Днями закордонна діаспора відзначилась великим лгбт-прайд маршем.

Це просто сором. Ці люди просто існують собі та паразитують на ефемерній приналежності до нашого народу.

Замість того, щоб прославитися, як народ воїнів – ці люди соромлять нас як своєю бездіяльністю, так і цими "справами".

Це просто плювок в обличчя тим, хто воює та утворює єдиний цементуючий пласт, на якому тримається українська ідентичність.

Якщо ж не зважати на виродків, а звертатися до простих нормісів: в цьому світі набагато цінніше, коли твоя спільнота має славу головорізів та злих людей, і видатна своїми героями та полководцями, аніж музикантами, письменниками та вченими – останні все одно вторинні відносно перших.

Коли російські війська перейшли наші кордони, виявилося неважливим, хто там що винайшов, написав чи десь ходив за якісь права людини. Єдине, що було та є важливим – це існування верстви козаків на цій землі.

Тож волонтерські справи, мітинги та прей фо юкрейн лишіть дітям, жінкам та старим. Якщо ж є хтось за кордоном здоровий, сильний та сміливий, вашою справою повинні стати атентати та вибудова етнокорпоративних структур, що можуть конкурувати як з західними державними, так і з іншими – так, як будують їх собі араби та інші кольорові, але набагато якісніше. З державними структурами країн Заходу варто конкурувати для того, аби вас не поглинули: усі, хто прийняв українських мігрантів, роблять все, щоб розмити їх ідентичність та вкрасти це населення собі; українці ж навпаки мають красти ресурс в цих зажерливих покидьків.

Якщо ж це ніхто не зробить, то діаспора не заслуговуватиме на якусь навіть мінімальну приналежність до тих, хто лишився тут та став до зброї. Краще повний розрив зв'язків та відрізання сухих гілок, аніж тягар таких нікчем.

Тобто, якщо сказати простіше – одна частина українців не боїться штурмувати зашиті мінами посадки, а інша – боїться застрілити якогось російського дипломата, журналіста або бізнесмена, що максимум призведе до ув'язнення виконавця в якійсь європейській тюрмі-санаторії; а завжди ж можна встигнути втекти назад в Україну.

Шукаємо живі робочі контакти!
Місто — Маріуполь. Плакати ми всі могли за Маріком, давайте тепер діяти. За репости будемо вдячні.

Всі подробиці на пошту ssb495@proton.me

»LANGUAGE«

Ну що, панове ukrainians? Didn't expect такого двіжу під час війни? Думали, що ми проводили derussification для того, аби плекати нарешті власну мову? Suck on that!

Як виявилося, на зміну паскудній Russian, з якою так затято боролися наші movnyks, прийшла civilized англійська. Тепер, кольоровим трудовим migrants, до прийому яких після війни нас вже готують, буде куди простіше integrate в наше society.

Society, де "світле майбутнє" New World Order витисне ордами небілих мігрантів всю українську культуру, націю та історію туди, де її давно воліли б бачити наші практичні "візіонери"-еврооптимісти - тавровану doll в пластиковій обгортці, на експорті якої можна добряче збагатитися.

Гетьманські Пензлі

950 тисяч солдатів-гомофобів готово ще 700 мільйонів на підході

К разговору о том, с какими мразями и педерастами мы воюем.
Пару дней назад, в бою погиб Олег «Малыш» Фабеенко. Настоящая двухметровая глыба, бесстрашный, бескомпромиссный боец, командир и националист. Я очень рад, что наши жизненные пути неоднократно пересекались.

Сегодня по траурной церемонии, которая проходила в Харькове, со стороны РФ была выпущена ракета. К счастью, она не достигла цели. Но я наивно полагал, что до терактов на похоронах, всё-таки не дойдёт…

Гуманность, Милосердие, Честь - абсолютно чуждые для россиян слова, я снова и снова убеждаюсь в этом. Нет ни запретных целей, ни грязных приёмов, ни границ допустимого.