повідомляють, що остання із вантажівок, які їхали кримським мостом, нарешті досягла пункту призначення. єдина із них, хто справді перетнув міст. єдина, хто прорвався крізь туман штучності, крізь зашумлення болю, крізь штиль відгноєння, крізь частокол видимості.


крим, границю пуповинної склейки нашого світу, було зайнято темрявою. її підтримка потребує постійного насичення. потоки темряви, що згасають щосвітанку, що їх підхоплюють чайки та розвіюють над солоним вітром моря, що вони рвуться терням гірських трав, повинні мати витоки. кримський міст мав стати північним потоком -1: ланцюгом сполучення між хворобливим спустошеним вивернутим виміром півночі, в якій уся живина або відмовляється існувати, або до скону відлунює голодну безодню сірого забуття. ця мряка, що вологим бадиллям чіпляється за вас щоосені як проходите повз, випустила свої щупаки в бік криму. відростила чергову зовнішню кишку. крізь яку в обидві сторони прокачувалися люди, вироби, зброя і символьне лахміття величі, нескінченні вири безпорадності, заплутані клубки ниток розуміння, тумани сонячного екранування, балони з пекельним тиском, биті пляшки із розпачем та інший реквізит. таке положення не надто приховувалося. сприйнялася довкола болісно, кимось шоково, але в цілому звично: знову тундрова мряка лине, оповиває. хтось намагався ігнорувати вогкий протяг з підлоги. хтось почав згадувати дитячі сни. інші люди почали розпалювати, заготовлювати, закручувати і консервувати полум'я.

потім війна пішла широким фронтом. велике тренування перед останнім екзаменом. можливість випробувати заготоване.

кажуть, водій готувався здавна. отримав благословення того, хто бачить майбутнє, вантажівка мала пишну золоту гриву, навчився ходити веселками, слухав на плеєрі ангельських пісень, віддавав шану гірським джерелам, роздавав багатство жебрачим, купався у хмарах, наснажував рослини, розважав знедолених та прислуговував немічним, складав народних пісень, боров і покорював демонів, достукувався до пихатих, розчесував полотна трав, розвіював перешкоди та озброювався радістю, відточувався та все забував, працював в три зміни, відкидав несуттєве, проливався дощем, проявлявся і зникав. кажуть, вже давно був готовий. і почав готуватися до нового

найважливіші стратегічно точки кожного міста ті, з яких видно край неба. звісно, ні одна хоч як завгодно висока будівля не годиться. будівля це комплекс. перегородки задають фільтрації. хоч небо фільтрами не вичерпується, але зір може.


водночас завтра не стане. не стане нікого із близьких, знайомих. не стане мене, тебе. не стане відомого, не стане невідомого. не стане явищ, не стане снів. порожнеча всередині шкірячки банана. часу не залишиться ні на що, його не існуватиме. льодовий палац розтане ще до того як зійде літнє сонце. проковзування сонячних зайчиків за горизонтом подій. клітини, рівні, нутровини, виямки, бульбашки, утворення, міжмежжя. холод подібний на простір. простір заплутаний як реконструкція вироблених рухів суглобів пальців рук ньорн із пам'яті сновид. пальці ті -- холодні. відкритість шириться, тіснота тисне. немає ні страху, ні болю, ні хоробрості, ні терпіння. немає спалахів, немає згадок. безвуччя, в якому немає тиші.


чим більше місто тим більше ваги у таких точок. ніби обважування на базарах: якщо хочеш визначености треба або ходити зі своїми важками, або приймати те що є. виходи із базарів завжди цікавіше за дихотомії. одноразові події схожі на іскри, а зміни ландшафтів вимагають тяглости. схоплена тяглість завжди несе зміни. спробуйте заснувати базар замість того щоб йти на сталий. звідки він постане? де оголосити про початок? визначеність не матиме старих форм, а разом із нею і світло. павук чує порухи крізь все павутиння, але підхоплюється не завжди. якщо шум є сигналом, то шукайте його зчитку в забутті. цього не вийде підробити випадково.

