ante bellum

ми живемо крізь кризу фантастики. вона більше не уречнює світи, не передбачує майбутнє. вона обслуговує наші уявлення про свідомість минулого. в кращому випадку ностальгує по незбувному, в гіршому забезпечує фансервіс та бездумно експлуатує давні кліше. кожний фантастичний витвір минулого або став реальністю, або милою казкою, або художнім тропом. кожний фантастичний витвір теперішнього не здатен бачити поза межі своїх концепцій, зашкарублих уявлень про світ. бувала хоробрість уяви нині розсіялася. ми бачимо або вульгарні банальності, або структурні абсурдизації, або складні нішеві побудови із жанрових конструкторів. ми живемо в плодах мрій минулого. мало хто із тих, кого нині звуть фантастами, має хоробрість мріяти. ще менше з них є тими, кому вдається мріяти про реальні суспільства та реальні виклики. мистецтво ставити питання занепало. вироджений поступ технологічного розвитку породжує вироджені міражі проблем. обіцянки звести чарівне королівство міражів, які на дескриптивному ринку намагалися продати під брендом постмодерного тексту, виявилися стародавніми, правічними ілюзіоністськими прескриптивними трюками. втім наша наївна необізнаність обернулася неспроможністю достойно відповісти на цю реальність та прийняти запрошення. тепер доведеться танцювати із запізненням на кілька фраз. свобода поруху варта зусиль. нащупування власного ритму потребує володіння аритмічними розмірами. наші мрії повинні вміти проростати звідусіль, наші бачення повинні пронизувати кожну відстань, наші знання повинні вміщати в себе не тільки світи але й пустоти, наша чесність повинна бути дзеркалом самої себе, наші завзяття повинні бути колонами що на них буде зведено стелю нашого майбутнього. мало нової щирості, мало старої розумності, нам потрібна тотальна хоробрість. війна дає золоту можливість бути осердям хоробрості. вкрай важливо засвоїти цю хоробрість вглиб, а не залишити на поталу зовнішнім обставинам. засвоїти і поширити цю хоробрість тотально, пробити нею ті укріплення та перепони, які не здатна подолати зброя. спочатку в собі. потім повсюдно. кордони реального пролягають по лінії поглядів. війна деформує кордони. якщо не наші мрії ляжуть в основу нашого буття, то чиї?

дійсно, світ зміниться. багато які звичні речі та порядки ми не впізнаємо вже по кількох роках. чималим чинником змін у світі сьогодні є наша війна. війна завжди була брамою змін. рідко можна було знати з упевненістю, що лежатиме за нею. ми не відчиняли цю браму. її половинки проходять кров'ю та болем по нашій землі, нашим знайомим, родичам та співгромадянам. але ми зустріли це відкриття достойно, ми самі для себе стали певним відкриттям. ми звикли до нових реалій - на оперативному рівні. згадайте своє враження від нашого суспільства ще рік тому. від нашого світу. речі вже змінилися. ми діємо відштовхуючись від стрімких змін, намагаємося утриматися на палубі нашого життя в штормі нинішнього часу - діємо так, як люди діяли в усі часи. згодом ми ще осмислимо ці зміни. придумаємо пояснення того, що вони означають, відслідкуємо звідки вони виникли, дізнаємося та спробуємо передбачити до чого вони призведуть. ми перейдемо крізь цей новий поріг назустріч іншим. але поки ми ледь встигли побачити проріз відчиненої брами. світ вже змінився. усвідомлення запізнюється. не через те, що нам треба щось перетравити, ні - через те, що нам треба надати цим змінам форми. нарешті ми знову живемо в той час, коли пророцтва важать не менше за прогнози та аналізи. циніки скажуть, що це через те, що останні знецінилися. ми так не казатимемо.

чи знали студенти, що виходили на протест наприкінці листопада дев'ять років тому, що відбуватиметься на майдані через три місяці? в україні через півроку? що це визначить форму брами майбутнього, що відкриється для всього світу через вісім з лишком років? наші дії пишуть історію. пам'ятаймо про вагу кроків один одного. крокуймо з мудрістю.

