Останніми днями було багато цифр. Наступний матеріал — про те, що за ними стоїть.
Розберемо геополітичні та економічні причини: чому Росія продовжує війну, Європа перебирає фінансування України, США зменшують свою частку, а Китай підтримує Росію.
Зведемо економіку, війну та інтереси сторін в одну картину — щоб зрозуміти не лише що відбувається, а чому.
Розберемо геополітичні та економічні причини: чому Росія продовжує війну, Європа перебирає фінансування України, США зменшують свою частку, а Китай підтримує Росію.
Зведемо економіку, війну та інтереси сторін в одну картину — щоб зрозуміти не лише що відбувається, а чому.
👍4🤔2
Введення. Це не війна росії проти України
Якщо дивитися лише на лінію фронту, багато речей здаються нелогічними.
Чому Китай підтримує росію, але не вступає у війну? Чому Європа нарощує військову допомогу Україні, але теж не вступає? Чому США поступово перекладають це навантаження на Європу? Навіщо росії продовжувати війну, яка коштує дедалі дорожче? І чому поруч постійно з'являються Іран та КНДР?
Тому що російсько-українська війна не існує ізольовано.
Україна — один із фронтів значно більшого протистояння, де перетинаються інтереси найбільших держав світу.
США та Європа стримують росію та захищають систему, в якій кордони не можна безкарно змінювати силою.
росія намагається повернути контроль над простором колишнього СРСР і змінити баланс сил у Європі.
За нею стоїть значно більший фактор — Китай. росія дає Пекіну ресурси, політичного партнера і зв'язує на собі частину ресурсів Заходу. Її поразка Китаю невигідна.
Іран та КНДР підтримують російську військову машину, отримуючи гроші, технології, політичну підтримку і, найголовніше, бойовий досвід.
Тому перед нами не дві сторони, а система інтересів:
Україна ↔ росія — гарячий локальний конфлікт.
Європа ↔ росія — безпека та контроль балансу сил у Європі.
США ↔ Китай — боротьба за глобальний баланс сил.
Китай ↔ росія — партнерство проти американського домінування.
Іран і КНДР — підтримка росії плюс власні інтереси на Близькому Сході та в Тихоокеанському регіоні.
Саме через цю призму ми розглядатимемо наступні цифри та події: хто за кого платить, хто кого озброює, хто виснажується і яким кожна сторона бачить кінець цього протистояння.
Локальний гарячий конфлікт в Україні — величезна трагедія для нас із вами. Але нас забули запитати перед тим, як починати глобальне протистояння.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
Якщо дивитися лише на лінію фронту, багато речей здаються нелогічними.
Чому Китай підтримує росію, але не вступає у війну? Чому Європа нарощує військову допомогу Україні, але теж не вступає? Чому США поступово перекладають це навантаження на Європу? Навіщо росії продовжувати війну, яка коштує дедалі дорожче? І чому поруч постійно з'являються Іран та КНДР?
Тому що російсько-українська війна не існує ізольовано.
Україна — один із фронтів значно більшого протистояння, де перетинаються інтереси найбільших держав світу.
США та Європа стримують росію та захищають систему, в якій кордони не можна безкарно змінювати силою.
росія намагається повернути контроль над простором колишнього СРСР і змінити баланс сил у Європі.
За нею стоїть значно більший фактор — Китай. росія дає Пекіну ресурси, політичного партнера і зв'язує на собі частину ресурсів Заходу. Її поразка Китаю невигідна.
Іран та КНДР підтримують російську військову машину, отримуючи гроші, технології, політичну підтримку і, найголовніше, бойовий досвід.
Тому перед нами не дві сторони, а система інтересів:
Україна ↔ росія — гарячий локальний конфлікт.
Європа ↔ росія — безпека та контроль балансу сил у Європі.
США ↔ Китай — боротьба за глобальний баланс сил.
Китай ↔ росія — партнерство проти американського домінування.
Іран і КНДР — підтримка росії плюс власні інтереси на Близькому Сході та в Тихоокеанському регіоні.
Саме через цю призму ми розглядатимемо наступні цифри та події: хто за кого платить, хто кого озброює, хто виснажується і яким кожна сторона бачить кінець цього протистояння.
Локальний гарячий конфлікт в Україні — величезна трагедія для нас із вами. Але нас забули запитати перед тим, як починати глобальне протистояння.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
❤6🤔2
Частина 1. Погляд з іншого боку
Щоб зрозуміти цю війну, потрібно хоча б на кілька хвилин подивитися на світ очима москви, Пекіна, Тегерана та Пхеньяна.
