Про вчителів англійської і силу.

Нещодавно, спілкуючись з подругою, намагалися згадати своїх шкільних вчителів. Декілька пригадали. Серед них була вчителька англійської, у якої на уроках плакала кожна друга людина. І так з усіх класів:)

Але пригадую я її виключно з вдячністю. У неї був доволі авторитарний стиль навчання, через що її ніхто і не любив. Я теж не любила, але поважала. Завдяки їй у мене класно прокачана розмовна англійська. Бо вона робила акцент саме на це. Навичка не була потрібною майже 10 років, в постійному режимі. Але....

На попередній роботі, працюючи з іноземними колегами з різних країн це було прямо в 🍎 Було легко, хоча і не без прогалин. Але в офлайн спілкувнні інтонація і міміка сильно допомагають.

Виявилося, якщо 5-9 разів/тиждень по 45хв спілкуватися англійською, ломаючи дискомфорт, ця навичка залишається назавжди.

Була і репетиторка, яку я і любила, і поважала. Бо вона мала рішучий і м'який стиль керування/навчання водночас. Вона робила акцент на граматику і англійську сучасності, періодично друкуючи на заняття вирізки зі статтей.

Багато людей я можу згадати з вдячністю як вчителів, які доклали руку до того, якою я стала. Але нікого з тих, хто був "м'який" і безхарактерний, я не можу згадати. Мабуть, бо ці люди не змогли заявити про себе як про спеціаліста. Не змогли викликати повагу до себе та захоплення.

Захоплюють сила і знання. Не завжди з цими людьми легко. Я б сказала, навпаки:) Але чим далі я іду по життю, тим більше ціную потрапляння саме до таких вчителів.

​Що думаєте? Схоже на реальність?)
У кого є досвід роботи з психологом/терапевтом.

Не одразу всі проблеми перестають існувати. І не завжди те, що вас виводило з себе - зовсім стане байдужим. Але можливість відтягнути момент деструктивного "вибуху" з'являється.

Дослівно: "моя проблема в тому, що мені цікаво подивитись, наскільки червоним буває черворний прапор"

Думаю, більшість з вас бачила ці популярні відоси в соц.мережах про "червоний прапор" ("біжи").

Стосовно мему: більшість навчилась розрізняти, що для неї табу з іншими людьми. Тим не менш, перебувати в негармонічних відносинах люди все одно продовжують. Ігноруючи червоні прапори. Чому?

- бажання "перевиховати", змінити людину. Зазвичай тоді разом з негативом ви бачите в людині щось гарне, за що хочеться зачепитися.
- бажання довести ситуацію до абсурду, щоб відчути кайф самоствердження від "він такий мудак, а я хороший!"
Книжка Берна про ігри вам в поміч тоді:)

Якщо ви щось можете ігнорувати - то не червоний прапор:) А жовтий/помаранчевий. І вторинна вигода від перебування у ролі жертви.

Ну і якщо це справді червоний, то єдина правильна стратегія - коректне припинення взаємовідносин. Без бажання комусь щось довести. Просто усвідомлення, що вам не по шляху, цінування власного часу, нервів і зусиль.

А ви що оберете?😜

"На те, щоб бути щасливими або нещасними, ми витрачаємо однаково зусиль."

Фраза не моя, але цілком справедлива. По факту:)

На те, щоб:
- подивитись в дзеркало і сказати, як ви кепсько виглядаєте
- повернутись до гнітющих думок/спогадів, обкатати їх декілька разів і засмутитись/розізлитись ще більше
- ходити і весь день відмічати, який ваш командир/керівник редиска і люди оточуюючі теж
- піти за алкоголем/цигарками/чіпсами, бо "це допомагає"

Перелічувати можна ще довго, на різних рівнях. Але на всі ці дії потрібні сили!
Які ви могли б витратити на щось корисне і продуктивне.

По аналогії з попереднім:
- подивитись на себе і виділити, шо вам в собі подобається
- згадати, чого ви вже досягли і що приємного у вас було/є
- більше контактувати з тими, хто вам подобається, помітити щось хороше в оточуючих (хтось же точно вам подобається, правда?)
- піти прогулятись по парку, сходити на турнік, в кав'ярню, спортзал або за апельсином/шматком м'яса

Кількість зусиль однакова. Але результат буде різний. Є дії, які спустошують ще більше, а є ті, які наповнюють новими позитивними враженнями.

Тож коли я починаю працювати з людиною, я перш за все запитую, чи реально він бажає стати щасливим.

Бо часто люди просто хочуть триматися за біль, а не змінювати життя.

До чого треба прагнути:)

Кумедна ситуація на роботі

*групове заняття*
Чекаємо 5-7 хв на тих, хто запізнюється. В цей час заварюю бійцям чай/каву, розпитую про настрій та...продзвонюю тих, хто провтикав.

У бійця дзвонить телефон, просить дозволу відповісти. Дозволяю. І тут паралельно людина, котрій я дзвоню, бере трубку.
- Доброго дня, Ви не забули, що у нас сьогодні заняття?
- Та нє, я вже тут.

*мовчання*

До мене доходить. Я дзвоню людині, яка вже тут.В цей момент 3 інших дивляться на мене. З яким думками - не знаю, але думаю, що в цей момент вони подумали, до кого потрапили😂
Далі всі посміялися. А я потім ще вдома. Тому що це вже втома:)

P.S. Група.Туди я здебільшого залучаю бійців, з якими працюю індивідуально.Нещодавно розширила - почала приймати пацієнтів і від колеги, якщо овни потребують додаткового пропрацювання. А серед усіх колег групові заняття зараз веду тільки я.

