Так вийшло, що роман я неодноразово відкладав, проте сам процес читання зазвичай був досить приємним завдяки легкому та чіпляючому стилю автора. Приватний детектив Макс Ґедзь є досить цікавим та виразним головним героєм. Навіть має, так би мовити, яскравий елемент дизайну — протезовану руку внаслідок поранення у війні на Донбасі.

Як і в «Кістках» частенько радують відсилки на певні місця та події українського суспільно-політичного життя. Проте іноді мені цього було навіть забагато. Описуючи методику пошуку квартири на OLX чи нові можливості Telegram автор подає мою (і гадаю, багатьох українців) рутину як якийсь унікальний досвід. Відчувається це так, наче тобі проводять екскурсію по твоїй власній вулиці.

Цікаво було спостерігати як за розслідуванням Ґедзя, так і за розвитком персонажів, проте кінцівка виявилася, на мій погляд, просто ніякою. Невиразний злодій із банальною мотивацією, що штовхає власну передісторію на кілька сторінок, неначе в діснеєвському мультфільмі. Усі неочікувані повороти відчувалися досить дешево, а останні розділи, де автор ніби за списком закінчував арки всіх персонажів першого та другого плану, видалися мені штучними.

Підбиваючи підсумки, назвати книгу поганою я не можу, проте бачу тут дуже багато нерозкритого потенціалу.

Субʼєктивна оцінка: 6,5/10🦊

На наступний розбір 🔥

Вже давно я розмірковував над тим, на що теоретично може бути схожий «політичний» горор. І в цьому контексті було упущенням ігнорувати роботи Джордана Піла.

Фільм «US» вразив оригінальними прийомами та рефлексією на розшарованість американського суспільства, вплетеною у вже класичний сюжет про сімʼю, в помешкання якої вторгаються невідомі та небезпечні люди.

Прикро, що загальне враження дещо зіпсувала друга частина, куди з незрозумілих для мене причин було додано чимало гумору.

Субʼєктивна оцінка: 7/10🦊

https://youtu.be/UxRgTl0M79g?si=b__AWgRjuZ4l97OV

Люблю слухати Остапа хочаб за чудову мову та ерудованість. На таких людей дійсно хочеться рівнятися.

Так ще й предмет аналізу в даній лекції — один з найулюбленіших моїх горор письменників Говард Лавкрафт. Тож це просто якесь комбо. Дізнався багато цікавого та неочікуваного (наприклад що дружина Лавкрафта була українкою).

Усім поціновувачам космічного жаху дуже раджу приділити час👽

Дивним чином прочитання Лавкрафтіанських оповідань увечері сприяють дуже міцному сну. Можливо, справа у його розкішних візантійських описах, що заворожують і гіпнотизують. А може, історії про монстрів мають на мене такий заспокійливий ефект, оскільки надають форму страхам, що присутні у реальному житті, тим самим роблячи їх більш зрозумілими.

Якби у фільмі було більше хороших жартів, він міг би зійти за непогану історичну комедію в дусі «Смерті Сталіна», але вийшла просто двогодинна крінжуха.

Стрічка відчувається не як цілісна історія, а як пробіжка по основним подіям з життя Наполеона. При тому, якби не дати, що постійно зʼявлялись на екрані, я б ні за що не подумав, що мені показали тридцять років життя героя, оскільки з ним не відбувається ані зовнішніх, ані внутрішніх метаморфоз.

Часто було враження, що сценарій писали люди, які знають про французів лише з мемів. Вони зверхні, надміру емоційні, агресивні та помішані на сексі. Самого Наполеона Рідлі Скотт показав, як слабкого та залежного чоловіка, що підкорив пів Європи виключно за рахунок свого вміння розставляти гармати.

У бойові сцени явно було вкладено чимало ресурсу, але виглядали вони якось хаотично, часто було не зрозуміло куди дивитись. До того ж, виникало чимало питань до реалізму.

Субʼєктивна оцінка: 4/10🦊

Уперше подивився “It follows” на першому курсі універу. Мав друга, із яким у мене вкрай різнилися смаки, проте цю відносно маловідому стрічку ми обидва оцінили на 10/10. І досі він залишається в ряді моїх найулюбленіших, приблизно на рівні із “The ring”.

