Відтак, виходжу я з грудневої інформаційної сплячки, а тут на нігілісті значиться закликають поховати нарешті культ Бандери. Ізраїль засудив факельні шествія в честь дня народження головного з існуючих на сьогодні в політичному полі маскота колабораціонізму та заперечення г*локосту. Антіфа роблять смішні меми про геїв-націоналістів, що намагаються банальні історичні протиріччя якось заперечити. На фоні цього складно утриматися від спокуси опублікувати частину задуманої мною програми ідеологічної п’ятирічки, один із векторів якої стосується безпосередньо усіх цих жонглювань з «історичною пам’яттю»...

Відтак, так зване необандерівство — ракова пухлина, що демонструє наочно всі метастази українського націоналізму. Річ у тім, що ідеологічна мішанина під брендом егалітарного, демократичного націоналізму планомірно нищить потенційну електоральну базу правих, перетягуючи на свій бік та насичуючи — забезпечивши добре засвоєння цих нових і переважно чужих ідей завдяки русофобському соусу — базовою ідеологією лібералізму. Доки тьотки й мужики 40+ замість того, щоби голосувати за ВО Свободу (всюди, окрім Івано-Франківська), скачуть на мітингах Порошенка і воюють з зелібобіками, їхні діти заводять акаунти в #укртві, дивляться майкла щура і рагулівну, займаються апологетикою ножового бігу, ходять на прайди з прапором УПА і співають на перервах між уроками в школі пісні про те, що будуть за когось там воювати. Цей полюс необхідно знищити — такі речі, як біополітика та етнонаціоналізм при правильній артикуляції ідеально посприяють його деконструкції. Зрештою ідеологічне поле має виглядати так само, як і в США, так само, як і всюди окрім України (чи, ширше і з нюансами, пострадянського простору): етномазохізм необхідно позбавити всіх набутих здібностей до мімікрії під національне середовище, лишивши перед його представниками лише озвірілість, патологічну відсутність вкоріненості та ментал дісіз. Взявся за глобалістські гасла — будь глобалістом до кінця, нема чого вдавати з себе жертву невдалого експерименту.

Іншим ударом по ліберальним націоналістам, рівно як і панацеєю від толкієнізма, може стати адекватне звернення до історичних форм української правиці. Це не означає вступати в якийсь там КУН (куни нє нужни) чи іншу нафталінову тусовку, а про тенденційність і метаморфози того ж Пласту чудово розкаже вам будь-який правий пластун. Я маю на увазі детальне, позбавлене ідолопоклонства та заперечень, оперте на якісні історичні праці вивчення ідеології та історії українських антидемократичних політичних течій — донцовство, класократія, ба навіть націонал-комунізм — та вписування їх у ширші тенденції фашистської епохи без вигадування тупорилих отмазок, що їх так люблять адепти націоналізму старшого віку; варто всім нагадати про публіцистику Уласа Самчука, про українську євгеніку, про загальність та нормальність східноєвропейського оголтєлого антисемітизму (ніяк інакше і бути не може, коли поруч постійно знаходиться цей Інший), про донцовський «ґрамшизм» тощо. І зробити так, щоб обговорення саме цих речей витіснило тупу хуйню про те, хто главний на хуторі — Мельник чи Бандера... не те, щоби це питання зовсім не мало сенсу: процеси «брєжнєвізації» та старіння верхівки ОУН на момент середини/кінця 30-х, представники якої були переповнені абсурдними мріяннями, міфоманією та… радянськими агентами і кіллєрами, цілком очевидно породило тенденцію радикалізації молодого революційного крила. Очолюваного Бандерою ще до вбивства Коновальця. Але все це — історія зі своїм максимум педагогічним взиском, натомість сенс говорити є лише про ідеї в тривалій перспективі та їхнє втілення. І тут післявоєнний бандерівський націоналізм постає як штука, абсолютно невідповідна цінностям усіх культурно-інтелектуальних виразників цього самого націоналізму. Тобто з одного боку маємо Бандеру і бандерівський ліберальний поворот, з іншого — усіх мислителів та митців, з якими в принципі може ототожнити себе «український націоналізм». Що важливіше, невдалий політичний лідер чи бодай якийсь (бідний, фрагментарний), але все-таки зачин на нормальну теорію???