сорочка прадіда Андрія.
(і мій фантомний спогад, ніби я його в ній бачила, але це навряд чи)

як я люблю іржу на текстилі -- це вау♡

це прабаби Насті (мама фешн-фотограф, канєшно, дай боже)

це спадница прабаби Насті, і я собі пошила за її зразком минулого літа свою першу (там шматки моєї старої блузи — не того шо я дизайнер, а того шо в мене правда нема грошей на тканини)

ну це взагалі люкс і блєск. мальви бомбічні, хочу собі шось десь таке зробить (ахах, на футболці з фразою "Я НЕ МОЖУ, В МЕНЕ ЗБІР", в рамках підготовки до чергового збору)

(слово "люкс" для мене до якогось віку було тільки прізвиськом діда Люкса, з яким мій дід Льоня часто пив)

снилося, як літаю під стелею ображіївської хати (в прихожій у баби Слави) на білих полотнах (як у циркових гімнасток), готуюся до концерту "панна вмерла". в залі Корчинський, я в когось закохана і питаю ДК, чи він прийде. а він не прийде, бо на війні.
друга частина сну — Ображіївка, десь в районі клубу велика сцена, на якій ми маємо грати, взуваю ті самі рожеві чобітки, фарбуюсь, вибираю помаду. купа знайомих (Катька Малишчиха, Оля Гарбуз, ще однокласниці), я зі сцени в мікрофон кажу "перестаньте називати мене Катьою, я Катерина!". і хтось шепоче "Катюуууша" по-зміїному. неможливість відстояти своє ім'я — безсилля.
вирізані вінки, гребінці з паперу.

мама шле фото з Ображіївки, думаю про окупацію: яка вже, яка може бути, про окупацію зі снів. в селі збереглося багато текстилю. не знаю, куди поділися сорочки з музею, а було прям багато (білим по білому насамперед). в кожній хаті, куди заходила, було про що питати й слухати. Катя Ю. має колекцію і архів, баба Катя сама створює колекції.
є що втрачати.