Для них проблема значно більша за Україну.
Після завершення холодної війни світ майже три десятиліття існував у системі, де США залишалися головною військовою, фінансовою та політичною силою, НАТО розширювалося, а Захід визначав значну частину правил міжнародного порядку.
2008 рік — Грузія. росія застосовує військову силу, а після війни визнає Абхазію та Південну Осетію. Захід засуджує дії москви, але прямого військового втручання не відбувається.
2014 рік — Україна. росія окуповує та анексує Крим і починає війну на Донбасі. Генасамблея ООН не визнає зміну статусу Криму, Захід вводить санкції — але знову не вступає у війну.
Це ще не було спільною «війною автократій проти Заходу». Але стало важливим сигналом: кордони в Європі можна спробувати змінити військовою силою, не отримавши у відповідь прямої війни із Заходом.
Паралельно зростав Китай — єдина держава, економічний масштаб якої дозволяє вести довгострокову глобальну конкуренцію зі США.
Напередодні повномасштабного вторгнення Китай активно зміцнював продовольчу безпеку. У 2021 році він імпортував з України близько 8,2 млн тонн кукурудзи та понад 3,2 млн тонн ячменю. Україна стала одним із ключових постачальників зерна для Китаю.
На початок 2022 року Китай зосередив приблизно 69% світових запасів кукурудзи, 60% рису та 51% пшениці. Це не доводить, що Пекін знав про майбутній затяжний конфлікт в Україні: стратегічні резерви Китай накопичував роками. Але це показує, наскільки серйозно Пекін готувався до можливих глобальних криз і перебоїв у постачанні.
А 4 лютого 2022 року, за двадцять днів до вторгнення, Сі Цзіньпін і путін оприлюднили спільну заяву про партнерство, в якому дружба між двома державами «не має меж». Водночас Китай виступив проти подальшого розширення НАТО, а росія підтримала китайську позицію щодо американських союзів в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Тому 24 лютого 2022 року — не початок глобального протистояння.
Це момент, коли один із його фронтів перейшов у повномасштабну гарячу фазу.
Для України мета — вижити та зберегти державу. Для росії — повернути сферу впливу й змінити баланс сил у Європі. Для Китаю — змінити глобальний баланс системи, в якій домінують США. Для Ірану та КНДР — послабити цю систему у власних регіонах і розширити простір для своїх дій.
«путін хотів, щоб на Заході його сприймали як рівного».
Боб Вудворд, «Війна»
Точка Напруги | Аналітика без шуму
Щоб зрозуміти цю війну, потрібно хоча б на кілька хвилин подивитися на світ очима москви, Пекіна, Тегерана та Пхеньяна.
Для них проблема значно більша за Україну.
Після завершення холодної війни світ майже три десятиліття існував у системі, де США залишалися головною військовою, фінансовою та політичною силою, НАТО розширювалося, а Захід визначав значну частину правил міжнародного порядку.
2008 рік — Грузія. росія застосовує військову силу, а після війни визнає Абхазію та Південну Осетію. Захід засуджує дії москви, але прямого військового втручання не відбувається.
2014 рік — Україна. росія окуповує та анексує Крим і починає війну на Донбасі. Генасамблея ООН не визнає зміну статусу Криму, Захід вводить санкції — але знову не вступає у війну.
Це ще не було спільною «війною автократій проти Заходу». Але стало важливим сигналом: кордони в Європі можна спробувати змінити військовою силою, не отримавши у відповідь прямої війни із Заходом.
Паралельно зростав Китай — єдина держава, економічний масштаб якої дозволяє вести довгострокову глобальну конкуренцію зі США.
Напередодні повномасштабного вторгнення Китай активно зміцнював продовольчу безпеку. У 2021 році він імпортував з України близько 8,2 млн тонн кукурудзи та понад 3,2 млн тонн ячменю. Україна стала одним із ключових постачальників зерна для Китаю.
На початок 2022 року Китай зосередив приблизно 69% світових запасів кукурудзи, 60% рису та 51% пшениці. Це не доводить, що Пекін знав про майбутній затяжний конфлікт в Україні: стратегічні резерви Китай накопичував роками. Але це показує, наскільки серйозно Пекін готувався до можливих глобальних криз і перебоїв у постачанні.
