Геноцид) цікаво чого на фото поставили якусь актрису а не крадійок з вокзалу

​Давні читачі знають, що автор служив в одному з добробатів МВС протягом 2014-15 рр.

До осені 2015, ми воювали на фронті та забезпечували законність у довіреній зоні тилу.

Цей рік приніс "реформу" МВС, де з перейменуванням на поліцію, відносно якісним впровадженням "пласмасової" патрульки, відбувся і фактичний розгін добровольчого руху в цій структурі скаженою гастролюючою лібералкою Згуладзе.

В підрозділів вилучалось будь яке важке озброєння і техніка, зокрема трофейне чи "перемучене", включно з погрозами кримінального переслідування. Підрозділи збивались в полки на базі своїх "главків", полишаючись автономності.

Це призвело до значного відтоку кадрів, що посилилось тим, що підрозділи штучно втративші значний рівень боєздатності, уже вподальшому рідко заводились не те що на фронт, а хоча б поблизу.

Також почались активні спроби залучення людей до "охорони громадського порядку", зокрема органів державної влади, з тим ж таки НГУ і Кордом, від чого добровольці косили тільки так.

Через це вкупі, звільнився зокрема і я, та ще чимало товаришів, хоча була можливість петляти до 2016-17, коли напівлегально можна було гаситись на ВОПах деяких бригад де були необхідні знайомства.

Подібної участі умовно уник лише "Азов", котрий наприкінці 2014 перевели з міліції до НГУ, але з кінця 2015 його вивели з фронту на маріупольські бази, з яких козаки навіпартизанами воювали окремими групами, никаючись паралельно від нацгвардійських шакалів-стукачів та ВСП - до самого 2019 і організованого заходу, маринованого 4 роки полку на Світлодарку з 30 ОМБр.

У 2015 я приїхав у відпустку за кілька місяців до виведення батальйону, кілька тижнів згодом мене почали дьоргати на різні чергування, варіантів було 3 - охорона наших баз, чергування на посиленні в райвідділку на всякі виклики, або ОГП. Крайні 2 варіанти мене ясне діло не влаштовували, хоча кілька разів торчати у відділку доволилось, але без виїздів, і я спокійно собі катався стерегти бази, де можна було спокійно, до тижня собі сидіти на природі та читати книги, смажити шашлик, привести подружку і взагалі займатись чим завгодно. Можна було помінятись місцями з тими кому простіше було робити шось в Києві, і тебе ще десь тиждень не займали. Казка.

Але по мірі того, як люди прибували з АТО перед повним виведенням, бажаючих відкосить від нудної мєнтовської дурі значно більшало, і вже треба було включати режим максимального морозу - шоб не ходить на ОГП я ходив на обстеження у відомчу лікарню, розказував шо мені треба на залік/сесію/хрестини/поминки/весілля, що просто захворів, а інколи і не брав трубки, до звільнення з перемінним успіхом так я крутився місяці 3. Один раз мене таки висмикнули на охорону ВР, на яку ми з товаришем прийшли в гражданці сказавши шо забули форму (підйобка на флектарн котру по космічним цінам разом з рюкзаками закупляв син Авакова) - вдома 🤷‍♂ і попивши до обіду каву, в Маріїнці пішли по своїх справах.

Декому щастило менше, цікавою в цьому сенсі була історія шитої справи загиблого Ігоря Гуменюка, якому інкримінували теракт під радою, сам Ігор теж на той момент часу був діючим міліціонером батальйону "Січ", і звісно знав що в очепленні, де не де, будуть загнані на ОГП вояки добробатів, цей момент не врахували власне кажучи мусора коли ліпили йому кидок гранати.

Інколи доходило до сюрреалістичного, коли добровольці відпускали по тихій воді затриманих іншими ментами своїх же побратимів чи однопартійців.

Можна не йти на компроміс з сумлінням і спобів уникнути зашквару існує безліч. Строковики НГУ собі було ламали пальці аби не охороняти підарасів.

Коли ж маневрів не лишається, можна зробити Вчинок, ось як добровольці-націоналісти і християни київських підрозділів, котрі принципово звільнились у 2016 (коли їх вперше намагались залучити після перемелювання системою) через свою незгоду з диктатурою репресивної педерастичної толерантності.

Один з присутніх на відео - Максим Непийпиво, братчик, доброволець роти "Свята Марія", в подальшому диверсант ГУР, загиблий з 3 іншими лицарями "Братства" під час диверсії на Брянщині, 25 грудня 2022 року:

Вони дали бій!