наштовхнувся (зокрема, тут) на відомості про те, як певні кола людей у твітері поставили під сумнів реальність нашої війни з росіянами. дав минути обуренню і задумався: а наскільки я реалістично звітую собі про ті чи інші буремні події у віддалених місцях землі? чи речі, у які я вірю, як у новини, є ними насправді [адже ці люди теж базують свої ідеї про світ та україну та якогось роду новинному контенті]? якби я був на їхньому місці, у що б я вірив?
не знаю.
втім, допис про інше.

розвиток технологій ставить під загрозу інформаційну глобалізацію. діпфейки, генеративні нейромережі, альтернативні реальності новин продовжують ставати додатковим паливом для параноїдальних тенденцій. сумніви [в певних реальних фактах, які реальні на настільки базовому рівні органів чуття, що навіть множинність інтерпретацій не дозволяє це підважити; що, звісно, справедливо лише якщо у глядача є доступ органів чуття до простору, в якому розгортається ця реальність; інакше вона стає казкою, оповідкою, в яку можна вірити або не вірити; і це саме той випадок, в якому невір'я це віра в неправдивість, або іноді навіть конкретніше: віра в якусь із суперечливих казок] знайшли схил, на якому можна не просто закріпитися, а стрімко поширюватися.
властива глобальному світу інформаційна поєднаність різних регіонів вже давно підважена (а чи існувала вона колись?) й буде підважуватися дедалі більше. кластеризація джерел дозволяє споживачу обрати ті джерела, які задовільнять його потребу у вірі -- його реальність; або, як це найчастіше буває: прийняту ним ззовні наперед заготовлену версію реальності. а нинішні технологічні можливості з фальсифікації дають небачений раніше інструментарій усім зацікавленим сторонам. без конструктивної глобальної культури особистої роботи з власною побутовою вірою просто як чинником ума (культури, яка звісно може мати різні локальні реалізації, але повинна ґрунтуватися на ключових точках, які ще слід правильно екстрагувати) ця тенденція, яка вже набрала чималих обертів, розкручуватиме сама себе дедалі більше.

так було завжди, так буде й нині.

зустрічати смерть з гідністю - найвища хоробрість

смерть нависає над нами в кожен момент життя. є обставини, в яких нам вдається забути про неї та вдавати немов ми житимемо вічно, а є обставини, в яких забути про неї не вдається.
давно сказано, що найкращий подарунок, який може мати смертний у житті - щомиті пам'ятати про та приймати власну смерть з гідністю. це той подарунок, який ми можемо подарувати собі самі. але до останніх подихів ніхто з нас не знає точно, чи вдасться його мати, чи не тримаємо ми в своїх руках блискучу підробку.
але якщо він виявляється справжнім, якщо він є тим золотом, що не гнеться зубами обставин, якщо смерть не здатна сколихнути нас незалежно від того, як вона приходить, безсмертні посміхаються. тому що в цю мить їх стає на одного більше.

героям слава

сьогодні об 11:30 в михайлівському соборі та о 13:00 на майдані незалежності відбудеться прощання з учасниками славетної української диверсійної групи: святошею, непийпивом, тарасієм та аполоном.

повинно було відбутися об 11:00 в успенському соборі лаври, але міністр культури став на заваді. ще одна річ, у якої міністр культури став на заваді.

життя подібно до звуку. воно виникає там, де є до того потенція, де є повітря здатне нести коливання. його носієм є наші тіла, найвитонченіші з музичних інструментів. симфонія наших діянь лине тотально: той, хто має вуха, здатен чути її в найвіддаленіших кутках світу. багато які з поістині величних симфоній навіки залишаються з нами в тій луні напівтонів, якими змальоване тло нашого буття щомиті. багато які величні концерти з тих, які виконують нині наші воїни, залишаються без уваги, на яку заслуговують. але тим не менш не минають безслідно.

для когось це прощання буде особистим. для когось насичено символічним. для когось спробою висловитися. для когось потребою промовчати. різні слухачі одного з великих концертів цієї війни. концертів якими писане наше буття. єдність нашої уваги до кожного звуку.

