Як я вже неодноразово писав, назвати оповідання свіжим важко, оскільки першу версію я написав ще в школі (десь у 2016, що відповідає року подій у творі). Однак, цього разу я постарався краще продумати зав’язку, передісторію локації, де розгортається сюжет, та прописати такий фінал, щоб у читачів не залишилося питань. З останнім в мене завжди було складно, і я щиро радий, що цього разу мені це, здається, вдалося.

Сьогодні завантажую третю частину, гадаю, що буде ще дві. Усім приємного читання☕️

https://telegra.ph/KUCHUGURA-3-04-15

Письменницький процес був би нестерпним, якби герої не мали здатності оживати та потрапляти в такі ситуації, яких ти навіть і не чекав. І деколи власний твір може вразити тебе ж самого до глибини душі. Саме це я відчув, працюючи над цією частиною оповідання. Як у першій редакції, так і у другій.

https://telegra.ph/KUCHUGURA-4-04-16

Книгу «Novelist as a vocation», я читав ще в 2020, проте російською. Зараз вирішив освіжити враження вже в англомовному варіанті. Унікальність ситуації в тому, що якимось чином на московщині твір був опублікований аж на три роки раніше ніж на заході. А в українському варіанті книга не вийшла і досі.

Тому я постараюсь зробити це есе таким, щоб не тільки прорекламувати вам твір, але й дати можливість винести якісь поради Муракамі у стиснутому варіанті.

З самого початку Муракамі наголошує, що письменництво не є шляхом до грошей чи визнання. Це самотня діяльність, від якої часто ти не отримуєш жодної віддачі. Тому робити це слід лише в тому разі, якщо не робити цього ви просто не в змозі. Подається це в іронічній манері. Такі, здавалось би, цинічні слова, особисто мене навіть надихнули. Змусили згадати, що письменницький процес має бути в першу чергу насолодою, і в жодному разі не має перетворитися на нудну механічну роботу, оскільки тоді все це не має сенсу.

Також Муракамі пропонує вам позбавитися усіх ярликів, уявлень про те, ким письменник має бути і як поводитись. Ви можете писати як про власний досвід, так і про досвід, якого ніколи не мали. Або можете не писати взагалі, а просто насичуватися творами інших письменників і життям, поки не відчуєте, що прийшов час. Свої поради Муракамі не подає як залізобетонні настанови, це просто речі які він виніс для себе із власного досвіду. Щось із цього для вас спрацює, а щось ні.

В той же час він звертає увагу, що якщо ви вже над чимось працюєте, то краще було б прибрати усе стороннє. Знайдіть комфортне місце, визначте зручний для вас час і норму слів, і намагайтеся слідувати їй кожен день. Про себе автор каже, що сідаючи за роман, він відмовляється від будь-який побічних проєктів, і з усіх сил намагається писати рівно 10 сторінок на день. Якщо в якийсь день, у нього не вистачає сил, він однаково змушує себе так-сяк написати 10 сторінок. Якщо ж в колись йому хочеться написати більше, він зупиняє себе саме на цій кількості, аби повернутися до роботи завтра.

Наступний пункт, як на мене, багато в чому доповнює попередній. Муракамі вважає, що аби мати достатній запас творчої енергії, важливо тримати своє тіло в тонусі та регулярно займатися якоюсь фізичною активністю. По власному досвіду можу сказати, що спорт це та річ, яка краще за будь що може привчити до регулярності. А також може бути стимулятором не гірше кофеїну чи цигарок.

Ну і останнім йде пункт, присвячений етапам роботи, що йдуть після написання першої чернетки. Ви залишаєте твір охолонути на певний час, аби поглянути на нього свіжим поглядом. А потім починаєте редагувати його «як трактор», роблячи перестановки, переписуючи окремі відривки безліч разів. Важливо викластися на повну, аби відчувати, що ви зробили все, щоб ваша річ була саме такою, як ви хотіли. На думку Муракамі, скільки би разів ви не переписували певний момент, він щоразу ставатиме тільки краще. Коли ж ваша здатність удосконалювати свій твір вичерпається, ви це відчуєте.

Субʼєктивна оцінка: 9,3/10🦊

Так вийшло, що роман я неодноразово відкладав, проте сам процес читання зазвичай був досить приємним завдяки легкому та чіпляючому стилю автора. Приватний детектив Макс Ґедзь є досить цікавим та виразним головним героєм. Навіть має, так би мовити, яскравий елемент дизайну — протезовану руку внаслідок поранення у війні на Донбасі.

Як і в «Кістках» частенько радують відсилки на певні місця та події українського суспільно-політичного життя. Проте іноді мені цього було навіть забагато. Описуючи методику пошуку квартири на OLX чи нові можливості Telegram автор подає мою (і гадаю, багатьох українців) рутину як якийсь унікальний досвід. Відчувається це так, наче тобі проводять екскурсію по твоїй власній вулиці.

Цікаво було спостерігати як за розслідуванням Ґедзя, так і за розвитком персонажів, проте кінцівка виявилася, на мій погляд, просто ніякою. Невиразний злодій із банальною мотивацією, що штовхає власну передісторію на кілька сторінок, неначе в діснеєвському мультфільмі. Усі неочікувані повороти відчувалися досить дешево, а останні розділи, де автор ніби за списком закінчував арки всіх персонажів першого та другого плану, видалися мені штучними.