Рівно 80 років тому, 21 квітня, розпочалася найбільша битва Української Повстанської Армії. Вона тривала з 21 по 25 квітня 1944 року. В історіографії вона відома, як "Битва під Гурбами", коли невеличке селище стало епіцентром буремних подій. Тоді в Гурбенському лісі зібралися великі відділи УПА, що переходили радянсько-німецьку лінію фронту, також з ними була велика кількість мирних жителів, які шукали порятунку у повстанців від більшовиків. Всього там зібралося близько 5 тисяч людей, з яких 3 тисячі були повстанцями, ще 1 тисяча неозброєних новобранців, та 1-1.5 тис. мирних жителів. Більшовики забажали одним ударом знищити великі сили УПА, що, безумовно, привело б до величезного удару, як по моральній, так і по боєвій силі підпілля. Проти 3 тисяч озброєних повстанців було кинуто 5 бригад внутрішніх військ НКВС, окремі частини РСЧА, танки, авіацію, частини кінноти, тощо. Всього повстанцям протистояло від 15 до 30 тис. більшовиків. УПА не стала тікати, а дала бій. 4 дні продовжувалася битва і тільки тоді, коли ситуація загрожувала повним оточенням, повстанці пішли на прорив і успішно вирвалися з кільця. Не дивлячись на кількість залучених ресурсів, більшовики так і не змогли виконати жодну з поставлених задач. Не вдалося ані знищити повстанців, ані завдати їм нищівної поразки. Навпаки, вони самі понесли серйозні втрати. Але комуністи знайшли на кому відігратися. Під час битви до полону червоних потрапила певна кількість неозброєних новобранців УПА та звичайних місцевих жителів. Більшість з них була розстріляна без суду і слідства.


Битва під Гурбами була і залишається однією із найвеличніших сторінок нашої історії.

мислі

У Сіэтле копы застрэлілі педафіла, які прыйшоў у гатэль разбэсціць 7 і 11-гадовых дзяўчынак. Пачвара палезла ў кішэню за пісталетам, што сілавікам не надта спадабалася. Добры педафіл - мёртвы педафіл.

Цікаво з бліндажа на фронті на краю цивілізованого світу підглядати в привідчинену щілину у світ сучасної портуґальської політики: Васко Кейрос. Портуґалія для кого? Спокійна далека країна біля океану на іншому кінці контененту. А її проблеми — це й наші проблеми, тільки тимчасово відкладені війною за незалежність.

Портуґалія стала демократією півстоліття тому. Нині родова особливість демократій загального виборчого права, відмічена ще американськими батьками-засновниками, — вони закінчуються, коли населення усвідомлює, що можна наголосувати собі гроші, — довела до того, що портуґальці з тоскою згадують… монархію.

Кейрос уявляє, як побачили б теперішнє останні портуґальські монархи:


Зневірені, вони також побачили б суспільство, де ні геній, ні доблесть не цінуються, як колись, і де станом на 2020 рік принаймні половина десятимільйонного населення так чи так залежить од держави — 35% пенсіонерів, 10% державних службовців, а ще 5% одержують або допомогу з безробіття, або інтеґраційну допомогу. Вони побачили б країну з меншою кількістю молоді, ніж колись; вони побачили б насправді другу після Італії найстарішу країну в Європі, де 23% населення старше 65 років. І вони також побачили б, що, як і в багатьох інших демократичних і менш демократичних країнах, в Портуґалії відбуваються вибори і що ці вибори знову протиставляють старіюче населення країни її молоді. (…)

Так звані «люди похилого віку» є надійними виборцями, тоді як молоді такими не є, і тому цей збочений стимул ґарантує, що літні люди голосують, фактично, щоб накласти ренту на молодих через державу. Це відображається на намірах голосувати: люди старші 54 років непропорційно голосують за Соціалістичну партію, тоді як ті, кому менше 25 років, непропорційно за неї не голосують. (…) молоді люди голосують більше ногами, ніж бюлетенями. Це значна частина тих, хто утримується від голосування, і велика частина тих, хто залишає країну, відправляючись в інші країни-члени ЄС і за його межі. Кожний третій портуґалець у віці від 15 до 39 років покинув країну. Звичайно, найбільш освічені та успішні першими виїжджають у пошуках можливостей деінде. Ця похмура історія, в її широкому викладі, не є унікальною для Портуґалії чи навіть південної Європи, але стає все більш знайомою в старіючих суспільствах од Німеччини до Японії, якщо навіть не в США. (…) Таким чином, оскільки країна бореться зі старінням населення, відтоком мізків і молоді, вона також страждає від неможливості голосування за проведення структурних реформ. (…)

Функціональність демократії могла бути дивним артефактом величезного демографічного зростання XIX-го та XX-го століть, де збільшення відсотка молоді поєднувалося зі швидкими технологічними стрибками в багатьох різних сферах між 1870 і 1970 роками. Звичайно, в новій системі ми могли б зберегти пастки демократії, натомість першим кроком до відновлення є визнання того, що принаймні в Європі політична економія, де горожани досягають представництва своїх інтересів через голосування, давно мертва. Хай живе король!

Автор, уважно роздивившись навколо очима підданого давно зниклої монархії, правильно ставить діагноз. Старіюче населення, меншість молоді, на яку наголосований соціалізм перекладає все більше тягаря. Імміґрація як відчайдушний спосіб поповнити лави платників податків, що спрацьовує не так, як гадалося. Замкнуте коло, коли частина суспільства бере за допомогою демократичних процедур у заручники меншість, перекладаючи на неї економічний і політичний тягар і знищуючи тим самим майбутнє країни, закладена в саму політичну економію сучасної демократії. Про це виродження було відомо античним філософам на практиці численних різноманітних міст-держав, ми ж перевідкриваємо все заново на національних державах. Васко Кейрос правильно вказує на загальне голосування, як на джерело проблем.