петиція про звільнення міністра культури ткаченка. давно пора.

https://petition.kmu.gov.ua/kmu/Petition/View/5046

поки формуються підрозділи містичного десанту, який би висадився в осередок мороку з метою виконання усесвітних приписів по захопленню підозрюваних росіян та доставленню їх на страшний суд, ми зустрічаємо весняне сонцестояння та відбиваємося від параноїдальних спокус вважати птахів ворогами беззаперечним фактом про те, що птахи не їдять сонечок.
на відміну від жаб.

за діяльністю антисолярної коаліції давно велося спостереження, але якщо спроби відмовитися від літньо-зимового часу за януковича сприймалися як закономірна підривна робота росіян проти екзегетики неіснування часу покликана ще дужче заклячити людей у своїх умовних переконаннях та позбавити сонячного світла щоденних дисонансів, то тотально мережеве розповсюдження культу жаби в останні роки почало наїжачуювати учасників тæмного солярного спостереження невловимістю свого витоку, позірною відсутністю мети, нарочито декоративною беззмістовністю та стишено довірливою мемефікованістю, що в купі з іншими характеристиками перебігу цього цифрового сюжету свідчило про наявність вигодошукачів, інтереси яких співспрямовані з інтересами морокан.

довга череда перемовин із представниками конклаву жаб'ячої постурбаністичної теократії завершилася згодою на тому, що sub specie aeternitatis мережеве многоманіття цифрових культів жаби несе загрозу не тільки інтересам підпільних дослідників антидуальної солярності, але й незаплямованій репутації болітних ієрархічних влаштувань своєю накачкою глядацької уваги насамперед хибних елементів загальної узгодженості зовнішнього, внутрішнього та таємного жаб'ячого знання.

тож було розпочато символічну війну проти різноінтерпретаційного культу жаб, покликану якщо не випалити цей культ сам собою, то принаймні утвердити неможливість його вивернення та наповнення сенсами дуальності й внутрішнього мороку, щонайменше прибравши перешкоди до роботи сонечок в співпраці з пташиним крилом містичної розвідки.

нотатка про пророкування

«справжні пророки самі стають втіленням своїх пророцтв»

якщо припускати існування часу, то повний детермінізм не має ніякого сенсу, а отже не має сенсу і бачення пророцтва як вихопленого шматка про наперед задане фіксоване майбутнє.

допускаючи обмежену агентність людини у власному житті та здатність впливати на події світу, спостерігаємо наступне:
пророк говорить слова. прохач слухає слова пророка. слова змінюють прохача. він знає тепер про те, що колись щось станеться. він може ставитися до цього знання по-різному, може забути, може вірити чи ні, приймати чи ні, може змінювати ставлення. талант пророка в тому, щоб побачити, які сказані прохачеві слова будуть здатні втілитися крізь подальші діяння прохача та відлуння тих діянь.

пророцтво так є мистецтвом висловлення самовідтворюваних рефлексій. де пророк формує вислів, прохачева реакція на який призводить до його втілення в дійсність.

оскільки всі секрети розкривати заборонено, то про неіснування часу та шпарину між "висловом" та "дійсністю" поки нічого не казатимемо.

варто відзначити, що ми не можемо говорити про існування якого-небудь пророцтва без зовнішнього прохача пророцтва. тобто, щоб певне специфічне прозріння стало пророцтвом, його слід щонайменше висловити. світ, в якому ніяке пророцтво не було висловлене, не містить пророцтва. тому навіть якщо пророк повідомляє прохачеві щось виключно про зовнішній світ, про далеку країну, про незнайомих людей, після чого прохач ізолюється, ніби ніяк не контактує із зовнішнім світом, не чинить ніяких діянь ні тіла, ні слова, або навіть вбиває тут же і себе, і пророка, і всіх свідків, все одно подальший світ це світ висловленого пророцтва. яке поки що є тільки словами. йому ще варто стати пророцтвом. через діяння прохача. ізоляція, бездіяльність або вбивство усіх теж є діянням. яке веде до втілення пророцтва. і ми не можемо стверджувати, що дії прохача ніяк не вплинули на втілення пророцтва. оскільки дії слухача (навіть такі як ізоляція та бездіяльність) виникли зі слів пророка. без слів пророка не було б ніякого пророцтва в принципі. не довелося б тоді говорити про втілення чогось, чого немає.

