Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу! Хай не одпадуть од віри нетверді вірою! Скупо покарай, а щедро помилуй! Легко врази, а милостиво зціли! Трохи опечаль, та зразу і звесели! Бо не терпить наше єство довго зносити гнів Твій, як сухе бадилля вогонь! Отож стримайся, змилосердься! Бо ж властиво Тобі милувати і спасати. Продовж милість Твою до людей Твоїх! Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри, городи розсели, церкву Твою зрости, добро своє збережи, мужів і жон і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях — усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їм, і тілесну і душевну, молитвами Пречистої Твоєї Матері, і святих небесних сил, і предтечі Твойого хрестителя Іоанна, апостолів, пророків, мучеників, преподобних, і всіх святих молитвами, умилосердься над нами і помилуй нас! Хай милістю Твоєю пастимося в єдності віри, вкупі, весело і радісно! Славимо Тебе, Господа нашого, Ісуса Христа, з Отцем і з Пресвятим Духом, Трійцю нероздільну, єдинобожественну, що царює на небесах і на землі, над ангелами і людьми, над усім створеним, видимим і невидимим. Нині і завжди навіки-віків. Амінь.

The Man of Sorrows
Guido Reni (1575–1642)

жаль пропустив перформанс

в догонку наше майбуття

ххахахха

З мемуарів Анте Павеліча, або якийсь галицький вайб

"Панич з дружиною були старшого віку, він був дрібним службовцем на залізниці [...] Низенький і пузатий, майже круглий на вигляд Панич був великим добряком, але багато пив. Щовечора після роботи він навідувався до привокзального шинку і не вертався додому, не висушивши кілька великих кухлів пива.
На вечерю він ніколи не з'являвся часто, а входив до хати з блаженним усміхом, зовсім байдужий до лайки та докорів [...]"


Хорватія, Галичина, пропінація — браття на вік

Які ще докази потрібні, що хорвати прийшли з Галичини?

Павеліч ділиться своїми враженнями про своє перше знайомство з соціал-демократами. Один з них за ніч пропив всю свою платню. Він впав у п'яний дебош та постійно кричав:

— Я соціал-демократ. Ніхто нічого мені не зробить

Опісля, він почав погрожувати власнику своєї квартири ножовою розправою якщо той почне вимагати платні за їжу та кімнату. Далі цей соціал-демократ втік і очевидно, як пише Павеліч, займався бродяжництвом.

Ph. Brendon Burton

ворожий фейк такий небезпечний

В одному з інтерв'ю Чоран 1982 року сказав: "По суті, люди зі Східної Європи, якою б не була їхня ідеологічна орієнтація, завжди проти Історії... Чому? Бо всі вони - її жертви".

Не знаю наскільки був правий румунський філософ, що оселився в Парижі. Коли він втікав від війни, режимів, що проростали у його країні, містах, селах Карпат. Після війни Чоран довгий час мовчав, лише вчився писати і писав... Пізніше, ближче до смерті заговорив у різних інтерв'ю.

Нас огортає тиша і смерть... щодня хтось гине, щодня похорон. Інколи голос поета пробивається через цю тишу, щоб бути почутим, прорости словами десь на чорноземах східного кордону або сонячного Півдня. Тиша або приглушений крик, стогін під завалами будинків, які складаються наче іграшкові під обстрілами. Скільки потрібно принести людей в жертву, щоб стати суб'єктом історії та перестати бути її жертвою. 1 млн, 5 млн, 30 млн, 45 млн, 50 млн. Можливо просто зникнути і стати історією... Словами, що будуть проростати у підручниках з історії, часом у фільмах, книгах та прикладах безглуздості у таких висловах як "Піррова перемога" або чогось подібного. Ми продовжуємо жертвувати собою заради історії, щоб нас почули і тиша розсіялась, і всі мертві заговорили голосно і щоб всіх стало чути. Ми це робимо для того, щоб ці голоси виїдали свідомість кожному, що росія - це втілення зла, це ненаситний вбивця, який буде вбивати завжди, поки існуватиме. Бо така його сутність цієї Історичної істоти. Вона просить собі їжі у вигляді жерт, бо це Історія, яку, як люблять казати, пишуть переможці. Правда росія надто часто програвала, але всеодно продовжує бути Історією, що потребує жертв заради власного існування. Все породжене росією прокляте як і її історія. На жаль, світ нас бачить як породженням росії, що робить нас проклятими через тишу, яка проростає навколо нас щодня. Тишу і мовчання померлих людей зі Східної Європи - жертв Історії... Бути Брамою Європи почесно, але водночас жертовно. Саме тому ми і проти Історії.

Мав можливість бути знайомим, хоч і побіжно зі строкатим єнотом і поетом з мого рідного міста - Максимом Кривцовим. Він загинув, як і багато інших...
Його вірш, що написаний для нас:

Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої зміні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.

Макс Кривцов

кому треба?