Натомість монархічна оптика робить з автором той дурний жарт, що про нього попереджав видатний Ортеґа-і-Ґассет. Повернення в минуле, в світ до Педро, не призведе ні до чого іншого, ніж до світу, в котрому Педро неодмінно з’явиться. Тож ліссабонська площа, на котрій автор зараз розчулено роздивляється меморіальну табличку на місці вбивства монархів, просто поповниться ще однією табличкою.

Проблема непрацюючої і падаючої у всьому світі демократії, що все менше здатна захистити себе від сучасних технологічних, демографічних, політичних, ба навіть уже військових викликів, не вирішується поверненням минулих, таких же перевірено непрацюючих систем. Треба йти далі, розумно розв’язуючи проблеми, що ставить загальне виборче право, визначаючи підстави надання кому завгодно права «наголосувати гроші» (і не тільки: виборець здатен наголосувати війну, карантин, борг для наступних поколінь та що завгодно, — наголосувати не для себе!). Між ідеальною монархією, тобто владою одного голоса, одного царя-філософа, та владою, розмазаною на безликих усіх, можна і треба знайти той золотий баланс, коли ухвалені рішення будуть найкращими з можливих. І тут не повинні застилати очі уявлення про божественне джерело влади, хоч монархів, хоч зрозумілого як божество народу. Геній, доблесть, мудрість, освіченість, успішність, моральність — найкращі якості повинні винагороджуватися суспільством, а не каратися.

Читаючи прості й чіткі міркування українського поміщика, спрямовані проти національності свого народу, на знищення його особливостей, усвідомлюєш, що ця втрата еліти даватиметься взнаки ще покоління і покоління. Хіба не вона породжувала надмірний індивідуалізм та призводила до браку солідарності в часи національних випробувань? [За спогадами начальника нацистських концтаборів Р.Дарре, українцями у Майданеку, Треблінці та інших концентраційних таборах було дуже легко маніпулювати; вони завжди трималися осібно один від одного і не намагалися утворити «земляцтв». Якщо хтось з українських в’язнів пробував організувати підпілля, то співвітчизники обов’язково здавали його німцям.]

стою

​Взагалі Ален - просто сферичний у вакуумі гайдамака.

Шибайголова-корсиканець якого постійно виганяли зі школи, за фахом він був різником, а в 17 років як спражній козак пішов в армію, відмаслав своє на флоті, перевчився на радиста паралельно сидячи половину служби на губі. Його хотіли звільнити, але Ален вперся рогами.

Будучи дебоширом, але не ухилянтом він іде воювати в складі десантно-штурмової роти морської піхоти проти комуняк у Французький Індокитай (В'єтнам, Камбоджа і Лаос), там теж встигає побувати на дізелі, і неодноразово використати свої навички м'ясника на гуках в диких джунглях, в передостанніх сутінках Імперії, котру заснував його далекий родич - Бонапарт, десь поруч з дудусями УВВ що завербувались до ФІЛу.

Там 20-літній тертий, неодноразово поранений козарлюга з грудьми в медалях, краде джип шоб вчергове поїхати на блядки і його таки відправляють на дємбєль, після 4-річної служби.

Ален бігом прогулює все зароблене, працює чорноробом, деякий час промишляє бандитизмом і прихильністю паризьких мадам, котрі і відмазують його раз по раз від ментів (котрим він зі зверхністю розказував що він нащадок Наполеона), як акторка Бріжит Обер, коли він розстріляв з прихваченого в армії пістолета її ж машину - вподальшому його коханка, що і відкрила для Делона світ кіно, у яке він блискавично увірвався з двох ніг, без всякої освіти однією своєю харизмою та фактурою.

Подальша блискуча історія, людям котрі цікавляться якісним кіно, а не трьохрубльовим подєлкам Нетфліксу вцілому відома.

Делон - ветеран, серцеїд, багатодітний батько, антикомуніст, та жало в сраці малодушним тєрпілам, що постійно намагаються його репресувати, за те що він завжди називав мерзотників - мерзотниками, дітовбивць - дітовбивцями а підарасів - підарасами, буквально. Грішний, але католик і захисник сім'ї.

Ось не так давно, восени 2023 сатаністи вилучили в Дідуся арсенал зброї з 72 стволів і трьох тисяч патронів.

Від початку нашої війни Ален Фаб'єнович неодноразово висловлювався в підтримку України, долучався до кампаній нашої підтримки і говорив що будь трошки по молодше то пішов би воювати в українське військо, що ми як розуміємо з його біографії - не фігура мови. Це звісно викликало підпал афедронів в усіх його ненависників, до яких додались тепер уже і біснуваті кацапи, які на відміну від нього таки хлищуть одеколон.

Карьожтесь нечерноземні підори, з вами Охлобистін, з нами Ален Делон!