як із захоплення мультикультуралізмом випливає ідеал помірно ізольованої локалізації

в підлітковому віці десь підхопив ідею про мультикультуралізм. як було властиво, не любив розбиратися з генезою термінології, оригінальними контекстами й таким іншим, а випробовував та витесував своє розуміння в діалектичній практиці. брав за основу те, що наївно звучить найправильніше, та починав кидатися на людей в публічних місцях інтернету зі спробами їх інтелектуально принизити. це неодмінно формувало певне відчуття теми, бо коли доводилося натикатися на людей, які щось знали з теми, не давав задньої.

таким чином для мене мультикультуралізм був словом, за яким не містилося ніякої історії, ніякого значення та традиції розумової роботи, а тільки екстракт кількості годин проведених у суперечках. природно, що коли я перестав так поводитися в інтернеті, то почав мислити про цей процес також дисоційовано. а саме, я вважав себе прибічником мультикультуралізма. означав цим те, що мені подобається різноманіття людських культур, доступне як для вивчення з живої натури, так і для інтеграції себе в них через оселення у характерних просторах. мені подобалося мислити світ людей як щось, що в кожен момент існування, є клаптиковою ковдрою, де кожен колективний клаптик дещо відрізняється від іншого. мені не подобалася ідея про конкурування культур, бо я мислив конкурування як процес уніфікуючої комунікації, де "переможець" захоплює простір "переможеного", вбираючи в себе ті його риси, які не здатен знищити та замістити своїми. а з уроків образотворчого мистецтва в молодшій школі я знав, що перемішування кольорів є хорошою ідеєю тоді, коли воно дуже помірне та десь по краях. тотальне перемішування кольорів зазвичай вже на третьому-четвертому кроці результувало багном. кольорова аналогія добре моделювала моє бачення культур як таких: знання їхнього різноманіття буквально є тим, що дозволяє забарвляти світ у різні відтінки та пов'язувати їх з цілими народами, біомами, епохами та ландшафтами, створюючи калейдоскопи унікальної краси та даруючи радість пов'язаності із колективами людей у своєму баченні. тому, мислячи про культури спільнот, виводив що будь-яке перемішування має місце лише помірне, по сусідству спільних зв'язків та розтягнуте на довгі проміжки часу, але аж ніяк не тотальне.

наступною сходинкою було власне пропрацювання того, що культура спільноти є нічим іншим ніж мережею зв'язків взаємодії між учасниками спільноти, як рефлексивних так і спільних: звички, побутові ритуали, норми спілкування, пріоритетності, уявлення про світ, соціальні практики, та купа більш специфічних речей типу форм мистецтва. мій розум значно раніше заволодів цією ідеєю, ніж дійшов до її усвідомлення. настання усвідомлення відзначилося відмовою від ілюзії про те, що можливо попіклуватися про якісь культури здалеку. звісно, завжди можна поводитися більш чи менш конструктивно. але ключовою ланкою тут є те, що єдина культура, про яку людина має повну можливість потурбуватися, це та, носієм якої вона є найвагомішу частину свого життя. для більшості людей це та, в межах клаптику якої вони народилися і сформувалися особистостями. звісно, можна влитися протягом життя в іншу культуру, стати її носієм, можна змішати їх в собі, можна тримати розділено як неперемішані рідини різної густини. але повнота здатності до осягнення глибини власної рідної культури є одною з речей, думаючи про які в своїх термінах люди минулого надихалися до розширення уявлень про магію.
яким би я не був прихильником країни жовтих гостроверхих капелюхів, країни кам'яних лісів, що плодоносять, чи країни водоспадів, що течуть угору, я не здатен подбати про їхню культуру відділений від кожної із цих країн тисячами кілометрів. я можу, якщо захочу, подбати про адекватніші уявлення про них тут на побутовому рівні, можу пов'язати свою діяльність із відомими мені іншокультурними особливостями. але, відділений простором, не можу брати участі в процесі культури, який триває локально, перетравлюючи всю повноту історії та перехресних впливів, в людях. місцезнаходження тіла має значення.

