Кампанію літа 24 можна буде описати, як відкат, на підготовлені чи не дуже, підготовлені позиції.
Є два військових підходи:
1. Війна на виснаження.
2. Війна на винищення.
І хоч, більшість думає, що це одне і теж саме, проте , єдине , що обʼєднує ці слова - морфологічна форма.
Це кардинально- різні підходи до організації- дій і використання засобів. Українці вели війну на винищення у період з 24.03.22 по 1.09.22 виключно. Потім загальновійськова еліта, змогла «обуздать махновщину» - і події на землі почали, відбуватися у рамках- доктрини « вичерпання», тобто Залужний, вирішив «перестояти» - Герасімова, обмеживши при цьому, армію у маневрі, таку ж ідею розділяє і пан Сирський, що один , що другий намагається строчити, сили і засоби противника, одним словом сили оборони можна описати так: « Криваві» - тобто , ми розматуємо противника і розматуємось самі.
Єдина проблема в тому, що ніхто генералалів не вірить у те, що армію рф можна перестояти, або розмотати, проте продовжують діяти у цій парадигмі- стоїки.
Це і приводить нас до того, в чому ми зараз з вами всі опинились.
Війна ж на винищення- потребує лише одного готовності до ризику, тобто - або ми або вони « тотальна війна» за Клаузевіцем.
Клаузевіц розділяв війни на два типи:
1. Війна тотальна
2. Війна обмежена( колоніальна)
Українська еліта , намагається вести саме колоніальну війну - тобто, війну в якій сторони мають колись таки на чомусь тай домовитись. Вийти з клінчу з мінімальними втратами. Залишивши при собі максимум ресурсів і важелів впливу. Тому ми і маємо те, що маємо- а точніше, те що заслужили. Класичне українське- за двома зайцями.
Багато, народу на цьому підєбалось свого часу.
Банальна істина: « маленький колгосп , не переможе великий колгосп» .
Вам звісно, не подобається така конотація. Але іншої не буде.
Питання в іншому:
Який сенс нам, боронити провінції, коли ви не хочете боронити поліси?
Яким чином, у воюючий країні можлива - «нескорена» вечірка?
Я прекрасно, розумію відсутність мотивації йти на війну, може навіть не дуже засуджую. Дійсно причини є : соціальні, економічні та ідеологічні. Адже жодна колоніальна війна, зрештою, не була виграна. Та й у України немає шансів у колоніально-колгоспній війні.
Але, ми маємо всі шанси перемогти у війні тотальній. Треба просто знову зробити її такою.
Дайте, нам причини знову- осягнути, необхідність винищення загарбника - на рівні потреби у повітрі.
А ми вам аналітику і події від якої у вас знову буде, я вибачаюсь « хуй» вставать.
Все в цьому світі починається з сенсів, сенси створюють необхідність, а необхідність провокує на прямі дії.
Вкладіть в нас смисли і віру в те, що зможете наповнити «пусті міста». Що ви варті того, щоб пережити « теплі зими».
А ми в свою чергу знову перетворимо війну колоніальну на « джихад». А в «джихаді» ми непереможні.

Якщо раптом хтось із шановного паньства вважає - з причини власної наївності - що в давнину люди були благочестивішими та більш інтегрованими в церковне життя, ніж ми, прошу звернути увагу на те, як Кирило Транквіліон-Ставровецький в першій половині XVII століття (!) сварить свою паству (і всіх потенційних читачів "Євангелія Учительного"). Хіба ж усе це сказано не про нас? А ви гадаєте, що за тисячу років до Ставровецького все було краще? :)

