це утоплєніки

рецепт

баба Слава розказує

рецепт із повидлом

баба деталізує

про назву і трохи хвілосохвії

шо тобі, Катя, ще набрехати?

баба подітожила

всьо, закінчуємо

[і це я ще не викладала тут роздуми бабів про женихів -- і своїх, і чужих. просто дайте мені три місяці відпустки. ну але це село увійде в вічність і без мене, воно і є вічність]

довго стіснялась це писати. колись старий Снігур (він наш родич) сказав про Л.: "ні циці, ні піздиці". не при Л. як нам всім було соромно і смішно.

(Л. красіва і класна, але в них якась кланова вражда)

-- Катю, знаєш, що таке варцап?
-- ба, whatsapp, це як вайбер, шоб говорити.
-- ні. варцап -- це пудоконнік.

(і не поспориш)

найкращий досвід співання в моєму житті ever -- це в Ображіївці з кимось із бабів. робіть це, якщо/поки є можливість.

@folklore21

треба оцю вивчити

народившись серед боліт в прикордонні, я не сумувала за твердою окресленою землею і суперпозиціями вікон в ідеальних архітектурних спорудах (наша прабабина-прадідова хата ідеальніша). непевність (на жаль) -- мій природний стан. самоідентичність -- фікція, я завжди змінювала форми навколишнього, не визначаючи себе майже ніяк (ну хіба "поетом" (з дитинства), "художником" (вже дорослою), "жінкою" (не впевнена, що це важливо), "ображункою" (важливо лиш мені)), але й це, зрештою, несерйозно.
не хочеться читати двадцять текстів про місце, ролі і функції людей в ньому, розмірковувати про не-місце, займатися краєзнавством чи психогеографією в будь-якій формі, аби написати щось, що цитуватимуть студенти oral history.
робота в "Меморіалі" привчила до думки, що суть завжди в збереженні (за умови внутрішньої готовності до смерті і зникнення).
все життя я мала потребу в слуханні і дієвій любові (дякую тим 4 хлопцям, які не прийняли мою любов і мій голос! вкорінення в самотності дає хороші плоди, із болю я щораз міцніше трималася за міфотопи. норм схема). інші потреби тьмяні. за 11 років життя в Берліні натренувалася вихоплювати найменші крихти важливого -- із простору і вільних слів. порівняльний аналіз спогадів людей з мого села -- це буде пізніше. з раннього дитинства вслухуюсь в їх історії і з підліткового віку записую. здається, майже ніщо в моїм житті більше не має такого сенсу. нічого не додам від себе переосмисленного -- нічого, чого б там вже не існувало.
моя пам'ять -- така ж фікція, а проте ось одна з небагатьох секцій реальності, де я впевнена, що маю право на говоріння. говорити про Ображіївку -- менш важливо за закупівлю турнікетів і буття в окопах, проте на це я маю право по народженню і крові, а майже всі інші права доводиться, доводилося виборювати.
говорити про Ображіївку, як відчувається, неможливо -- з любов'ю так завжди. тут або вдаватись до поезії, або документувати, або мовчати.
і якби не повномасштабне вторгнення, мовчала би чи писала вірші.
але її існування в текстах і звуках тепер видається надважливим через непевність її фізичного існування. з 17 років вважала її своєю Ітакою, а себе, звісно, Одіссеєм, і так і є. вся ця древня й класична краса, все зображене й витесане, збережене в прохолодних музеях і під вічним небом мені меркне поряд з Михайлівською церквою і безіменним болотом, де ми пасли гусей.