хоча дійсно, в наш час поки ще можливо здалеку символьно долучатися до культурного процесу: творити цифрове чи текстове мистецтво, ділитися знаннями, керувати колективами та опосередковано брати участь у житті спільнот. така інформаційна глобалізація можлива чисто технічно. але з огляду на те, що тіла таких дистанційних символічних діячів, а разом із ними й побут, й щоденні соціальні практики, знаходяться в оточенні носіїв іншої культури, серед ландшафтів, що відрізняються від рідних, вони, як носії, стають носіями активного процесу перемішування тих культур, в просторі яких вони перебувають тілесно та діють символьно. таке перемішування, якщо робиться свідомо й помірно, здатне вдихати нове життя в окремі локальності, дарувати носіям об'ємність перспектив та джерела натхнення, але й, якшо робиться необережно та грубо, є хрестоматійною ілюстрацією перетворення клаптикової ковдри глобального культурного різноманіття на багно.
натомість елементи власної культури часто засвоюються буквально з колиски, причому засвоюються не в еклектично ізольованому форматі поп перетравлень, і не у вигляді штучного академічного субстрату, а в цілісності яка не буває неправильною. адже саме те, як це засвоєння відбувається, і визначає те, чим є поточно культура нашої спільноти як така.

тому й інтерес до формування власного наповнення виникає природно із турботи про благо близьких, про благо спільноти. як і навпаки, уважність до того, чим ми формуємо себе щоденно, є першим кроком в напрямку розвитку природної тяги до турботи про людей в своїх близьких та далеких оточеннях.

також варто додати, що насправді порівняння знання клаптиків культурної ковдри зі здатністю розрізняти кольори продовжується трошки далі.
фізично ми мислимо кольори як певний проміжок умовно неперервного спектру електромагнітного випромінювання. так само і "фактичний" стан культур при спробах його якось зафіксувати більше нагадує градієнтні переливання, аніж явну кластеризацію. але коли ми говоримо про людину і людське, про здатність мислити і виражати помислене, то ключову роль грає вміння не бачити спектрами, а вміло розрізняти одні кольори від інших, філігранно користуватися словами як інструментом розділення та розрізнення, щоб через баланси противаг передавати суть думки, яка за природою своєю зазвичай значно більш спектральна аніж словесно дискретна. те саме і з володінням культурами. слово це інструмент розрізнення. і розділення загального полотна людського світу словами на окремі клаптики це необхідна (і достатня) річ для самого лише існування різноманіття та мультикультуралізму як втілених явищ.

чого ми боїмося в помиранні? чим воно примітне з-поміж інших хоромів наших життів? що ми знаємо про помирання?