перетяти грозовий фронт означає зникнути. знавці ховалися від грози в мушлях. це просто. коли воно суне повсюдно варто зробити крок убік. воно сунутиме далі. салат утворюється зі складових. складові приготовані заздалегідь. перш ніж готувати складові треба їх найменувати. коли імена накладаються, з перетинів постають гори. гори складно покривати картами. є ті хто знає як правильно рухатися горами. чи треба жити там щоб знати? ті хто знають рушають не прямими маршрутами. але можна згладжувати набори імен, телефонні книги без телефонів. тоді гори стають пагорбами. утворюються стежки, конюшина набуває кольору, а зірки починають виступати за орієнтир.

гори течуть, але ми того не бачимо. ми не бачимо ні витоків, ні втоків. знавці бачать. знавці бачать все, що міняється. того, що не міняється, не бачать навіть знавці. іноді пташки виникають із вологи і тепла просто як комахи. тихо. мовчки. кажуть що такі птахи виникають, навіть не народжуються, одразу із крилами. а на крилах полум'я. клюви їх гнуті, а погляд пробиває гори. я ніколи не розумів куди таким птахам літати. перед ними немає ніяких гір насправді, суцільна рівнява. якби перед ними були гори, погляд би їх не міг пробити. шкода що птахи не знають людських імен.

здатність зірок вказувати шлях дивує. знавці кажуть що зірки видно навіть всередині мушлі. в дитинстві мені розповідали, що крізь мушлю чутно море. не дивно, що звідти видно зірки. я ніколи не бачив карт зіркового неба, що складені із мушлі. не вірю, що вони співпадають з астрономічними. чому знавці не складають карт? не знаю. та якби я знав імена пташок, я би теж мовчав. не хотілося б одного разу знайти в салаті пір'їнку оповиту полум'ям.

є на світі вічні теми

поки збройні сили та кожна із причетних структур дарують нам нові дні існування на зовнішніх фронтах, зсередини теж раз у раз маємо спалахи нагноєнь. хоч вони вражають не наше існування тут і зараз, вони цілять у наше минуле і наше майбутнє, випалюють нам ті ділянки пам'яті та символічного ґрунту, завдяки яким наша боротьба здатна так буйно проростати.

https://dovzhenkocentre.org/novyny/

в четвер, десятого листопада, відбулося силове блокування роботи довженко-центру, вилучення документів та печатки підприємства. це кульмінація історії, що тягнеться вже більше півтора року.

сьогодні, дванадцятого листопада, о 14:00, вкрай важливо за можливості уособлено підтримати інституцію довженко-центру, чия роль в культурному тілі держави унікальна й істотна.

важливо звернути увагу на це зараз, поки є на що звертати увагу

одна із причин любити осені й весни у тому що пташки зграями відлітаючи у ирій та прилітаючи назад утворюють у небі дивовижні візерунки так схожі на думки, емоції, щомиттєві відчуття; відтворюють з витонченою точністю їх виникнення, буття, згасання та прозорість

наштовхнувся на мем (обережно, канал дотримується дегенератської позиції щодо україни). пані наводить приклад, що побудований як чиясь особиста історія, в якості посилення своєї думки. я не хочу ні применшувати трагічність наведеної ситуації, ні заперечувати поширеність ситуацій такого роду, але хочу використати це як основу для висловлення про тему, яку, здавалося, всі розуміли. поки не почав переконуватися в тому, що як я її розумію не настільки добре, як варто було б, так і багато хто із тих, з ким стикаюся.

