До мене підійшли ТЦКшники під час моєї відпустки у Львові.
Я був в цивільному.
Звідки їм знати хто я?)
Перевіряють документи, показую паспорт.
Прошу пред‘явити посвідчення, що підтверджує посадову відповідність особи і наказ коменданта області.
Все виймають і показують.
Подивились на мене і старший каже:
«Молодий чоловіче, а проїдемо з нами в центр комплектації».
Питаю:
«Для чого?»
Відповідає:
«Для перевірки облікової документації».
Інші хлопці насторожуються в очікуванні мого спротиву або втечі))
Я кажу:
«А поїхали!».
ТЦКшники здивувались, але провели мене до бусіка.
Я загрузився, дую дудку, питаю старшого:
«Чого пішли в цю невдячну професію?».
Відповідає:
«Відправили по пораненню й інвалідності. А ти шо, служити не спішиш?»
Кажу:
«Нєа. Піду, тільки після дєпутатів жирних.»
Старший заглючив і замовк.
Вигружаємся. Ідем на прохідну.
Тупим хвилин 20, чекаєм.
Тоді підходить дівчинка, скеровує в розподільчу кімнату.
Я вже не стримую посмішки, зупиняю їх і виймаю свої посвідчення офіцера та інваліда війни.
Кажу:
«Всьо, побавились. Я пішов.»
Старший чухається:
«А нашо ти соглашався і коники строїв?».
Кажу:
«Чекав, коли будете мене піздити! Не почали».
Я розвернувся й пішов, а вони роздумливо улибались у спину.
⠀
Висновок сторітейлу простий.
⠀
1. Дурачки є усюди. Вам ніколи не покажуть випадок без «пакувань» і криків.
Цього ніхто не буде дивитись.
Але таких випадків тьма тьмуща.
2. Не треба зважати на те, що не пішли сини депутатів.
Треба зважати на те, що пішли ми.
3. 95% військових, які пішли 24.02, по сьогодні залишились живими та неушкодженими.
Служба - не значить загибель.
Але Тиса - значить ганьба.
4. В нас немає іншої України, тож ви не знайдете її ані в Польщі, ані в Канаді.
Якщо ваше серце спокійно стукає після спалених у Маріку й Бучі дітей, тоді в мене погані новини для вас:
Україна дасть вам свободи рівно так само,
як ви надали Їй захисту.

🪖 шолтис

ахахах

Для далеких від фронту спостерігачів може здатися дивним, що й тут, після доволі частих змін, переміщень, перетасовок, переозброєнь тощо, настає рутина. Це та ж, точнісінько така сама рутина, що й в звичайному житті. От щойно все було наче нестримна лавина, що несеться невідомо куди й накриває з головою, і треба робити неймовірні зусилля, щоб тільки не занесло, а тепер день схожий на день. І все повторюється знову. З маленькою поправкою на обстановку, що тут кожний день може стати останнім, якщо вчасно не встигнемо змінитися…

І вчора ми залишилися живі й продовжуємо тримати позицію тільки завдяки одній невеличкій коробочці, надісланій напередодні волонтерами. Хай це буде політичною рекламою, але просто сухий факт, — переданий завдяки Фонду Порошенка невеличкий сканер дронів нас врятував.

Штатні підрозділи протиповітряної оборони мало де встигають. На нашій ділянці небо взагалі не прикрите, і ворожі безпілотники просто висять над головою годинами. Виглядають цілі, наводять тощо. Їх не тільки не збивають, ба навіть про те, що вони там є, часто не повідомляють, бо не знають. Саме через це неподобство була безглуздо втрачена моя попередня позиція, засвічена й обстрілювана майже з першого дня. Розумію тепер, чому за переказаними колись розповідями дідуся для артилерії така небезпечна й ненависна була німецька «Рама», літак розвідки часів Другої світової. Але її хоча б було видно і чути.

Підрозділи на землі намагаються комунікувати між собою, передаючи свої випадкові спостереження за небом. Але неповоротка повільна армійська структура довго пережовує інформацію і передає її по своїй довгій травній системі, перш ніж зреаґувати. Постійно повідомлення приходять запізно.