дерево, освітлене миготливим промінням вуличних ліхтарів, яке ми бачимо у вікно вночі, коли холодний весняний вітер оглушливо звучить відсутністю вибухів на горизонті, не може існувати. його не існує як на будь-якому із рівнів фізичної абстракції, оскільки в такому світлі деревом ми називаємо певний фізичний процес, певну зміну набору матерії та її числових характеристик, набору, який певним чином стабілізувався та при певних зрізах та замірах якісно відрізняється від сусідніх таких наборів, але насправді не є ніяким деревом -- його не існує на рівні означуваного. його не існує так само й на рівні символа, адже про яке дерево ми говоримо? саме про це? як бути з іншими деревами? що у них спільного та такого, що відрізняє їх від інших рослин, від інших об'єктів, від інших явищ та процесів? можна це спитати у біологів. але коли ми дивимося у вікно вночі і бачимо дерево, ми не думаємо про царства, порядки, родини та їх визначальні риси. ми знаємо що бачимо дерево. чи є воно десь у нашому оці? немає. там лише потік фотонів. чи є воно десь у нашому мозку? немає. там лише шум імпульсів, розмазаний по нервовій системі. те, що ми пробуємо міряти поняттям інформації. щось із цього, здається, вже навчилися обертати назад: отримуючи з лекал нейронної активності інформацію про те, яка візуальна та іншого роду інформація споживається органами чуття. але чи є десь в цьому циклі дерево? що на рівні нейронної активності, що на рівні її вимірювання, що на рівні її реверс інжинірингу дерева не більше, ніж було на рівні фізики. але й не менше. його рівно стільки ж. його не може існувати. можливо тоді дійсно не існує дерева як такого? це було б абсурдом. ми маємо слово. ми здатні вирізнити його від інших об'єктів, від інших явищ та процесів, навіть від інших дерев. ми проходимо повз нього щодня, коли йдемо тою дорогою. якби його не існувало, це все не було б можливе. виходить що дерево не може не існувати. чи може воно одночасно існувати та не існувати? при тому що воно не може існувати, але й не може не існувати. навряд. може, воно одночасно не існує й не не існує? абсурд.
ось таке дерево маємо за вікном. бачимо. усвідомлюємо. й нічого не сталося б від такого аналізу ні з деревом, ні з будь-яким іншим об'єктом, іншим явищем та процесом. але коли це без запрошення приходить у відчуттях, коли дерево перестає перебувати в одній з чотирьох категорій існування чи неіснування вживу, а людина не має навіть слів для того, щоб виразити те, що з нею відбувається. коли разом із деревом так тане кожна думка, кожний образ і кожне враження. кожен об'єкт, кожне явище та процес. коли увесь щоденний ландшафт досвіду так тане і розгладжується, а людина вперше за вічність бачить рівну цівку горизонту. тоді може стати по-справжньому страшно. при тому що немає чого боятися. нічого не відбувається. і це той абсолют, до якого прямує цей процес танення. прямує невпинно і невблаганно. там, де раніше були палаци, лише гола гладь. нічого не відбувається. втрачання значень словами набуває грації осіннього листопаду з дерев. дерев, які ні існують, ні не існують, ні одночасно існують й не існують, ні одночасно не існують та не не існують. нічого не відбувається. люди зникають немов при падінні в глибину могили виритої вічністю, їхні голоси тануть, їхні погляди блякнуть, їхні силуети зменшуються. тонка плівка, що відділяє внутрішнє від зовнішнього, стає на замін і внутрішнього, і зовнішнього. немає кого покликати на допомогу. немає нікого, хто б міг покликати на допомогу. нічого не відбувається. можливо, саме так проживається помирання. в такому разі цілком зрозуміло, чому без підготовки це буває так страшно. особливо, якщо це монотонно і нестишимо триває місяцями. нічого не відбувається.



дисклеймер про шкідливий потенціял.

містерія покликана розворушити уяву кожного присутнього та закрутити її в урочистий танок, об'єднати бачення, злити уми воєдино так, щоб і різні тіла почали дихати радістю в унісон.

містерія вершиться красою. лише краса, пряма та безапеляційна, здатна реалізувати величну мить колективного екстазу. краса звільняється з полону подій, слів та образів миттєво, і кажуть той хто знає ту мить, знає усі секрети світу. а вийшовши зі слів вона посміхається, і немає більш нічого окрім краси.

краса є мовою послань божих, це меч його, і помахи того меча красиві.

завіски на вікнах виконують функцію мови. коли привідкрита кватирка, вони тріпочуться на вітрах. коли зсередини горить світло, вони його приглушують. з якого боку середина? вночі можна закривати їх не до кінця та в утворену шпарину спостерігати за темрявою. звідки? якщо світло зусібіч однакове, вони є заслонкою, закритими очима. вони можуть бути розвішені в декілька шарів. іноді всі потреби цілком покриваються прозорою тюллю. для міцного сну радять закриватися щільно. при відсутності завісок легко дивитися назовні. і легко дивитися всередину. в дні сонячного безхмар'я видно сонце. в місячні ночі - місяць. сильний дощ чутно завжди. і хоча за ними можна ховатися як від спеки, так і від холоду, сховок цей несправжній. він не захищає від уламків та битого скла. старішання очей не впливає на характеристики цих слів.

летючи пташка закриває собою шматок суходолу, уламок минулого. для проростання зерен деяких культур потрібна тінь. майбутнє народжується зі спокою, з яким беззахисні сміються в обличчя слугам грози. для того, хто не завішується завісками, сміх подібний на дощ, що тече в зворотньому напрямку. коли немає чого боятися, немає й страху. коли блискавки лопаються стручками перезрілого гороху, чисте небо обертається кольорами ріллі. коли клапті небесних панцирів розкриваються бутонами посеред неба, беззахисність поєднується з гідністю. і незримо надихає мільйони. до сили та рішучості.