Але варто замислитись та просто дозволити собі мріяти: стати нацією, яка не сіє і не жне, а лише постійно грабує інших. Розпочати з легітимізації розмов саме про пограбунок Росії як одну з цілей війни з українського боку: оборонна романтика – це, звісно, добре, але хижацькі мотиви – краще.

В глобальному світі українці або стануть відомими як хижий та небезпечний народ, або як черговий ноунейм непасіонарний бруд. Тому подібні розмисли варто берегти і щодо західних країн: часто соромно, що в нас неагресивна діаспора та атентати проти очевидних російських чиновників за кордоном не здійснюються. Вже не кажучи про інше.

Якщо в народу не виходить в науку та якісь типу "здобутки цивілізації" – то варто замислитись, а чи треба намагатись робити те, що не виходить — або ж стратегічно перемкнутися на те, що виходить добре. На багато поколінь вперед.

Реальна картина, яку знаходять на підорських позиціях бійці 3 ОШБр. У росіян немає і ніколи не було нестачі зброї чи боєприпасів. Але своїх людей вони посилають воювати навіть з такими музейними артефактами. Тому що це лише м’ясо, на яке всім пох***🤷🏻‍♂️

Пораненому русаку, до речі, дуже повезло - свої б його обікрали і кинули помирати.

@MaksymZhorin 👊🏻

Малиш в строю!

Сьогодні внаслідок отриманого під Бахмутом поранення загинув Олег Фадєєнко "Малиш" один з лідерів Центурії Харківщини,
командир розвідвзводу І штурмбату ІІІ окремої штурмової бригади

Вата по всій Україні боялася його ще задовго до початку повномасштабної війни, на якій він був з першого дня - обороняв Харків і звільняв рідну Харківщину у складі спецпідрозділу ГУР Кракен, а потім бився під Бахмутом у складі ІІІ ОШБ.

З однаковою майстерністю він володів холодною і вогнепальною зброєю, словом і кулаком.

Він сміливо виконував найнебезпечніші завдання, за що нещодавно отримав орден мужності ІІІ ступеня.

Ми будемо пам'ятати Малиша та рівнятися на нього. Адже саме про таких Героїв в минулому складали билини та саги.

Вшанувати Малиша можна буде 04.07.2023 в м.Первомайське Харківської обл. о 13.00 біля ДК "Хімік"

Карта Олега для помощи его семье

https://send.monobank.ua/jar/9FeVvdjayg?fbclid=PAAaYLignChDQu0uXfPfhVcbkDcQ9r1XI1bAFc4ESdyMihAJKWUcIuhm3RmhE_aem_ARzYYj2MP8ouK8tVntiIIW82ZeJXf0xUzRlmpFowkPN1TYv6mN0KY8xgAD1uLicsTpo

«У нас людяного більше, ніж у кого-небудь»

Приймаємо російських полонених, виводимо з-під обстрілу та поїмо соком.

Звісно, допоки один з них не вирішив зірвати чеку з гранати — безумовну смерть гарантовано.

Відео з напрямку Бахмута від командира 2-го взводу, друга Дацика. Штурмують і беруть у полон «Десептикони» — взвод 2-ї штурмової роти 2-го штурмбату.

3ОШБр | Instagram | Facebook | YouTube | ab3.army | SupportAZOV🇺🇦

Днями закордонна діаспора відзначилась великим лгбт-прайд маршем.

Це просто сором. Ці люди просто існують собі та паразитують на ефемерній приналежності до нашого народу.

Замість того, щоб прославитися, як народ воїнів – ці люди соромлять нас як своєю бездіяльністю, так і цими "справами".

Це просто плювок в обличчя тим, хто воює та утворює єдиний цементуючий пласт, на якому тримається українська ідентичність.

Якщо ж не зважати на виродків, а звертатися до простих нормісів: в цьому світі набагато цінніше, коли твоя спільнота має славу головорізів та злих людей, і видатна своїми героями та полководцями, аніж музикантами, письменниками та вченими – останні все одно вторинні відносно перших.

Коли російські війська перейшли наші кордони, виявилося неважливим, хто там що винайшов, написав чи десь ходив за якісь права людини. Єдине, що було та є важливим – це існування верстви козаків на цій землі.

Тож волонтерські справи, мітинги та прей фо юкрейн лишіть дітям, жінкам та старим. Якщо ж є хтось за кордоном здоровий, сильний та сміливий, вашою справою повинні стати атентати та вибудова етнокорпоративних структур, що можуть конкурувати як з західними державними, так і з іншими – так, як будують їх собі араби та інші кольорові, але набагато якісніше. З державними структурами країн Заходу варто конкурувати для того, аби вас не поглинули: усі, хто прийняв українських мігрантів, роблять все, щоб розмити їх ідентичність та вкрасти це населення собі; українці ж навпаки мають красти ресурс в цих зажерливих покидьків.

Якщо ж це ніхто не зробить, то діаспора не заслуговуватиме на якусь навіть мінімальну приналежність до тих, хто лишився тут та став до зброї. Краще повний розрив зв'язків та відрізання сухих гілок, аніж тягар таких нікчем.

Тобто, якщо сказати простіше – одна частина українців не боїться штурмувати зашиті мінами посадки, а інша – боїться застрілити якогось російського дипломата, журналіста або бізнесмена, що максимум призведе до ув'язнення виконавця в якійсь європейській тюрмі-санаторії; а завжди ж можна встигнути втекти назад в Україну.