Відповідно, якщо "своїх" я знаю, то "чужих" пацієнтів запам'ятовую через декілька разів. До того ж кожен день обстеження та багато нових людей проходить.

Останнім часом "граюсь" з тим, як клієнти сприймають життєві ситуації і тим, як їх можуть сприймати інші люди. Залучаємо образи людей з їхнього оточення або, якщо це групове заняття, то долучаємо поміч інших учасників.

Виявляється, якщо деякі техніки робити в форматі гри, а не "дуже серйозного діалогу", то процес йде легше. Єдине що треба своєчасно розставити акценти, на що треба звернути увагу. Щоб вони самостійно знайшли підказку.

Під акомпанемент вибухів хочу побажати всім в Новому році психологічної та фізичної стабільності і, звичайно, смерті ворогам😈😉

Саме тому ніяких "внутрішніх дітей" на консультаціях. Тільки здоровий контроль/вивід агресії😎

Раніше робила групи по +- схожому емоційному  стану, але зараз зробила більш різноманітними. Завдяки цьому динаміка просувається. На прикладі когось зі "своїх", хто пережив ситуацію/вийшов із неї більш конструктивно, можна витягнути щось собі. І інколи це більш ефективно, ніж аналогічний варіант запропоную я.

Елементи провокацій на заняттях також бувають. А інколи навіть "битва альфа-самців", де кожен намагається авторитетно розповісти, чому треба робити в ситуаціях саме так. У кожного досвід свій і коли після спалаху емоцій вони починають аргументувати і пояснювати, це просто 🔥👌Конструктивно, корисно і з взаємоповагою. А я зі свого боку акцентую на тому, що відбувається - збоку, і задаю питання на рефлексію. 

Ніхто не змінюється ізольовано. Всі ми "соціальні тваринки".Просто треба балансувати між бажанням побути наодинці і спокійно подумати над тим, що відбувається, чого ти хочеш і як цього досягти та соціальною динамікою, де ти отримуєш багато емоційного досвіду, який потім і треба проаналізувати:)

Нещодавно від одного військового психолога почула такий вислів: "Справжня підтримка не визначається тим, як часто ти пишеш людині. Вона визначається тим, як довго ти про неї не забуваєш."

З одного боку згодна - людей пов'язує щось більш глибоке, ніж просто перебування в фоні кожного дня. З іншого - у кожного є люди, від яких на увагу/підтримку/спілкування ти очікуєш. Частіше, ніж від інших:) І якщо говорити про спілкування з рідними/друзями/коханими, хто служить або просто перебуває в скрутній ситуації (з різних причин), то там треба все ж таки більше уваги приділяти. Бо цього хочуть і очікують.
P.S. звичайно, якщо у вас є на це сили і можливість😉

В ситуації емоційного vs фізичного виснаження в умовах війни...У довгострокових стосунках діє такий принцип: у кого більше сил, той і підтримує. Це співвідношення може змінюватись і це нормально. Але якщо не можна окрім себе спиратись на рідних людей, то хіба це близість?

Із хахаєк цих днів. Як визначити, що людині потрібна психологічна допомога?
Не завжди людина має плакати/жалітися/агресувати:)

Інколи достатньо, щоб на питання "Як себе відчуваєте?" відповіли "Нормально".

А далі, якщо клієнт починає посміхатись - дивитись, чи не опускаються вниз куточки його рота/не тремтять. Бо за посмішкою дуже зручно ховати свої справжні емоції, але вони завжди тяготіють вийти назовні😉

​"Я подарую тобі оберіг"

Працюючи з різного роду травмами, трохи більш глибоко розумію фразу "всьому свій час".

Захисний механізм психіки - чудова річ.
Яку треба знімати тільки в правильний для цього час. І якщо він не настав - лише трохи допомогти людині пофіксити власний стан, але не "розбирати" повністю. Бо процес "збирання" себе після певних травмуючих подій - складний в енергозатратний процес, на який має бути достатньо часу.

Якщо метафорично уявляти психічну травму - вона не просто "ранить", а скоріше "втикається в усі нутрощі, провертається декілька разів і там залишається". В цьому стані психіка людини включає захист - уникання будь-яких додаткових болючих ситуацій. Бо просто не витримає і зламається.

І свою роль в такій ситуації я вбачаю в тому, щоб дати людині підтримку і турботу.

"Не все і не всі в цьому світі небезпечні". Є ситуації і люди, з якими можна розслабитись і не тримати оборону. - "зняти запалення".
Зняти необхідність боятись і захищатись.

Але лізти в глибоку рану і щось витягувати...Не завжди. Тільки якщо людина вже на тому етапі, коли вона має ресурси і бажання туди лізти. Якщо у нас є час, за який далі можна "зібрати все, що розібрано".

Стало набагато спокійніше. Люди йдуть і повертаються. Це нормально. Кожен рухається в своєму ритмі.

І чим більш болючіша травма - тим довше процес підбирання туди. Довше лікування і відновлення.

Для мене зараз психологія більше про "Я подарую тобі оберіг." Про те, як людина самостійно, але з підтримкою, аналізує і рефлексує все, що було і що призвело до такого стану.

Це не означає, що подібних ситуацій не виникне більше. Але означає, що від них буде внутрішній оберіг. Коли змінюється ставлення до ситуації, передивляється поведінка - не може бути такого ж самого результату. Який зламав до того.