Forwarded from Юрій Касьянов
Для політиків мобілізація - політичне питання. Політик не хоче мобілізації, тому що хоче подобатися електорату. Політик завжди думає про вибори; для політика програш на виборах означає програш у війні, а не навпаки. Нечасто буває, щоб політик став, як Вінстон Черчилль, військовим вождем країни, поклав свою політичну кар'єру на вівтар перемоги у війні. У нас немає таких політиків.
Для генералів мобілізація - питання ресурсів, необхідних для ведення війни. Для генералів електорат - це солдати. Солдати мають бути молодими, сильними, здоровими, навченими військовій науці, і бажано мотивованими. Генералам байдуже, звідки візьмуться ці люди, хто вони будуть - робітники, селяни, депутати чи чиновники. Головне, щоб вони були вчасно і в потрібній кількості.
Військкоматам байдуже, де брати людей у солдати. Для них мобілізація - це важка, невдячна робота, не завжди, до речі, прибуткова. Вони змушені шукати солдатів на вулицях, ловити їх у нічних клубах, дорогою на роботу або в дитячий садок. Військкоматам наплювати на здоров'я, мотивацію, військовий досвід, на важливість роботи, яку мобілізовані виконують у тилу. Їхнє завдання - виконати план війни.
Для населення мобілізація - питання життя і смерті. Бо після навіть найбільш геройської смерті в бою немає вже ні перемоги, ні України, ні самого життя.
Ніхто не хоче вмирати. Тому нехай спочатку вмирають військові - бо їм за це гроші платять. Потім нехай помирають поліціянти - тому що вони носять зброю і нас штрафують. Потім чиновники - тому що ми їх ненавидимо. Потім бізнесмени - тому що багаті. Потім депутати, діти еліти, війська НАТО, і тільки після них можемо бути ми. Якщо спіймаєте. Бо ми нещасні, маленькі українці.
Ось за таких людей і воює імперія. За маленьких, бідних, нещасних, яким усі винні. Вона їх завойовує, борзих розстрілює, сопливим витирає сльози, дає пайку, заганяє в стійло, дозволяє носити вишиванку і вивчати в школах українську мову. Факультативно.
А потім - забирає їх в свою імперську армію. І жене далі на захід, щоб завоювати інших маленьких, дурненьких європейців, яким так само, як і маленьким українцям, нема за що воювати і не хочеться вмирати.
За все доведеться заплатити. Якщо не вам, то вашим дітям
Для генералів мобілізація - питання ресурсів, необхідних для ведення війни. Для генералів електорат - це солдати. Солдати мають бути молодими, сильними, здоровими, навченими військовій науці, і бажано мотивованими. Генералам байдуже, звідки візьмуться ці люди, хто вони будуть - робітники, селяни, депутати чи чиновники. Головне, щоб вони були вчасно і в потрібній кількості.
Військкоматам байдуже, де брати людей у солдати. Для них мобілізація - це важка, невдячна робота, не завжди, до речі, прибуткова. Вони змушені шукати солдатів на вулицях, ловити їх у нічних клубах, дорогою на роботу або в дитячий садок. Військкоматам наплювати на здоров'я, мотивацію, військовий досвід, на важливість роботи, яку мобілізовані виконують у тилу. Їхнє завдання - виконати план війни.
Для населення мобілізація - питання життя і смерті. Бо після навіть найбільш геройської смерті в бою немає вже ні перемоги, ні України, ні самого життя.
Ніхто не хоче вмирати. Тому нехай спочатку вмирають військові - бо їм за це гроші платять. Потім нехай помирають поліціянти - тому що вони носять зброю і нас штрафують. Потім чиновники - тому що ми їх ненавидимо. Потім бізнесмени - тому що багаті. Потім депутати, діти еліти, війська НАТО, і тільки після них можемо бути ми. Якщо спіймаєте. Бо ми нещасні, маленькі українці.
