Осмисляючи сюжети угоди людини з дияволом, ми часто стикаємося зі спокусою інтерпретувати такі сюжети виключно алегорично. Власне, це звичайна справа для людей, які ні у що не вірять - такий світогляд в нас закладено радянським минулим. Проте варто лише трохи розхитати свій монолітний "здоровий глузд", щоб зрозуміти, що угода Фауста - це щонайменше не лише метафора. Для такого розхитування пропоную шановним читачам ознайомитися з коротенькою статтею з журналу "Киевская старина" (Том IX. Травень-Серпень 1884 р.).

Йдеться у тій статті про реальний випадок намагання продати душу дияволові, задокументований гетьманською канцелярією в 1751 році. Гадаєте, "все зрозуміло", бо це було давно? Не так уже й давно: покиньте свої стереотипи про забобонне "Середньовіччя". Роком раніше помер Бах, два роки тому (1749) народився Ґете, за п'ять років народиться Моцарт (1756), розквітом літ насолоджуються Сковорода, Кант і Руссо, у Києві будуються архітектурні шедеври Шеделя - наприклад, Лаврську Дзвіницю та Браму Заборовського він завершив у 1745-1746 роках (він вже помре в 1752 році!), а Мічурін вже стоїть на останніх етапах втілення в життя київського проекту Растреллі (Андріївської церкви), в Києво-Могилянській Академії вже відгриміли диспути Михайла Козачинського, які той вів про раціональне пізнання світу і Бога (на 1751 рік філософ уже переїхав до Слуцького монастиря)... а десь поруч якийсь молодий 21-річний хлопець Михайло Гладкий шукає зустрічі з трьома чортами, щоби покращити своє становище і досягнути успіху в житті.

Врешті, якщо Ви гадаєте, що сьогодні десь поруч з Вами нема таких Михайлів Гладких, можу лише сказати, що у Вас або досить нецікаві, або досить скритні знайомі...

#читання_пана_Власа