висмикнувши відео з контексту, не бачу сенсу говорити про те, що ізольовані особисті приклади не здатні підтвердити загальних тверджень про якісь "консервативні", чи будь-які інші явища. ключове те, що зображується нездоровий, на мій смак, консервативний підхід. я зустрічав серед людей, тих, хто називався консерваторами, лібералами та різними іншими словами. кожен із людей мав різні позиції, і кожен із них мав різний ступінь узгодженості їх зі своєї власною реальністю та з реальністю інших людей. важливо те, що будь-яка нездоровість буде нести купу проблем: права й ліва, консервативна й ліберальна. віра в те, що є якась правильна, і є хибна система це структурна хиба в мисленні, що дуже властива сучасному суспільству. неможливо побудувати стійку модель побутового щастя жорстко чіпляючись за якусь одну-єдину систему суспільного устрою. це приклад нерозумної віри. а віра це важливо, і про неї треба дбати. віра в те, що наші батьки нас не вб'ють, дозволила нам вирости більш-менш здоровими людьми ніж було б за повної її відсутності, віра в компетентність лікарів в перевірених установах чи відповідно до порад знайомих постійно економить нам часосили і дозволяє берегти тілесне здоров'я, віра в конструкцію математики та методологію науки дозволяє приймати відкриття і мати на їхній основі винаходи, віра в те, що ми не провалимося в порожнечу йдучи по рівній поверхні, віра в неотруйність повітря, яким ми дихаємо, віра в те, що настане новий день, що зійде сонце, що об'єкти поводитимуться очікуваним чином -- це можливо комічні або банальні приклади. так і є, якщо не пережити кризу віри, коли кожна із цих речей та багатьох інших таких, що ми на них і не звертаємо вже ніякої уваги від звички, перестає виглядати як така, що заслуговує на віру. це абсолютно недієздатний стан. віра робить дас дієздатними. але є й віра, яка наражає себе і оточуючих на небезпеку. приклади такої віри набагато легше зазвичай приходять на думку. бо сучасно прийнято ототожнювати поняття віри з вірою нерозумною, і закривати очі на важливість віри просто як побутового стану ума, яким пронизана кожна секунда нашої взаємодії з реальністю. таке положення речей закономірне, але шкідливе. втім, це інша тема, із якої зараз потрібно лише те, що в більшості випадків вірити у щось беззаперечно, безумовно й нерозумно це проблема. тим паче вірити в цілісність, порятувальність та життєдайність, чи навпаки, проклятість, зловорожість та неспроможність якихось, нестійких у своїй залежності від обставин за визначенням та природою, систем суспільного устрою. ці системи постають із умов та передмов часу та простору, в якому знаходиться суспільство, відповідно до викликів, які воно колективно перед собою ставить, які викристалізовуються та постають перед ним. і серед прибічників кожного більш-менш життєздатного устрою, при особистому контакті із ними, завжди будуть як темні мудаки, так і переважно хороші люди. питання лише в їх частках та характеристиках міжколективних взаємодій.