А 4 лютого 2022 року, за двадцять днів до вторгнення, Сі Цзіньпін і путін оприлюднили спільну заяву про партнерство, в якому дружба між двома державами «не має меж». Водночас Китай виступив проти подальшого розширення НАТО, а росія підтримала китайську позицію щодо американських союзів в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Тому 24 лютого 2022 року — не початок глобального протистояння.
Це момент, коли один із його фронтів перейшов у повномасштабну гарячу фазу.
Для України мета — вижити та зберегти державу. Для росії — повернути сферу впливу й змінити баланс сил у Європі. Для Китаю — змінити глобальний баланс системи, в якій домінують США. Для Ірану та КНДР — послабити цю систему у власних регіонах і розширити простір для своїх дій.
«путін хотів, щоб на Заході його сприймали як рівного».
Боб Вудворд, «Війна»
Точка Напруги | Аналітика без шуму
❤2👍2
США скорочують навчання з Південною Кореєю. Що за цим стоїть?
«Подія котра змусила нас опублікувати текст поза чергою аналізу»
Трамп наказав Пентагону суттєво скоротити спільні військові навчання з Південною Кореєю. Серед причин він назвав їхню високу вартість та небажання надсилати КНДР «ворожий сигнал».
Але це вписується у значно ширшу політику адміністрації Трампа: союзники США повинні брати на себе більшу відповідальність за власну оборону.
Логіка проста: США одночасно стримують Китай у Тихому океані, росію в Європі, Іран на Близькому Сході та КНДР на Корейському півострові. Навіть американські ресурси не безмежні.
Тому Вашингтон дедалі сильніше підштовхує союзників до збільшення оборонних витрат і власних військових спроможностей, залишаючи за США роль ключового гаранта та сили стримування.
Те, що ми вже бачимо в Європі, тепер дедалі помітніше і в Азії.
Це не обов'язково відмова США від союзників. Це спроба змусити союзників стати сильнішими.
P.s. аналіз не буде популярним серед розповсюдженого наративу, але ми маємо обʼєктивно сприймати події, що відбуваються.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
«Подія котра змусила нас опублікувати текст поза чергою аналізу»
Трамп наказав Пентагону суттєво скоротити спільні військові навчання з Південною Кореєю. Серед причин він назвав їхню високу вартість та небажання надсилати КНДР «ворожий сигнал».
Але це вписується у значно ширшу політику адміністрації Трампа: союзники США повинні брати на себе більшу відповідальність за власну оборону.
Логіка проста: США одночасно стримують Китай у Тихому океані, росію в Європі, Іран на Близькому Сході та КНДР на Корейському півострові. Навіть американські ресурси не безмежні.
Тому Вашингтон дедалі сильніше підштовхує союзників до збільшення оборонних витрат і власних військових спроможностей, залишаючи за США роль ключового гаранта та сили стримування.
Те, що ми вже бачимо в Європі, тепер дедалі помітніше і в Азії.
Це не обов'язково відмова США від союзників. Це спроба змусити союзників стати сильнішими.
P.s. аналіз не буде популярним серед розповсюдженого наративу, але ми маємо обʼєктивно сприймати події, що відбуваються.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
🤔3👍2
Частина 2. Чому Україна?
Як Україна стала одним із головних фронтів протистояння
1994 — Будапештський меморандум. Україна відмовляється від ядерної зброї на своїй території. росія, США та Велика Британія підтверджують зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України.
2008 — Бухарестський саміт НАТО. Альянс офіційно заявляє: «Україна та Грузія стануть членами НАТО». Для москви перспектива входження України до західної системи безпеки стає стратегічною проблемою.
2013–2014 — Україна робить вибір на користь Європи. Після Революції Гідності країна повертається до європейської інтеграції.
2014 — росія відповідає силою. Крим окупований і незаконно анексований, починається війна на Донбасі. Генасамблея ООН підтверджує територіальну цілісність України.
2014–2021 — Україна дедалі більше виходить із російської орбіти. Угода про асоціацію з ЄС, зона вільної торгівлі, безвіз, поглиблення співпраці з НАТО.
2019 — курс на ЄС і НАТО закріплюється в Конституції України.
2021 — путін публічно називає росіян та українців «одним народом». Українську державність кремль дедалі очевидніше розглядає через призму власного історичного простору та сфери впливу.
Є й географія.
Україна має понад 2 000 км кордону з росією, вихід до Чорного моря та лежить між росією і східним флангом НАТО.
Ще Маккіндер у теорії Хартленду розглядав Східну Європу як ключовий простір між Європою та євразійським ядром. Теорія не пояснює сучасну війну сама по собі, але географія залишається: Україна лежить на одному з головних стиків цих просторів.