Проста та вкрай функціональна концепція з елементом тікання годиннику. У героїні є вкрай потужна мотивація, а у глядача відчуття інтриги перед загадковою сутністю та їі властивостями. Зло тут не має якоїсь конкретної форми, що робить його страшнішим, адже задіює нашу уяву. До того ж автори уміло обіграли його властивість маскуватися під статистів на тлі. Буквально у кожній сцені ти трохи затамовуєш подих очікуючи, що хтось із випадкових людей за спиною головної героїні виявиться переслідувачем.

До того ж шарму додає ненавʼязлива ретро атмосфера. Електронні саундтреки під стиль вісімдесятих. Герої користуються старою технікою, хоча, здається, події розгортаються приблизно у наш час.

Чи дивились фільм? Поділіться враженнями у коментарях😉

Настільки хороша книга, що я вже починаю сумувати, думаючи, що буду читати далі, коли закінчу🥲

Для мене вже стає традицією перед зимовими святами читати/слухати/дивитись одну з інтерпретацій «Різдвяної пісні» Чарльза Діккенса. Цього року уперше слухав її українською у виконанні DraakDub Studio. Був зачарований голосом диктора та доречними саундтреками. Сама історія — чудова казка для дітей та дорослих (можливо, у першу чергу дорослих). Пречудово навіює атмосферу свята, змушує замислитись та відчути тепло всередині.

10/10🦊🙌

https://youtu.be/1zesQwCOszs?si=pWc2mAoXMkG40CLC

Коли берешся за нову обʼємну роботу найскладніше це змусити себе самого повірити у цю історію. Персонажі мають якнайшвидше перестати бути просто іменами на папері і стати особистостями, які можуть приймати власні рішення всупереч твоєму початковому уявленню.

Після довгого періоду роботи над масштабною фентезі сагою, яка займала мої думки роками, було особливо складно почати з нуля створювати новий світ. Я вирішив, що можна пришвидшити цей процес, якщо дозволити собі писати без жодної структури та обмежень. Кілька тижнів я сідав та писав епізоди, які могли початися з нічого та обриватися на пів слові. Вони могли суперечити одне одному, персонажі могли змінювати певні риси на прямо протилежні.

Більшість написаного, скоріше за все, не увійде у фінал. Однак головної мети було досягнуто. В мене зʼявилось уявлення контексту, в якому розгортатиметься історія, і я нарешті можу переходити до найцікавішого.

«Hereditary» це найстрашніший фільм, який я колись дивився.

В одному з інтервʼю Іларіон Павлюк сказав, що коли він використовує у книзі досвід з власного життя, це лише ускладнює йому роботу. І зараз я добре розумію, що він мав на увазі. Втілюючи у прозі людей або події з реальності дуже легко загрузнути у деталях. Або навіть неможливо НЕ загрузнути, оскільки, як би детально ти не описував людей та обставини, завжди залишатиметься щось важливе, що ти забув згадати. Персонажі, якими б глибокими та продуманими вони не були, ніколи не зможуть бути настільки комплексними, як реальні люди.

До того ж у цьому мало творчості. Твоя робота зводиться до того, що ти намагаєшся якнайточніше задокументувати ситуації, що трапилися колись. В той час як суть письменництва для мене завжди полягала в можливості пережити досвіди, яких я ніколи не мав. Можливості створити іншу, цікавішу реальність.

Зараз в романі я дуже стараюсь позбутися прив’язки персонажів до своїх прообразів. Стараюсь наділити їх іншими якостями, що протирічили б ранньому уявленню. І вже відчуваю, як процес стає набагато більш креативним та приносить більше задоволення.

Поланік

Євген Лір виявився набагато крутішим автором, ніж я гадав. «Степовий Бог», хоча й був живим та атмосферним твором, все-таки видався мені трохи наївним. Та ця збірка це щось зовсім інше.

Сьогодні проковтнув три оповідання залпом.

Атер

Мабуть, тут можна побачити і якийсь інший зміст. Але в контексті українських реалій здається неможливим уникнути аналогій зі страхом окупації та тієї пітьми, яку росія зосереджує в собі та поширює на наші землі. Стін, що вона здатна мурувати поміж нами своєю пропагандою. Альтернативної реальності, яку вона створює для дітей, які перебувають або навіть народилися у неї в полоні.

Ми

Проста та проте досить яскрава замальовка на тему страху відчуженості та древніх сил природи.