13 років тому Дієго Міліто двічі забив Баварії, і Інтер виграв Лігу чемпіонів.

«Тату, чому ти завжди десь позаду? На всіх фотографіях тебе практично не видно ... »

Мій син Леандро постійно ставить це питання. Я щойно забив два голи Баварії, йому тоді було три роки. Посадив Андреа на плечі і побіг сходами до Кубка, до слави. Усі святкували, і в цьому натовпі я теж є: ближче до верхнього правого кута Леандро руками закрив мені голову, практично закрив очі. А Пупі тим часом підняв над головою Кубок. Він мав найкраще місце. Зараз Леандро грає в атаці за Расінг. І любить Інтер.

Знаю, ви хочете знати, що я робив уночі напередодні фіналу. Чи спав я, чи снився мені матч. Але все почалося в Аргентині. Який там футбол? Такий, як ви уявляєте: дуже напружений, незалежно від рівня матчу. Дух змагання просто неймовірний. Ми прийшли з нізвідки і хочемо перемогти за всяку ціну.

Я завжди вболівав за Расінг. Вони не вигравали чемпіонат 35 років – до титулу Апертури 2001-го. Як би це пояснити? Страждання цього клубу, його вболівальників залишилися зі мною назавжди. Я ніколи не здавався.

У 24 роки я вперше покинув рідну домівку. Дженоа, потім Сарагоса, разом із братом, знову Дженоа. І нарешті Інтер.

Адапутивася було легко. Я вже знав Камб'яссо, він грав за збірну U-20 із моїм братом. Ми з Кучу жили в одній кімнаті, за п'ять років багато чого пережили. А ще в Інтері був Дзанетті – я грав у Аргентині з його братом Серхіо. Я відчув себе вдома: ми постійно готували асадо, Самуель заправляв усім. Я знаю, що всі скажуть, ніби я тільки їв, але повірте: я постійно допомагав Вальтеру, навіть є докази на фото!

Ми залишалися на базі після тренувань: нам все подобалося, ми проводили вечори за їжею та жартами. Колектив був дуже дружний, а на тренуваннях ми дуже багато працювали, бо такою була наша філософія: як ти тренуєшся, так і граєш. У цієї команди був неймовірний характер. Моурінью мав дуже близькі стосунки з усіма.

Я обіцяв розповісти вам про фінал. Ще кілька відступів, і все буде. Спочатку Київ – гол Снейдера мені довелося переглянути по телевізору. Пам'ятаю ті моменти, наче це фільм. Я не хотів упустити м'яч за лінію поля, потім зрозумів, що кутового не буде. Тож нічого не залишалося – просто сильно вдарити, сподіваючись на щось. Я вдарив і впав на газон. Коли підвівся, Веслі святкував, як божевільний. Я навіть не зрозумів, що він забив!

А ще годинник на Камп Ноу. На полі пройшла ціла вічність, я подивився на нього – 15 хвилина. Час зупинився, але яку сміливість ми продемонстрували того вечора! А ще я пам'ятаю, як ми їхали поїздом із Флоренції, після нічиєї 2:2 – атмосфера була дуже похмурою. Але Пупі випромінював оптимізм навіть тоді. І він мав рацію.

Я мріяв виграти Лігу чемпіонів, про це усі мріють. Вболівальники Расінга 35 років чекали на чемпіонство, а тифозі Інтера 45 років чекали на перемогу в Лізі чемпіонів. Напередодні матчу все було як завжди. Я був спокійний і зосереджений. Знав, що буде складно, але ми всі були впевнені в собі.

Ми завжди перед грою пили мате в кімнаті Самуеля. Того вечора, щоб розслабитись і одночасно додати мотивації, подивилися з аргентинцями «Iluminados por el fuego», фільм про наших національних героїв Фолклендської війни. Ух. Після цього лягли спати.

Жуліо вибив м'яч далеко, я дочекався, поки він опуститься, і пішов у верхову боротьбу з величезним Демікелісом. Я пам'ятаю, ці кадри назавжди в голові. Бачив Веслі, готового віддати пас – знав, що він завжди робить точні передачі. І я побіг із глибини. Добре прийняв м'яч, побачив, що праворуч наближається Бадштубер. Обдурив його і за мить святкував гол.

Я був щасливий. Я щасливий і зараз, коли думаю про те, чого ми досягли. Ми залишили слід в історії клубу, нашого Інтера.

Запевняю вас – ніколи в житті не бачив стадіон сповнений людей на світанку, о шостій ранку. Повернення з Барселони було фантастикою, нас неймовірно зустріли в аеропорту. Але того ранку Сан Сіро був найчарівнішим місцем у світі – там були тільки ми, інтерісти. Я був приголомшений. Приголомшений від щастя».

🌐 ДжанлукаЛападула