Є й питання статусу росії. путін прагнув повернути їй становище великої держави, з якою Захід змушений домовлятися про правила та сфери впливу. Як пише Боб Вудворд у книзі «Війна»:
«путін хотів, щоб на Заході його сприймали як рівного».
У грудні 2021 року росія вже вимагала від НАТО юридично відмовитися від подальшого розширення, фактично включно з Україною.
Тому до 2022 року сформувалася фундаментальна суперечність:
Україна → рухається до ЄС і НАТО.
росія → намагається зберегти Україну у власній сфері впливу.
Захід → не визнає права москви визначати зовнішню політику сусідніх держав.
Тому 24 лютого 2022 року не виникло з порожнього місця.
Україна стала фронтом тому, що саме тут одночасно зіткнулися географія, російська претензія на сферу впливу, розширення західного простору та вибір самої України.
У наступній частині — ціна війни: хто скільки вже заплатив і хто здатен платити довше.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
Як Україна стала одним із головних фронтів протистояння
1994 — Будапештський меморандум. Україна відмовляється від ядерної зброї на своїй території. росія, США та Велика Британія підтверджують зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України.
2008 — Бухарестський саміт НАТО. Альянс офіційно заявляє: «Україна та Грузія стануть членами НАТО». Для москви перспектива входження України до західної системи безпеки стає стратегічною проблемою.
2013–2014 — Україна робить вибір на користь Європи. Після Революції Гідності країна повертається до європейської інтеграції.
2014 — росія відповідає силою. Крим окупований і незаконно анексований, починається війна на Донбасі. Генасамблея ООН підтверджує територіальну цілісність України.
2014–2021 — Україна дедалі більше виходить із російської орбіти. Угода про асоціацію з ЄС, зона вільної торгівлі, безвіз, поглиблення співпраці з НАТО.
2019 — курс на ЄС і НАТО закріплюється в Конституції України.
2021 — путін публічно називає росіян та українців «одним народом». Українську державність кремль дедалі очевидніше розглядає через призму власного історичного простору та сфери впливу.
Є й географія.
Україна має понад 2 000 км кордону з росією, вихід до Чорного моря та лежить між росією і східним флангом НАТО.
Ще Маккіндер у теорії Хартленду розглядав Східну Європу як ключовий простір між Європою та євразійським ядром. Теорія не пояснює сучасну війну сама по собі, але географія залишається: Україна лежить на одному з головних стиків цих просторів.
Є й питання статусу росії. путін прагнув повернути їй становище великої держави, з якою Захід змушений домовлятися про правила та сфери впливу. Як пише Боб Вудворд у книзі «Війна»:
«путін хотів, щоб на Заході його сприймали як рівного».
У грудні 2021 року росія вже вимагала від НАТО юридично відмовитися від подальшого розширення, фактично включно з Україною.
Тому до 2022 року сформувалася фундаментальна суперечність:
Україна → рухається до ЄС і НАТО.
росія → намагається зберегти Україну у власній сфері впливу.
Захід → не визнає права москви визначати зовнішню політику сусідніх держав.
Тому 24 лютого 2022 року не виникло з порожнього місця.
Україна стала фронтом тому, що саме тут одночасно зіткнулися географія, російська претензія на сферу впливу, розширення західного простору та вибір самої України.
У наступній частині — ціна війни: хто скільки вже заплатив і хто здатен платити довше.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
🔥5👍3🥴1
Частина 3. Ціна війни
Хто платить більше і хто здатен платити довше
Війна на виснаження — це не лише кількість солдатів і ракет. Це питання грошей, промисловості та часу.
У 2025 році росія витратила на військові потреби близько $190 млрд — приблизно 7,5% свого ВВП. Разом із Китаєм та Іраном військові бюджети цього авторитарного ядра становили близько $533 млрд. КНДР ми не додаємо — достовірних порівнюваних даних немає.
Але важливо: $533 млрд — не бюджет війни проти України. Китай готується насамперед до протистояння зі США в Азії, Іран має власні регіональні цілі. Проте це показує загальний військовий ресурс системи.
На іншій стороні масштаб значно більший.
Усі країни НАТО у 2025 році витратили на оборону близько $1,58 трлн. Лише європейські члени НАТО — близько $559 млрд, майже втричі більше за росію.
Але на українському фронті цієї переваги поки не видно.
