с. Зарічне, Рівненської обл.
(спасибі Марії)

Ой за валом за валочком
Грім гримить
Там хлопчина коміроньку
Становить

Ставляй ставляй коміроньку
Високо
Рубай рубай віконечко
Широко

Щоб до тебе соловейки
Прилітали
Щоб тобі пісеньку
Співали

@folklore21

співає Таня Осінь (любов-любов)
с. Переброди, Дубровицького р-ну Рівненської обл.

ми з сестрою в дитинстві, коли щось у лісі збирали, теж співали, але переважно придумували ці пісні самі і вони були ситуативними замовляннями
(життя без інтернету урізноманітнювало способи подолати тривожність, ага)

@folklore21

.

#Берлін

всі поїхали на Літню школу Рисі, а ми не поїхали((

хто хоче повчитися танцювати?
скрипки та бубна ми не маємо (точніше, маємо, та не те шоб граємо), але є колонка, записи тих самих мелодій, від яких ноги дригаються самі, і є прекрасна Соломія, котра вміє і танцювати, і вчити, як дригатися красиво.

це буде у сю неділю о 17й годині, точне місце -- потім (десь біля Potsdamer Platz / Tiergarten)

приходьте, бо ми, звісно, можемо і вдвох потанцювати, але це не так весело, як втрьох чи взагалі гуртом!

(пишіть, якщо що, мені @gamolina)

це була репетиція іншої майстерки тиждень тому, а саму майстерку я не знімала, бо танцювала, отож вибачайте. воно має спрацювати як реклама.

половина літечка

@chornytsi

це кант із хутора Пуста Гребля Коропського району Чернігівської області

а це ось випадково знайшла в закладках:


Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область;
Дата запису: 3 серпня 2002 р.;
Хто записав: Корацюба Євгенія Григорівна;
Респондент: Кисіль Марія Єлисеєвна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Пуста Гребля Коропського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

5-6 років було. Я страшна була пухла і мати пухла. Четверо дітей у матері. Хлопці їли молоко. Була у нас корова. А ми з матір’ю – медунки і од їх пухлі були. Очі не дивилися і живіт як барабан. Батько у нас умер. Я мати пошти сліпа була. Чого голод був не придумаю. Бог його знає, не вродило бог його знає. Їли ракушки. Знаю, шо у мого дядька хлопчик умер.

У 1946-1947 нехватало чогось. Нічого було їсти. У колгоспі у буртах була картопля. Вона погнила. Збирали біле у торбинку. Промивали, добавляли соди і пекли млинці. Дуже добри були. Чого голод був – не вродило, я не придумаю. Бригада позабирала жито, шо мати напахала. Жито молотить мати, приходять з бригади. Мати каже: «Хоч убіть, а не оддам», та вони взяли й забрали. У хуторі не вмирали. Їли гнилички які собирали. Зелень збирали і їли.

#нефольклор #берлін
(insta @vladyslava_vorobiova)

не можу не повторити вдесяте, як пишаюся командою @vitsche_berlin. окрім описаного Владою, vitsche -- неймовірна підтримка для українців Берліну.
люблю!

ну шо
Ілля в воду насцяв

відсьогодні купатись не можна

сьогодні в Ображіївці День села (а ще Пантєлєймона цілителя, День народження моєї двоюрідної баби Валі Гузь та ДН мами).

це неофіційне свято: його в дев'яності запровадив наш предсєдатєль Апалоник. звісно, в церкву вранці, все село десь на природу їде, тоді концерти, увечері танці в центрі, музика. боже, як я це все любила, берлінський двіж ніколи так і не став чимось цікавішим за мордобої під клубом, плітки старших жінок і посиденьки із сестрою під бюстом Кожедуба.
так було до 2021 року, а тоді нова предсєдатєлька (терпіть її не можу. подейкують, гуманітарку вона розпилювала спочатку "по своїм", а потім -- кому достанеться) сказала своє авторитарне "ніт", бо бомонд шосткинського району захотів зафільмуватися на ображіївській тусні тоді, коли їм це зручно -- в кінці серпня. я спричинила кілька срачів на фб, але керувати революцією із Берліну не вийшло.
фільмуються ці поважні представники метафізично найпростіших в нас регулярно, бо село доволі своєрідне (im Vergleich, nicht per se. ну і на півночі Сумщини відносно нудно), а отже всі гуляння і празнички треба відвідати задля контенту на канал ТелекомСервіс. можливо, це почалося зі святкувань "N років із дня народження Івана Кожедуба, льотчика-іспитатєля". пам'ятаю, як в червні 2000 в нас на стадіоні щось таке грандіозне відбувалось -- прям натовпи-натовпи, а тоді в 2010 -- бо це ювілеї Кожедуба, якби він дожив. місцева депутатня, огидна естрада, риготні псевдопатріотичні пісеньки-віршики -- здебільшого привезене городськими, з усього району. хоча наші ображуни в слові й на сцені -- теж не то шоб прям Пауль Целан і Onuka. може, я не можу пробачити городським їх міську плісняву, бо нині навіть до наших найстарших співаючих бабусь втерся шосткинський диригент-баяніст, і от вже всі пісні заводить він, і співають вони НЕ ТАК. можливо, я не можу пробачити їм купи сміття щоліта довколо Зєміка. можливо, я не можу пробачити їм те, що Ображіївку вони сприймають таким собі Spreewald'ом чи курортом, куди можна вдертися, насвинячити і з'їбатися. купити й забудувати землі біля одного з наших найкращих озер під Десною.



я люблю тебе, моє серце, моє найблакитніше небо, найзолотіший дзвоне, найгарніша мово, найсолодше зілля

звучання, присутність, блаватні хрести цвинтарів, поле під хатою і болотна ряска
ви пронизали мене словесно, несловесно й нетварним світлом так, що мені ніколи ніколи ніколи не страшно розчинитися заблукати зникнути втратити голос

через тебе, серце, я пізнала всі ненаписані міфи, і досі не зовсім вірю, що ти існуєш, навіть коли опиняюсь в тобі -- отаке ти щастя

ти є в мені і ти сама не зникнеш ніколи ніколи як не зникає вода із нутрощів земних

слово білого кольору кольору білих хмар і пір'я лелек мого дитинства як я їх пам'ятаю у блакитному літі

[форма не має значення]

люблю

#Ображіївка