Нарешті сходив на Poor things. Можливо, потрапив на останній сеанс в останньому кінотеатрі, де його ще показували.

Моментально був зачарований колористикою та композицією кадру. Фільм має дуже унікальний та вивірений стиль. Заворожує операторська робота, дизайни (костюмів, локацій, створінь) та саундтреки.

Не залишає байдужим також гра акторів та історія. Поведінка персонажів доволі непередбачувана, а проте дуже органічна.

Субʼєктивна оцінка: точно буду передивлятися.

Вчора вирішив послухати оповідання Стівена Кінга «Бібліотечний поліцейський». Історія швидко мене захопила, і вийшло так, що сьогодні вночі, замість того щоб спати, я послухав його майже до кінця. Захват від перших кількох годин змінився легким роздратуванням усередині та повним розчаруванням у другій половині. І нижче хочу поділитися своїми міркуваннями з цього приводу.

До речі, слухав у виконанні автора каналу Книжкова Хмаринка. Вам також наполегливо його раджу. Диктор має надзвичайно приємний та заспокійливий голос, круто розставляє акценти. Хоча дещо різало вухо, як озвучували жіночих персонажів конкретно в цій історії, але відчувалося це лише на самому початку. З іншого ж боку репліки бібліотечного полісмена відіграні на «ура». Замість стандартного страхітливого басу, який би, мабуть, використали більшість дикторів, тут артист вник у контекст та підібрав досить унікальну манеру, що дійсно наводить жаху.

Якщо раптом не захочете слухати конкретно це оповідання (бо ж я його зараз буду розносити😅), то на каналі є чимало інших. Класичне «Сяйво», мої улюблені «Лангольєри», маловідомий але надзвичайно заворожуючий «N» та ішні.

https://youtu.be/aukqSw1c3SI?si=TZkXik2ARSpcWXrQ

Ставлення до Кінга у мене зараз доволі суперечливе. З одного боку він доволі довго був (і значною мірою залишається досі) моєю role model, як письменник. З іншого боку, кожен раз, коли я повертаюся до нього та читаю щось нове, мене не відпускає відчуття, що мені продають вже знайому історію в новій обгортці. До прикладу той самий «Аутсайдер» 2018 року, що починався, як крутий містичний детектив, ближче до кінцівки звівся до того самого інопланетянина в підземеллі, що використовує слабкості людей та харчується їх страхами. По суті ми отримали те саме «Воно» (уперше опубліковане ще у 1986 році) тільки з сучасними соц-мережами та айпадами на фоні.

Мабуть, несправедливо вимагати від людини, що протягом вже пів століття видає приблизно по книзі на рік (і окрім цього написала десятки коротких та середніх за довжиною творів) постійно дивувати тебе чимось новим. Але ж є чимало людей, (наприклад Емма Антонюк) що читали практично всю бібліографію та з нетерпінням чекають нових книг. Якимось чином вони і далі примудряються знаходити там щось нове для себе, щось варте обговорення.

До оповідання «Бібліотечний полісмен» я приглядався давно, але хотів саме слухати, а на просторах росмовного інтернету адекватної аудіокниги не було. Знайти українську я і не сподівався, та мене чекав приємний сюрприз.

Концепція інтригувала. Певна зловісна сутність з якихось причин дуже серйозно ставиться до правил місцевої бібліотеки, та карає нещасних, які не встигли вчасно повернути книгу. Я дуже ціную горрори з чітким уявленням про правила гри та ставки. Коли герой заселяється у будинок з привидами, ти не маєш повної впевненості, що йому щось загрожує. Зрештою, якщо він не лякається настільки аби поїхати звідти, то чому варто тобі? Інша справа, коли герой дивиться таємничу касету, а тоді дізнається, що всі хто вмикав її до нього рівно через тиждень хвилина у хвилину були вбиті.

Ідею можна вважати доволі наївною, щось в дусі історій Р. Л. Стайна. Але я не сумнівався, що Кінгу вистачить таланту змусити мене в неї повірити. І можете бути впевненими, що у сцені появи полісмена немає анітрохи дитячого.

Але потім щось звернуло не туди. У властивій автору манері сюжет почав уводитись кудись вбік. Раптом виявилось, що не існує ані бібліотеки, ані полісмена, і взагалі уся історія з книгою, яку герой не встиг повернути, була штучно сконструйована. І ось я раптом ловлю себе на тому, що вже кілька годин слухаю про те, як семидесятилітній колишній алкоголік розповідає, як у роки своєї молодості він трахався з відьмою, що могла телепортуватися в полі та пила дитячі сльози.

Long story short головним антагоністом є оця сама відьма, яка (сюрприз-сюрприз) використовує слабкості людей та харчується їх страхами. Якийсь час я думав, що проблема в мені. Зрештою, це історія Кінга, він має право розповісти її як вважає за потрібне, і взагалі ганьба мені, що я не хочу слухати про руйнівний вплив алкоголізму та аб’юзивні стосунки, а вимагаю історію про біготню від чудовиська.

Але постійте-но, хіба ж я один відповідальний за свої очікування від твору? Думаю, що ні. Гадаю, що зі мною погодиться і сам Кінг, адже в своєму нон-фікшні про письменництво він сам неодноразово наголошував на тому, як важливо позбавлятися зайвого в тексті та триматися основної теми. На жаль, сам Кінг цю проблему, здається, так і не подолав.

