як люди поводять себе в реальному житті.

Суб’єктивно: 10/10🦊

Під враженням від «Коли Зло Ховається» вирішив глянути іншу роботу режисера — «Заціпенілі від жаху» («Atterados»).

На жаль, низький бюджет тут кидається в очі. Деякі лякалки на мене не спрацювали, бо я більше думав про якість 3d модельок.

Однак в фільми все одно доволі моторошна містична атмосфера та чимало страшних сцен. Найбільше вразив момент, в якому детективи розглядають мертвого хлопчика, що виліз з могили та прийшов назад додому. Нам майже не показують, як мрець рухається. І герої, здається, не сильно переймаються за свою безпеку, перебуваючи в одній кімнаті з ним, але ти, як глядач, відчуваєш дискомфорт та постійно очікуєш, що от-от щось трапиться.

Дуже неочікуване відкриття.

Фільм «The Ninth Gate» увімкнув досить імпульсивно, але виявив дуже цікавий містичний детектив зі своїм унікальним шармом. На ютубі можна знайти одну зі сцен фільму з підписом «unintetional asmr», і дійсно саме так це і відчувається. Фільм змушує тебе проникнутись естетикою старих книг у всіх тонкощах. Коли головний герой досліджує їх із цигаркою в різних кабінетах, то ти почуваєшся так, ніби сам перебуваєш там.

Окремо хочеться відзначити харизматичного головного героя. Ніби й не слід було б дивуватися крутості Деппа, але дивлячись цей фільм уперше, я немовби відкрив його для себе заново.

Суб’єктивна оцінка: 9/10📖

Довго шукав на вечір якийсь цікавий польський горрор. Так нічого і не знайшов, але раптом нетфлікс підкинув цілий серіал у жанрі триллер з непоганою оцінкою на imdb — «Трясовина». Спочатку відчував спантеличення від того, наскільки локації схожі на українські. Подекуди навіть можна побачити російськомовні вивіски. Потім зрозумів, що історія розгортається у 80-х, і все трошки стало на свої місця🙃. Цікаво як з точки зору занурення в інший культурний контекст, так і для того, аби іншими очима поглянути на наш. Можливо, пізніше напишу враження про сам серіал.

Нарешті сходив на Poor things. Можливо, потрапив на останній сеанс в останньому кінотеатрі, де його ще показували.

Моментально був зачарований колористикою та композицією кадру. Фільм має дуже унікальний та вивірений стиль. Заворожує операторська робота, дизайни (костюмів, локацій, створінь) та саундтреки.

Не залишає байдужим також гра акторів та історія. Поведінка персонажів доволі непередбачувана, а проте дуже органічна.

Субʼєктивна оцінка: точно буду передивлятися.

Вчора вирішив послухати оповідання Стівена Кінга «Бібліотечний поліцейський». Історія швидко мене захопила, і вийшло так, що сьогодні вночі, замість того щоб спати, я послухав його майже до кінця. Захват від перших кількох годин змінився легким роздратуванням усередині та повним розчаруванням у другій половині. І нижче хочу поділитися своїми міркуваннями з цього приводу.

До речі, слухав у виконанні автора каналу Книжкова Хмаринка. Вам також наполегливо його раджу. Диктор має надзвичайно приємний та заспокійливий голос, круто розставляє акценти. Хоча дещо різало вухо, як озвучували жіночих персонажів конкретно в цій історії, але відчувалося це лише на самому початку. З іншого ж боку репліки бібліотечного полісмена відіграні на «ура». Замість стандартного страхітливого басу, який би, мабуть, використали більшість дикторів, тут артист вник у контекст та підібрав досить унікальну манеру, що дійсно наводить жаху.

Якщо раптом не захочете слухати конкретно це оповідання (бо ж я його зараз буду розносити😅), то на каналі є чимало інших. Класичне «Сяйво», мої улюблені «Лангольєри», маловідомий але надзвичайно заворожуючий «N» та ішні.

https://youtu.be/aukqSw1c3SI?si=TZkXik2ARSpcWXrQ

Ставлення до Кінга у мене зараз доволі суперечливе. З одного боку він доволі довго був (і значною мірою залишається досі) моєю role model, як письменник. З іншого боку, кожен раз, коли я повертаюся до нього та читаю щось нове, мене не відпускає відчуття, що мені продають вже знайому історію в новій обгортці. До прикладу той самий «Аутсайдер» 2018 року, що починався, як крутий містичний детектив, ближче до кінцівки звівся до того самого інопланетянина в підземеллі, що використовує слабкості людей та харчується їх страхами. По суті ми отримали те саме «Воно» (уперше опубліковане ще у 1986 році) тільки з сучасними соц-мережами та айпадами на фоні.