мені здається, структурно коректна проблематика того, про що говорить пані, знаходиться більше на рівні міжлюдського рівня організації, який "нижче" (в сенсі ближче до природи людини), ніж ідеї про капіталізм та комунізм, консервативність та ліберальність тощо. останні виникли із економічної організації суспільств, це вже доволі навантажені та складні структури, які сильно залежить від умов, від контексту в якому постають. а більш низькорівнева структура в ідеалі й повинна містити в собі ідеали піклування, доброти, близькости, турботи, цінування один одного доповнені якостями банального здорового ґлузду на рівні обізнаності про актуальну реальність спільнот, як близьких так і далеких від спільноти нашої приналежности. ці всі речі спільним знаменником лежать як серед сучасних суспільно-політичних течій, правих, лівих, центриських, як серед багатьох протесних, громадських, соціальних рухів, як серед всіх світових релігійних спільнот, так і в громадянських засадах багатьох держав. це спільні речі, про які говорять і яких прагнуть усі. іноді з цього зміщають фокус, іноді у різних спільнот одні й ті ж ідеали набувають різних оболонок, іноді десь про них не говорять явно, але імпліцитно перевіряють на відповідність їм усіх охочих доєднатися. так чи інакше, я шукаю й досі не знайшов ні єдиної спільноти, мережі пов'язаних міжлюдських контекстів, яку б рушійною силою не пронизували ці ідеї, обгорнуті певними актуальними для учасників практичними втіленням. в цьому розрізі дуже важливо навчитися бачити, чути й розуміти один одного. не тільки ближніх, не тільки помірно віддалених, але й ворожих людей. це про рівень структурного об'єднання "люди", який найбільш загальний серед структур "особистості", "сім'ї", "соціуми", "субкультури", "регіони", "держави", "економічні кластери", "політично-військові союзи" тощо. "всі ми люди" -- це повинно бути не просто банальною правдою, а формулою навантаженою багатьма рівнями глибокого і застосовного сенсу, бути нульовим правилом існування сучасної людини. причому, я не пропоную відмовитися від усіх інших рівнів організації, всіх урівняти чи жорстко розділити. ні. ці всі речі, урівнення, розділення та їхні пропорції виникали, виникають і виникатимуть помірно на всіх рівнях міжлюдської взаємоідії як природні реакції на обставини. залишається не доводити їх до абсурду. немає нічого поганого в тому, щоб мати всі різні рівні організації, зберігати й розвивати їх. що важливо при цьому -- про що я кажу насправді -- так це навчитися не виписувати із людей учасників інших кіл, які слабо перетинаються, не перетинаються зовсім, або навіть явно себе протиставляють нашому. наявність живого і активного щомиттєвого загального тла в кожному приватному сприйнятті реальності про "людей", як площина, в якій ми всі рівні та до якої всі належимо, це найприродніший та найуніверсальніший спосіб, як це забезпечити. і нехай на всіх інших рівнях будуть протистояння, нехай будуть суспільні дискусії, сутички, ворогування. це природно. така природа нашої частинної різноманітности, я не впевнений чи можна з цим щось вдіяти, і чи варто взагалі: достатня закоріненість в спільну людяність, живість, спільність, співрозділення переживань, прохолодність суджень, готовність чути й бачити, прагнення полірувати розуміння, діяти мудро й зважено -- ці всі речі властиві кожній зі спільнот, що її структура вижила з часом. зокрема, закоріненість в ці всі безумовні речі відображається в зменшенні наших протиріч й на умовних рівнях. звісно, мало одних протиріч -- можуть дозріти причини для воєн. може бути небачена кількість жорстокості. важливо тут, співмірно реагуючи на виклики, протидіючи, аналізуючи, зупиняючи, караючи та відновлюючи, будучи стихією, яка діє як причина і наслідок в своєму бутті, не забувати про те, що кожен наш колективний стихійний прояв це прояв в першу чергу стихії людей, а вже потім всього іншого. або, навіть якщо спочатку всього іншого, врешті-решт це прояв нас як стихії людей. щодо людей. це важливо. до цього зводиться усі міжособистісні стосунки, усі відносини між спільнотами на всіх рівнях. все інше пил.

добре. припустимо, з цим можна погодитися. постають практичні питання: як відслідковувати, чи є моя віра розумна? чи повинна бути? як виправляти? які системи устрою суспільств життєздатні й життєдайні в нинішніх умовах, а які повинні бути складені на поличку поганих та хороших прикладів? як навчитися бачити, чути і розуміти тих, до кого ми виявляємо ворожість або хто виявляє ворожість до нас? як зробити це так, щоб не підставити себе та близьких під ще більшу небезпеку? як можливо розумно повірити в те, що розумієш навіть своїх близьких? як зуміти спустити гроно міркувань та позицій "всі ми люди" на настільки дотільний рівень, щоб воно не могло не пронизати кожну мить нашого існування й діяльності, а не залишалося лише хорошими словами, які прикривають той жах і морок, який ми сіємо? як говорити про це з іншими? як налагоджувати стосунки між різними спільнотами, навіть якщо не конструктивні? що таке взагалі це піклування, доброта, близькість, турбота, цінування та інші доброчесні якості? як їх плекати? що означає балансувати їх здоровим ґлуздом? як вибудувати практичну етику, яка б не суперечила, а бажано сприяла не тільки власному стійкому щасливому існуванню, але й узгоджувалася із мережевістю організацій спільнот? що є взагалі стійке щастя? як осягнути всі рівні цих міжмережевих зв'язків, і чи потрібно? чи є якась універсальність, на яку можна покластися, якщо не потрібно? як перевірити її на життєдайність, й розвинути розумну віру або відкинути? як бути стихією людини, діяти співмірно до обставин, але не порушувати цю етику? як при цьому всьому залишатися функціональним та активним учасником спільнот на умовних рівнях організації, а не тільки загальнолюдському? як провадити розвитки цих спільнот? як давати відсіч? як пам'ятати про важливе? як не упадати за пилом?
мало які питання із цих потребують закінченої відповіді. корисно тримати питання такого типу відкритими в полі своєї уваги.