«Але й без всякої нужди, коли прийдеш у церкву наче на молитву, тоді нудишся, душею страждаєш, ногами, як кінь, перегинаєш, ротом своїм позіхаєш, слину примножуєш, очима туди-сюди стріляєш, серце на любодіяння відпускаєш, тілом стіни підпираєш, у розумі чаші їжі споглядаєш, і лихву рахуєш, і без страху Божого стоїш у домі Його, і без терпіння. О роде лукавий, чи це Богові віддаєш? Чи так стоїш перед князем і царем земним? Але перед ним як витесаний стоїш, перед страшнішим від царів земних ані трохи не віддаєш тої чести. Ані тих, що служать Йому, не шануєш. Коли-бо священик хоче прочитати на користь душам вашим слово утішення, що може спасти душі ваші, тоді ви зразу гніву сповнюєте серце ваше, і в душах ваших погано говорите про тих, що приносять вам світло, бо не дає вам скоро розбігтися на видовища сатанинські, на ігрища, у блудилища, у корчми. І не лише день і ніч там тратять, але й завжди перебувають при примарах сміхотворних, де дияволи хитро покрадають спасення людське. Це я нині у вас бачу, роде поганий. І скажи мені, чи, так чинячи, уникнеш Суду Божого і муки тої страшної? Так, не уникнеш, бо поганими звичаями і нетерпінням душу твою губиш».

Додаю фрагмент фрески з сюжетом вигнання торгуючих з храму - з Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври (взяв з книги П. М. Жолтовського "Монументальний живопис на Україні XVII-XVIII ст." - К.: Наукова думка, 1988).

​​Проблематика, на яку ми заслужили. Скоро в театрі Золоті ворота премʼєра. Паралельний світ натурально.

шашликам прігатовіца

Сьогодні мені принагідно згадався вірш Горліса-Горського, з його "Тюремних поезій", написаний в 1932, після чергової втечі з тюрми ОГПУ на Кубані.

Вольф теж встиг побувати в застінках, але гебешники піймали облизня. Та й мріяв він рівно про те що і Юрій Юрійович:

Юрба – південно-гомінка.
На обрії – Кавказу пляма.
Чому така мені чужа
Ця вулиця – весною п’яна?

Козачко! У твоїх очах
Я бачу привиди омани.
Чекіст – іронія в устах –
Іде усміхнений за нами.

Тебе весна манить, бере в полон.
Йому – ти бранка для забави.
Я згадую весну далеку над Дніпром,
Весну розкішну і криваву.

Про гомін горобців розмову він завів.
Юнак назустріч глянув вогнеметно.
Цей – як і я, цей снить про спів…
Про спів веселий кулеметів.

То не моя весна.
Моя весна прийде з громами.
Із брязкотом шабель, під шелест прапорів,
З ненавистю й любов’ю до нестями,
Із криком ранених й піснями таборів.

Мораль чи мораліна?
Йозеф Ґеббельс

Легенда🫡



Нетолерантний Українець 👌🏻

Пророк Малахія апелює до очевидної ситуації: людина боїться свого менеджера, завкафедрою, поліцейського на вулиці і подібних осіб, які втілюють владу, більше, ніж вона боїться Бога. Людина дозволяє собі з Богом більше сміливості, ніж вона дозволила б із якимось гопніком на вулиці. Дуже небагатьом інтелектуалам спаде на думку робити щось відверто злочинне в присутності поліцейського, проте грішити в присутності всеприсутнього Бога - це ніби звична для нас річ. Гадаю, всі ми знаємо таких людей і неодноразово зустрічали їх у дзеркалі. Та й що там - в дзеркалі! Навіть ті великі подвижники, яким доводилося на своєму духовному шляху згрішити, забували, виходить, про Бога на ту мить, коли вони пасували перед гріхом - і це при тому, що такі люди повністю конструювали свої життя за християнськими стандартами, цілковито утримуючись від усього мирського та щодня перечитуючи молитви та священні книги!

Книга пророка Малахії, власне, змушує замислитися про природу релігійної віри як такої: чи принципово можливо переконати себе в тому, що Бог дійсно об'єктивно існує? Як ви вважаєте, шановне паньство, чи вірили давні греки в свої міфи? Гадаю, вірили, але приблизно так само, як сучасні християни вірять в Бога і грішать.

Рекомендую пошукати в інтернеті та почитати в тому перекладі, якому Ви надаєте перевагу.