Україна сама витратила близько $84 млрд — майже 40% ВВП. Разом із військовою допомогою партнерів ресурс, безпосередньо спрямований на українську оборону, ми оцінюємо приблизно у $126 млрд за 2025 рік.
Тобто виникає парадокс:
Захід значно багатший за росію, але росія мобілізувала на цю війну значно більшу частину власної економіки.
Водночас така модель має ціну. Війна поглинає російські резерви, санкції обмежують доступ до технологій і капіталу, а доходи бюджету дедалі сильніше залежать від експорту нафти. Ліквідна частина Фонду національного добробуту вже скоротилася більш ніж на дві третини від довоєнного рівня.
Україна також знаходиться майже на межі можливостей власної економіки. Тому довгострокова стійкість України дедалі більше залежить від того, яку частину величезного економічного ресурсу партнери готові перетворити на реальну військову силу.
І саме тут знаходиться відповідь на головне питання.
Хто здатен платити довше?
Економічно — Захід.
За рівнем мобілізації ресурсів саме на цю війну — поки росія.
Тому результат війни на виснаження визначатиме не те, у кого більше грошей, а те, хто швидше й довше зможе перетворювати гроші на ракети, дрони, боєприпаси, техніку та людей.
У наступній частині — чому США поступово перекладають частину цього навантаження на Європу і як це змінює стратегію Заходу.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
Хто платить більше і хто здатен платити довше
Війна на виснаження — це не лише кількість солдатів і ракет. Це питання грошей, промисловості та часу.
У 2025 році росія витратила на військові потреби близько $190 млрд — приблизно 7,5% свого ВВП. Разом із Китаєм та Іраном військові бюджети цього авторитарного ядра становили близько $533 млрд. КНДР ми не додаємо — достовірних порівнюваних даних немає.
Але важливо: $533 млрд — не бюджет війни проти України. Китай готується насамперед до протистояння зі США в Азії, Іран має власні регіональні цілі. Проте це показує загальний військовий ресурс системи.
На іншій стороні масштаб значно більший.
Усі країни НАТО у 2025 році витратили на оборону близько $1,58 трлн. Лише європейські члени НАТО — близько $559 млрд, майже втричі більше за росію.
Але на українському фронті цієї переваги поки не видно.
Україна сама витратила близько $84 млрд — майже 40% ВВП. Разом із військовою допомогою партнерів ресурс, безпосередньо спрямований на українську оборону, ми оцінюємо приблизно у $126 млрд за 2025 рік.
Тобто виникає парадокс:
Захід значно багатший за росію, але росія мобілізувала на цю війну значно більшу частину власної економіки.
Водночас така модель має ціну. Війна поглинає російські резерви, санкції обмежують доступ до технологій і капіталу, а доходи бюджету дедалі сильніше залежать від експорту нафти. Ліквідна частина Фонду національного добробуту вже скоротилася більш ніж на дві третини від довоєнного рівня.
Україна також знаходиться майже на межі можливостей власної економіки. Тому довгострокова стійкість України дедалі більше залежить від того, яку частину величезного економічного ресурсу партнери готові перетворити на реальну військову силу.
І саме тут знаходиться відповідь на головне питання.
Хто здатен платити довше?
Економічно — Захід.
За рівнем мобілізації ресурсів саме на цю війну — поки росія.
Тому результат війни на виснаження визначатиме не те, у кого більше грошей, а те, хто швидше й довше зможе перетворювати гроші на ракети, дрони, боєприпаси, техніку та людей.
У наступній частині — чому США поступово перекладають частину цього навантаження на Європу і як це змінює стратегію Заходу.
Точка Напруги | Аналітика без шуму
👍4❤3
Forwarded from Ціна держави
Війни принесли надприбутки нафтопереробникам США та Індії
Війни в Ірані та Україні порушили звичні маршрути постачання пального, підштовхнули ціни вгору й змусили імпортерів терміново шукати нових продавців. Головними вигодонабувачами стали нафтопереробні компанії США та Індії, які нарощують експорт на тлі дефіциту.
Американські та індійські НПЗ не постраждали від атак і транспортних блокад, тому почали активніше постачати пальне країнам, які раніше покладалися на Росію та Близький Схід. Аналітики вважають, що збереження перебоїв дозволить цим компаніям заробити мільярди доларів.
У США експорт дистилятів, зокрема дизельного пального та мазуту, за тиждень до 7 серпня сягнув рекордних 1,9 млн барелів на добу. Постачання авіапального становило 443 тис. барелів на добу — трохи нижче травневого рекорду.