Учора ж подарована коробочка-сканер частот стала нашим особистим радаром, попередивши про те, що над нами зараз літає Суперкам. За Суперкамом вбивчу естафету перехопила Зала. І так кілька годин. Звісно, вони висіли так високо, що не видно. Але з приладу ми знали частоту та силу сиґналу, приблизно відповідну дальності. При цьому штатні канали інформування цілий день мовчали. Почни ми працювати, і цю позицію довелося б залишати, бо від нас би вже не відстали.

Тому залишається тільки безмежна вдячність за подарунок. Вдячність організаторам, фінансуванню, таланту розробників, котрі помістили в цей, зроблений кустарно на 3D-принтері прилад всю потрібну складну електроніку, хитре програмне забезпечення. Ми вистояли ще один день завдяки вам.
https://maksymus.wordpress.com/2024/05/13/514190/

Він

Який гарний хрест)

Ніби і мем, але…

Ярослав Галан про київських літераторів, 1947.
Повідомлення агента "Сибирякова" (я хз хто це, але хотів би знати), 1947.

Душа моя прагне співати, кричати від радості, ловити кожне Ваше слово, ніби краплі цілющого дощу на спраглу землю. Але тіло, огорнуте сірою ковдрою втоми, просить тиші, самотності, спокою. Соціум, немов потворний звір з липкою шерстю та запахом тління, стискає мене в своїх обіймах, ламаючи кістки, висмоктуючи останні краплі життєдайної сили.
Я бачу його очі - порожні, холодні, сповнені байдужості. Його паща, спотворена в хижому оскалі, дихає на мене смородом фальші та примітивізму. Я чую його ревіння - гучне, безглузде, сповнене агресії та жаги до ницості.
Я благаю його відпустити, дати мені ковтнути свіжого повітря, відчути тепло сонячного проміння на своїй шкірі. Але звір лише міцніше стискає свої лапи, тягне мене на дно, в безодню соціального мороку, де зникають індивідуальність, щирість, справжність.
Там, на дні, серед кісток розчавлених душ, я бачу своє відображення - зблідле, згасле, позбавлене життя. І відчай, холодний та липкий, обвиває мене своїми щупальцями.

Майже 5 років в’язниці — за боротьбу проти вбивства дітей

До 4 років і 9 місяців позбавлення свободи засуджено Лорен Ґенді, 30‑річну антиабортівську діячку. Ввил Гудмен, який разом із нею брав участь у протесті в абортарії, отримав 2 роки і 3 місяці. Вирок у 21 місяць за ґратами почув Джон Гиншоу.

«Сьогодні адміністрація Байдена та Міністерство юстиції Мерика Ґарленда досягли нового рівня тиранії», — прокоментувала протиабортна активістка Териса Буковинац.

Суддя Колин Колар-Котеллі, відома своїми поглядами на підтримку абортів, винесла вироки прихильникам життя, які протестували в клініці для абортів у Вашингтоні у 2020 році. Трьох із них вона засудила до позбавлення волі. Ще шестеро учасників інциденту 4‑річної давнини чекають на рішення суду. На сьогодні вони вже провели в СІЗО дев’ять місяців.

За мене і за тебе померла людина у військовій формі

Ажіотаж навколо ситуації в Одесі з побитям тієї чамори досі не вщухає. Дуже показово, що репости того допису про те, що «її побила людина в формі» робили навіть ті мої знайомі, у яких я геть жодного збору чи нагадування про полонених не бачила.

10 років люди у військовій формі помирають за те, щоб хтось жив. Десять бісових років тупорилі хохли дивляться на військових не як на Героїв, завдяки яким вони можуть й надалі проживати своє прісне життя, а як на тих, хто їм зобовʼязаний чимось, поки військових ганьблять за проїзд по УБД, за пільги видані державою, за інвалідність отриману через те, що вони не злякалися, а жінки ухилянтів пишуть «зате мій живий, поки твій герой» під дописами про загиблих.

Хочеться написати багато чого, але хто розуміє, тому того не треба, а если объяснять нужно, значит объяснять не нужно.


Поки ми не перемогли хохлів всередині, ніякої перемоги над росіянами зовні не буде.

хахаха