Мабуть, несправедливо вимагати від людини, що протягом вже пів століття видає приблизно по книзі на рік (і окрім цього написала десятки коротких та середніх за довжиною творів) постійно дивувати тебе чимось новим. Але ж є чимало людей, (наприклад Емма Антонюк) що читали практично всю бібліографію та з нетерпінням чекають нових книг. Якимось чином вони і далі примудряються знаходити там щось нове для себе, щось варте обговорення.

До оповідання «Бібліотечний полісмен» я приглядався давно, але хотів саме слухати, а на просторах росмовного інтернету адекватної аудіокниги не було. Знайти українську я і не сподівався, та мене чекав приємний сюрприз.

Концепція інтригувала. Певна зловісна сутність з якихось причин дуже серйозно ставиться до правил місцевої бібліотеки, та карає нещасних, які не встигли вчасно повернути книгу. Я дуже ціную горрори з чітким уявленням про правила гри та ставки. Коли герой заселяється у будинок з привидами, ти не маєш повної впевненості, що йому щось загрожує. Зрештою, якщо він не лякається настільки аби поїхати звідти, то чому варто тобі? Інша справа, коли герой дивиться таємничу касету, а тоді дізнається, що всі хто вмикав її до нього рівно через тиждень хвилина у хвилину були вбиті.

Ідею можна вважати доволі наївною, щось в дусі історій Р. Л. Стайна. Але я не сумнівався, що Кінгу вистачить таланту змусити мене в неї повірити. І можете бути впевненими, що у сцені появи полісмена немає анітрохи дитячого.

Але потім щось звернуло не туди. У властивій автору манері сюжет почав уводитись кудись вбік. Раптом виявилось, що не існує ані бібліотеки, ані полісмена, і взагалі уся історія з книгою, яку герой не встиг повернути, була штучно сконструйована. І ось я раптом ловлю себе на тому, що вже кілька годин слухаю про те, як семидесятилітній колишній алкоголік розповідає, як у роки своєї молодості він трахався з відьмою, що могла телепортуватися в полі та пила дитячі сльози.

Long story short головним антагоністом є оця сама відьма, яка (сюрприз-сюрприз) використовує слабкості людей та харчується їх страхами. Якийсь час я думав, що проблема в мені. Зрештою, це історія Кінга, він має право розповісти її як вважає за потрібне, і взагалі ганьба мені, що я не хочу слухати про руйнівний вплив алкоголізму та аб’юзивні стосунки, а вимагаю історію про біготню від чудовиська.

Але постійте-но, хіба ж я один відповідальний за свої очікування від твору? Думаю, що ні. Гадаю, що зі мною погодиться і сам Кінг, адже в своєму нон-фікшні про письменництво він сам неодноразово наголошував на тому, як важливо позбавлятися зайвого в тексті та триматися основної теми. На жаль, сам Кінг цю проблему, здається, так і не подолав.

З цієї поворотної точки у сюжеті мій інтерес почав поступово згасати. Антагоніст вже не лякав. Усі стандартні Кінговські штампи, які до того я був готовий приймати, тепер почали різати око. Я вже міг уявити, що буде далі. Герої матимуть перемогти відьму силою дружби, жвачки та саморефлексії. Можливо, один побічний персонаж загине, але головний герой і його подруга (тепер вже дівчина) уйдуть в закат.

Так, у випадку з «Воно» це спрацювало (хоча навіть тоді ідея того, що зло можна знищити вистрілом з порожнього пістолета здавалася мені дещо знецінюючою). Але потім те саме я побачив у «Аутсайдері», «Необхідних речах», «Темній Вежі» і далі за списком. І вже просто не здатен сприймати це серйозно. Це відчувається не тільки наївно, але і дуже рояльно, адже майже завжди спосіб перемогти монстра сходить на героїв у якості якогось осяяння зверху. Гадаю, за такими фразами, як «щось усередині підказало йому, як треба діяти» по творах Короля Жахів вже можна робити Бінго.

Пан Кінг написав чимало справді моторошних романів, як то «Кладовище домашніх тварин» або «Мізері». Але дуже часто його монстри відчуваються або інструментальними (аби допомогти комусь вирости над собою) або занадто людяними та зрозумілими — через що вони не викликають справжнього почуття жаху. На жаль «Бібліотечний полісмен» став для мене ще одним прикладом цього. Не знаю, чи можна назвати твір поганим. Гадаю, багатьох ця історія цілком собі задовольнить, особливо якщо ви читали не так багато Кінга до цього. Але я, на жаль, бачу тут лише втрачений потенціал.