Водночас світова нафтопереробка скорочується. За даними Міжнародного енергетичного агентства, у липні її обсяги впали до приблизно 89 млн барелів на добу — на 5 млн менше, ніж рік тому. Світовий попит при цьому перевищує 100 млн барелів.
Як повідомляє Reuters, Індія фактично стала резервним постачальником для Азії. Завдяки високому завантаженню заводів Reliance і Nayara вона швидко реагує на дефіцит у регіоні. Лише Індонезія у серпні може імпортувати 11–12 млн барелів бензину проти 9–10 млн у липні.
США натомість посилюють присутність у Європі та Латинській Америці. Бразилія, яка була великим покупцем російського дизеля, у липні імпортувала зі США 196 тис. барелів на добу — більш ніж удвічі більше, ніж у червні. Додатковий попит виник після продовження Росією заборони на експорт пального до січня 2027 року.
Конкуренцію США та Індії може скласти Китай: у липні він збільшив експорт пального до 1,1 млн тонн проти 241 тис. тонн у червні. Проте його можливості, як і експортний потенціал інших азійських країн, залишаються обмеженими.
Дефіцит уже виснажує запаси. У США резерви бензину на 7 серпня становили 208,7 млн барелів — на 6% нижче середнього рівня за п’ять років. Дизель подорожчав майже на 50% за рік — до $5,47 за галон, а маржа його переробки встановила рекорд, перевищивши $102 за барель.
Для американських НПЗ це прибуткова, але політично небезпечна рівновага: вони прагнуть заробити на експорті, водночас Білий дім вимагає стримати ціни всередині країни. Навіть згадка про можливі експортні обмеження, за оцінкою аналітиків, може різко обвалити маржу та здешевити дизель приблизно на 50 центів за галон.
📩 Підписуйся на "Ціну держави" |Наш Facebook | Ставайте патронами |Ставайте спонсором YouTube | Підтримати разово або підпискою
Війни в Ірані та Україні порушили звичні маршрути постачання пального, підштовхнули ціни вгору й змусили імпортерів терміново шукати нових продавців. Головними вигодонабувачами стали нафтопереробні компанії США та Індії, які нарощують експорт на тлі дефіциту.
Американські та індійські НПЗ не постраждали від атак і транспортних блокад, тому почали активніше постачати пальне країнам, які раніше покладалися на Росію та Близький Схід. Аналітики вважають, що збереження перебоїв дозволить цим компаніям заробити мільярди доларів.
У США експорт дистилятів, зокрема дизельного пального та мазуту, за тиждень до 7 серпня сягнув рекордних 1,9 млн барелів на добу. Постачання авіапального становило 443 тис. барелів на добу — трохи нижче травневого рекорду.
Водночас світова нафтопереробка скорочується. За даними Міжнародного енергетичного агентства, у липні її обсяги впали до приблизно 89 млн барелів на добу — на 5 млн менше, ніж рік тому. Світовий попит при цьому перевищує 100 млн барелів.
Як повідомляє Reuters, Індія фактично стала резервним постачальником для Азії. Завдяки високому завантаженню заводів Reliance і Nayara вона швидко реагує на дефіцит у регіоні. Лише Індонезія у серпні може імпортувати 11–12 млн барелів бензину проти 9–10 млн у липні.
США натомість посилюють присутність у Європі та Латинській Америці. Бразилія, яка була великим покупцем російського дизеля, у липні імпортувала зі США 196 тис. барелів на добу — більш ніж удвічі більше, ніж у червні. Додатковий попит виник після продовження Росією заборони на експорт пального до січня 2027 року.
Конкуренцію США та Індії може скласти Китай: у липні він збільшив експорт пального до 1,1 млн тонн проти 241 тис. тонн у червні. Проте його можливості, як і експортний потенціал інших азійських країн, залишаються обмеженими.
Дефіцит уже виснажує запаси. У США резерви бензину на 7 серпня становили 208,7 млн барелів — на 6% нижче середнього рівня за п’ять років. Дизель подорожчав майже на 50% за рік — до $5,47 за галон, а маржа його переробки встановила рекорд, перевищивши $102 за барель.
Для американських НПЗ це прибуткова, але політично небезпечна рівновага: вони прагнуть заробити на експорті, водночас Білий дім вимагає стримати ціни всередині країни. Навіть згадка про можливі експортні обмеження, за оцінкою аналітиків, може різко обвалити маржу та здешевити дизель приблизно на 50 центів за галон.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
👍1