З цієї поворотної точки у сюжеті мій інтерес почав поступово згасати. Антагоніст вже не лякав. Усі стандартні Кінговські штампи, які до того я був готовий приймати, тепер почали різати око. Я вже міг уявити, що буде далі. Герої матимуть перемогти відьму силою дружби, жвачки та саморефлексії. Можливо, один побічний персонаж загине, але головний герой і його подруга (тепер вже дівчина) уйдуть в закат.

Так, у випадку з «Воно» це спрацювало (хоча навіть тоді ідея того, що зло можна знищити вистрілом з порожнього пістолета здавалася мені дещо знецінюючою). Але потім те саме я побачив у «Аутсайдері», «Необхідних речах», «Темній Вежі» і далі за списком. І вже просто не здатен сприймати це серйозно. Це відчувається не тільки наївно, але і дуже рояльно, адже майже завжди спосіб перемогти монстра сходить на героїв у якості якогось осяяння зверху. Гадаю, за такими фразами, як «щось усередині підказало йому, як треба діяти» по творах Короля Жахів вже можна робити Бінго.

Пан Кінг написав чимало справді моторошних романів, як то «Кладовище домашніх тварин» або «Мізері». Але дуже часто його монстри відчуваються або інструментальними (аби допомогти комусь вирости над собою) або занадто людяними та зрозумілими — через що вони не викликають справжнього почуття жаху. На жаль «Бібліотечний полісмен» став для мене ще одним прикладом цього. Не знаю, чи можна назвати твір поганим. Гадаю, багатьох ця історія цілком собі задовольнить, особливо якщо ви читали не так багато Кінга до цього. Але я, на жаль, бачу тут лише втрачений потенціал.

Друзі, хочеться почути вашу думку. Чи можна при написанні художнього твору в умовах сьогодення згадувати імена російських письменників, артистів, блогерів тощо? Адже це тривалий час було частиною нашого інформаційного простору, і може використовуватись, як деталь, яка допоможе читачеві зрозуміти персонажа, зануритись у контекст, відчути дух певного часу. З іншого ж боку, можливо, таким чином я лише буду привертати до них зайву увагу? Популяризувати їх імена і тому подібне. А як бути з межовими прикладами, на кшталт Лободи чи Бардаша? А як щодо відносно порядних та все ж переважно російськомовних Стрикало та Bahroma?

Я влаштую невеличке опитування, але був би радий почитати розширену позицію в коментарях.

Не знаю, писати про інший час це я ще розумію, але якщо ти живеш в Україні, а пишеш про англосаксонських чи японських персонажів, мені це здається комплексом меншовартості. По-перше, це в будь якому разі буде твір українця, який знає про Японію лише з аніме та дорам. Скоріше за все, ваші персонажі будуть вести себе +- як українці, лише вечерятимуть сидячі на підлозі та періодично промовлятимуть складні азіатські назви (промовлятимуть, звісно, українською мовою, адже ви самі японську або взагалі не знаєте, або знаєте гірше за японського першокласника). І хтось, хто має досвід життя в Японії — який отримати набагато легше ніж досвід життя у 18 сторіччі чи на іншій планеті — вам на це рано чи пізно вкаже. Не кажучі вже про самих японців, які, якщо колись доберуться до вашого твору, будуть кататися по підлозі від сміху. Краще вже одразу податися у фентезі та не вводити людей в оману, пишучи про країну, якої не існує.

Легко докладалися до культур колишніх імперій, які кожен рік продукують тисячі годин різноманітного контенту, що перекладається на всі мови світу, але їй богу, у нас тут стільки відбувається, є простір для будь-яких сюжетів. Смішних, трагічних, любовних, воєнних, кримінальних, фантастичних, містичних. Поле непахане. Ви, як людина, дотична до цієї культури, можете її описати краще ніж будь-яку іншу. Ви маєте свій унікальний досвід, якого немає в 95% громадян західних країн. Цей досвід, це глибоке розуміння українського контексту могли б стати вашою візитівкою, коли ваші твори будуть перекладені на англійську та інші мови та будуть доступні читачам з інших країн. Треба лише відкинути упередження, і буде можливість стати одним з тих, хто закладатиме фундамент нової української літератури.

https://www.youtube.com/watch?v=CadrbWvZ4rE

Обережно спойлери

Всі кадри, пов'язані з демонстрацією висоти або хиткості антени зняті чудово. Прям долоньки пітніють. Однак, окрім цього фільму особливо дивувати нема чим. Головні героїні це стандартні дівчата з фільмів жахів кінця нульових, початку десятих, а другорядні так і взагалі чисто функціональні. Батько гг, здається, був потрібен лише для того щоб постійно повторювати "я хочу, щоб ти жила". В нього настільки немає ніякої особистості, що його появи з певного моменту почали мене щиро смішити.

Від кінцівки взагалі віє парадійністю. Заради однієї дівчини, послали штук двадцять автівок та декілька гелікоптерів. Думали, що рятують президента США - не інакше. Батько приїздить, каже своє фірмове "я хочу, щоб ти жила", а тоді "поїхали додому". Ні тобі лікарні (а дівчина за кілька днів їла лише сире м'ясо птаха та має купу серйозних ран, деякі з яких цілком імовірно інфіковані, не кажучи вже про ментальний стан), ні поліції, ні оплакування загиблої подруги.

5/10🦊

Генерував істот у автентичних українських локаціях заради натхнення. Деякі засновані на нашому фольклорі, інші просто на моїх дитячих асоціаціях. А якими істотами вас у дитинстві лякали батьки та друзі?