Підбиваючи підсумки, назвати книгу поганою я не можу, проте бачу тут дуже багато нерозкритого потенціалу.

Субʼєктивна оцінка: 6,5/10🦊

На наступний розбір 🔥

Вже давно я розмірковував над тим, на що теоретично може бути схожий «політичний» горор. І в цьому контексті було упущенням ігнорувати роботи Джордана Піла.

Фільм «US» вразив оригінальними прийомами та рефлексією на розшарованість американського суспільства, вплетеною у вже класичний сюжет про сімʼю, в помешкання якої вторгаються невідомі та небезпечні люди.

Прикро, що загальне враження дещо зіпсувала друга частина, куди з незрозумілих для мене причин було додано чимало гумору.

Субʼєктивна оцінка: 7/10🦊

https://youtu.be/UxRgTl0M79g?si=b__AWgRjuZ4l97OV

Люблю слухати Остапа хочаб за чудову мову та ерудованість. На таких людей дійсно хочеться рівнятися.

Так ще й предмет аналізу в даній лекції — один з найулюбленіших моїх горор письменників Говард Лавкрафт. Тож це просто якесь комбо. Дізнався багато цікавого та неочікуваного (наприклад що дружина Лавкрафта була українкою).

Усім поціновувачам космічного жаху дуже раджу приділити час👽

Дивним чином прочитання Лавкрафтіанських оповідань увечері сприяють дуже міцному сну. Можливо, справа у його розкішних візантійських описах, що заворожують і гіпнотизують. А може, історії про монстрів мають на мене такий заспокійливий ефект, оскільки надають форму страхам, що присутні у реальному житті, тим самим роблячи їх більш зрозумілими.

Якби у фільмі було більше хороших жартів, він міг би зійти за непогану історичну комедію в дусі «Смерті Сталіна», але вийшла просто двогодинна крінжуха.

Стрічка відчувається не як цілісна історія, а як пробіжка по основним подіям з життя Наполеона. При тому, якби не дати, що постійно зʼявлялись на екрані, я б ні за що не подумав, що мені показали тридцять років життя героя, оскільки з ним не відбувається ані зовнішніх, ані внутрішніх метаморфоз.

Часто було враження, що сценарій писали люди, які знають про французів лише з мемів. Вони зверхні, надміру емоційні, агресивні та помішані на сексі. Самого Наполеона Рідлі Скотт показав, як слабкого та залежного чоловіка, що підкорив пів Європи виключно за рахунок свого вміння розставляти гармати.

У бойові сцени явно було вкладено чимало ресурсу, але виглядали вони якось хаотично, часто було не зрозуміло куди дивитись. До того ж, виникало чимало питань до реалізму.

Субʼєктивна оцінка: 4/10🦊

Уперше подивився “It follows” на першому курсі універу. Мав друга, із яким у мене вкрай різнилися смаки, проте цю відносно маловідому стрічку ми обидва оцінили на 10/10. І досі він залишається в ряді моїх найулюбленіших, приблизно на рівні із “The ring”.

Проста та вкрай функціональна концепція з елементом тікання годиннику. У героїні є вкрай потужна мотивація, а у глядача відчуття інтриги перед загадковою сутністю та їі властивостями. Зло тут не має якоїсь конкретної форми, що робить його страшнішим, адже задіює нашу уяву. До того ж автори уміло обіграли його властивість маскуватися під статистів на тлі. Буквально у кожній сцені ти трохи затамовуєш подих очікуючи, що хтось із випадкових людей за спиною головної героїні виявиться переслідувачем.

До того ж шарму додає ненавʼязлива ретро атмосфера. Електронні саундтреки під стиль вісімдесятих. Герої користуються старою технікою, хоча, здається, події розгортаються приблизно у наш час.

Чи дивились фільм? Поділіться враженнями у коментарях😉

Настільки хороша книга, що я вже починаю сумувати, думаючи, що буду читати далі, коли закінчу🥲

Для мене вже стає традицією перед зимовими святами читати/слухати/дивитись одну з інтерпретацій «Різдвяної пісні» Чарльза Діккенса. Цього року уперше слухав її українською у виконанні DraakDub Studio. Був зачарований голосом диктора та доречними саундтреками. Сама історія — чудова казка для дітей та дорослих (можливо, у першу чергу дорослих). Пречудово навіює атмосферу свята, змушує замислитись та відчути тепло всередині.

10/10🦊🙌

https://youtu.be/1zesQwCOszs?si=pWc2mAoXMkG40CLC

Коли берешся за нову обʼємну роботу найскладніше це змусити себе самого повірити у цю історію. Персонажі мають якнайшвидше перестати бути просто іменами на папері і стати особистостями, які можуть приймати власні рішення всупереч твоєму початковому уявленню.

Після довгого періоду роботи над масштабною фентезі сагою, яка займала мої думки роками, було особливо складно почати з нуля створювати новий світ. Я вирішив, що можна пришвидшити цей процес, якщо дозволити собі писати без жодної структури та обмежень. Кілька тижнів я сідав та писав епізоди, які могли початися з нічого та обриватися на пів слові. Вони могли суперечити одне одному, персонажі могли змінювати певні риси на прямо протилежні.

Більшість написаного, скоріше за все, не увійде у фінал. Однак головної мети було досягнуто. В мене зʼявилось уявлення контексту, в якому розгортатиметься історія, і я нарешті можу переходити до найцікавішого.