Учора на Ґадзетті вийшов огляд дуже смішної статті з якогось французького журнальчика — ті неборáки за мотивами всім відомої події наробили висновків, що Ліга 1 тепер, м'яко кажучи, краща за Серію А. Серед безлічі доказів, які надали автори, зокрема, зазначалась оренда (втеча!) Валентіна Карбоні (чули про такого?) до Марселя...

Те, що сталося в суботу, не лише прогнозовано справило п'янкий ефект на переможців, а й занепадницький — на тих, хто програв. Після 0:5 у фіналі Ліги чемпіонів у багатьох вискочила сезонна амнезія.

Луїджі Ґарландо написав обурену колонку, в якій констатував, що в Мюнхені «бункер» Інтера знищили (немов Інтер цей «бункер» мав), та підсумував: «Ганьба для всього італійського футболу». Промайнув навіть термін «мінейрасо» — як аналогія з іншим знаменитим розгромом (Бразилія-Німеччина 1:7).

Арріґо Саккі звично потішив безжалісною аналітикою, з якогось переляку взагалі охрестивши оборону найсильнішою ланкою цього Інтера. І, бідолашний, схоже, так повівся на популярну в певних колах промокампанію під назвою «ПСЖ більше ніякий не мішок» (700 млн на трансфери за останні 2 роки – звісно, не мішок!), що взяв і захопився тонким ходом парижан — «продажем» Мбаппе — та поставив їх за приклад італійським клубам: «Передусім — гра, а не гравці!»

Хтось, укотре перевзуваючися, знов почав зазирати в паспорти (перед матчем вік називали досвідом і козирем, після — обзивають старістю й недоліком), а соцмережі неминуче пригадали слова Алессандро Бастоні, сказані кілька тижнів тому, про Стамбул-2023: «Я б ліпше програв 0:10, ніж отак, як ми програли від МанСіті». Що ж, трохи недотягнули...

Не налаштував, не підготував, не відчув, не замінив — претензій до Сімоне Індзаґі услід такого фіналу можна вигадати купу. Є й ті, хто вважають, що «Інтер дав йому більше, ніж він дав Інтеру». Проте без Індзаґі (ну й Маротти, зрозуміло) фіналу, напевно, взагалі б не було. Навіть такого.

За кілька днів до ПСЖ на Rivista Undici намагались захистити тренера. Писали, що за наступні 90-120 хвилин він може змусити скептиків замовкнути раз і назавжди.

Не змусив. І в статусі найкращого наставника в історії клубу за відсотком перемог (із ненайкращими в історії ресурсами) тихо пішов. Саккі й тут виліз із повчанням – про саудівські гроші, похвалившись: «В перший рік у Мілані я заробляв менше, ніж у Пармі».

Це була чудова команда і був грандіозний цикл, без усяких «але». Але масовий глядач найбільше запам'ятає оті 0:5. Різні йолопи, які після Барселони стогнали про незаслужений прохід Інтера, допомогу суддів і «В НАС УКРАЛИ ФІНАЛ МРІЇ!1», зараз отримали сатисфакцію та стогнуть іще гучніше. Нині їхній зірковий час.

Досягнення Інтера Індзаґі не лежать у площині трофеїв чи зароблених призових (хоча їх теж вистачає). Ця команда повернула загублене (з часів Ювентуса першої каденції Аллеґрі) відчуття близькості великого тріумфу.

Вони не виграли цього сезону ніяких брязкалець, зате подарували щонайменше 2 (щонайбільше – 4) монументальні вечори в Європі. Вони переконали, що ямалям, кейнам і голандам подекуди можна протистояти навіть із Карлосом Ауґусто та Мехді Таремі. З Давіде Фраттезі в ролі джокера. З дідом Франческо Ачербі в порваній бутсі на вістрі атаки.

І з Сімоне Індзаґі, котрий із зірваним голосом за межею технічної зони (як його підопічні — за межею власного потенціалу) повсякчас ніби готовий відкритися під передачу на фланзі.

Не співчувати їм і цьому тотальному футболу було неможливо. Це був справді Pazza Inter.

❤FootballDyvan