Ось за таких людей і воює імперія. За маленьких, бідних, нещасних, яким усі винні. Вона їх завойовує, борзих розстрілює, сопливим витирає сльози, дає пайку, заганяє в стійло, дозволяє носити вишиванку і вивчати в школах українську мову. Факультативно.
А потім - забирає їх в свою імперську армію. І жене далі на захід, щоб завоювати інших маленьких, дурненьких європейців, яким так само, як і маленьким українцям, нема за що воювати і не хочеться вмирати.
За все доведеться заплатити. Якщо не вам, то вашим дітям
😁1💅1😎1
Forwarded from Записки пана Власа
Осмисляючи сюжети угоди людини з дияволом, ми часто стикаємося зі спокусою інтерпретувати такі сюжети виключно алегорично. Власне, це звичайна справа для людей, які ні у що не вірять - такий світогляд в нас закладено радянським минулим. Проте варто лише трохи розхитати свій монолітний "здоровий глузд", щоб зрозуміти, що угода Фауста - це щонайменше не лише метафора. Для такого розхитування пропоную шановним читачам ознайомитися з коротенькою статтею з журналу "Киевская старина" (Том IX. Травень-Серпень 1884 р.).
Йдеться у тій статті про реальний випадок намагання продати душу дияволові, задокументований гетьманською канцелярією в 1751 році. Гадаєте, "все зрозуміло", бо це було давно? Не так уже й давно: покиньте свої стереотипи про забобонне "Середньовіччя". Роком раніше помер Бах, два роки тому (1749) народився Ґете, за п'ять років народиться Моцарт (1756), розквітом літ насолоджуються Сковорода, Кант і Руссо, у Києві будуються архітектурні шедеври Шеделя - наприклад, Лаврську Дзвіницю та Браму Заборовського він завершив у 1745-1746 роках (він вже помре в 1752 році!), а Мічурін вже стоїть на останніх етапах втілення в життя київського проекту Растреллі (Андріївської церкви), в Києво-Могилянській Академії вже відгриміли диспути Михайла Козачинського, які той вів про раціональне пізнання світу і Бога (на 1751 рік філософ уже переїхав до Слуцького монастиря)... а десь поруч якийсь молодий 21-річний хлопець Михайло Гладкий шукає зустрічі з трьома чортами, щоби покращити своє становище і досягнути успіху в житті.
Врешті, якщо Ви гадаєте, що сьогодні десь поруч з Вами нема таких Михайлів Гладких, можу лише сказати, що у Вас або досить нецікаві, або досить скритні знайомі...
#читання_пана_Власа
Йдеться у тій статті про реальний випадок намагання продати душу дияволові, задокументований гетьманською канцелярією в 1751 році. Гадаєте, "все зрозуміло", бо це було давно? Не так уже й давно: покиньте свої стереотипи про забобонне "Середньовіччя". Роком раніше помер Бах, два роки тому (1749) народився Ґете, за п'ять років народиться Моцарт (1756), розквітом літ насолоджуються Сковорода, Кант і Руссо, у Києві будуються архітектурні шедеври Шеделя - наприклад, Лаврську Дзвіницю та Браму Заборовського він завершив у 1745-1746 роках (він вже помре в 1752 році!), а Мічурін вже стоїть на останніх етапах втілення в життя київського проекту Растреллі (Андріївської церкви), в Києво-Могилянській Академії вже відгриміли диспути Михайла Козачинського, які той вів про раціональне пізнання світу і Бога (на 1751 рік філософ уже переїхав до Слуцького монастиря)... а десь поруч якийсь молодий 21-річний хлопець Михайло Гладкий шукає зустрічі з трьома чортами, щоби покращити своє становище і досягнути успіху в житті.
Врешті, якщо Ви гадаєте, що сьогодні десь поруч з Вами нема таких Михайлів Гладких, можу лише сказати, що у Вас або досить нецікаві, або досить скритні знайомі...
#читання_пана_Власа