🇺🇦 «Я готова в будь-яку мить піти в кімнату зберігання зброї, взяти свій автомат і йти в окопи, якщо це буде потрібно»: мешканка Енергодара пройшла шлях від бухгалтера ЗАЕС до служби у Військово-морських силах

🇺🇦 Світлана Білоусова – жителька Енергодара. З 1991 року працювала в бухгалтерії Запорізької АЕС. Багато атомників знають її ім’я, бо Світлана в своїй роботі взаємодіяла з різними службами ЗАЕС. І, мабуть, мало хто міг би уявити, що життєва дорога та власний вибір приведуть її від бухгалтерії атомної станції до служби в ЗСУ. Сьогодні Світлана Білоусова - старший матрос Військово-морських сил.

Як і більшість енергодарців, повномасштабна війна застала її зненацька. Зранку, збираючись на роботу, жінка читала новини і не вірила в те, що відбувається в Україні.

«Вся моя юність, становлення пройшли в радянському союзі, там сформувалися основи мого життя, - розповідає 56-річна Світлана. – Звісно, за часи незалежності України у суспільстві відбулись важливі зміни – у когось більше, у когось менше. У мене мабуть все ж – більше. Перша найважливіша відмінність України і радянського союзу - це передусім свобода думки, свобода волі та свобода вибору. Скажу чесно, до 5:00 ранку 24 лютого 2022 року я не бачила в росії лютого ворога. Сьогодні усвідомлюю, що свого часу, ще у 14-му, недостатньо розуміла значення Антитерористичної операції на Сході України. Не було достатньо інформаційної роботи проти рф. Тільки у 2022 я сама відчула, що переживали наші люди з 2014 року. Від того часу у моїй свідомості відбувся розворот на 180 градусів».

Попри окупацію Енергодара, на роботу Світлана продовжувала ходити до 12 січня 2023 року. Необхідно було постійно передавати робочі дані в НАЕК, регулярно взаємодіяти з Києвом. Колеги почали поступово виїжджати з міста, але Світлана як керівник відділу ще тривалий час була змушена залишатися.

Після проведення рашистами у вересні 2022 року так званого «референдуму», окупаційне керівництво станції почало тиснути на співробітників та змушувати їх укладати контракти з росатом. На початку жовтня Світлану запросили на «співбесіду» до призначеного окупантами директора АЕС Чернічука. Їм був потрібен фахівець, який би повністю володів інформацією з обліку товарно-матеріальних цінностей та закупівель по всім цехам та підрозділам АЕС. Таким фахівцем є саме Світлана. Тож окупанти були дуже зацікавлені у співпраці з нею. Але це аж ніяк не входило в її плани. Вона одразу доповіла про ситуацію своєму керівництву в Київ, отримала заклик виїжджати, та почала терміново пакувати валізу. Виїхала з міста наступного ж дня. Точніше, спробувала це зробити.

Однак на Василівському КПП жінку не пропустили та розвернули її назад – в Енергодар. Окупанти відреагували миттєво: одразу викликали її до себе, мовляв, «Втекти зібралась? А не вийде». Світлана сказала, що планувала лише з’їздити у відпустку в гості до сина, який виїхав раніше. Звісно, в таке пояснення ніхто не повірив.

Паралельно весь цей час тривали «примусові заходи»: на Світлану щоденно тиснули, примушуючи підписати контракт. Погрожували «відвезти на підвал», не випускати з території станції, постійно викликали на «співбесіди», наполегливо переконували, пропонуючи підвищення та посади. Серед таких «доброзичливих» були колаборанти Чернічук, Мішин, Мельник, які одразу згодились посісти при окупантах керівні посади на ЗАЕС та почали ламати всіх інших. Деяким керівникам контракти «приносили на стіл»: доводилося або підписувати на місці або їхати «на підвал» до фсб. Одного разу, повертаючись на своє робоче місце після однієї з таких розмов, жінка навіть втратила в кабінеті свідомість від втоми та напруження.

В якийсь момент Світлана зрозуміла, що більше не відчуває страху перед окупантами – настільки була виснажена постійними допитами та тиском. Під час однієї з таких «зустрічей» Світлані довелося спілкуватися телефоном «з москвою». Через стрес під час розмови плутала російську та українську мови. Але на тому кінці проводу сказали, що розуміють те, що вона каже. Після цього жінка принципово розмовляла з місцевими зрадниками на станції українською➡️ ЧИТАТИ ДАЛІ

🇺🇦 За останніми даними, доступними з відкритих джерел, загальна чисельність жінок у Збройних силах України становить 68 000, з них 48000 — чинні військовослужбовиці, які щоденно стоять на захисті країни, ще близько 5000 виконують свої задачі нарівні з чоловіками в зоні бойових дій. Серед них і енергодарка з позивним «Панда».

Дівчині 29 років. З них вже рік вона у самому пеклі війни, бо несе службу та виконує бойові завдання в районі Курахово Донецької області у складі 72 ОмБР імені Чорних Запорожців, в батальйоні безпілотних систем. Про те, як і чому прийняла рішення піти до війська, свою мотивацію та шлях, який проходить наша землячка сьогодні, читайте в наступній нашій публікації «Герої серед нас».

🇺🇦 Панда (імʼя та прізвище дівчини ми не вказуємо з причин безпеки) до великої війни жила своє звичне мирне та гарне життя. Будувала плани, мріяла про майбутнє. Дівчина перед початком повномасштабного вторгнення працювала в одному з комунальних підприємств Енергодара. А ще багато займалась спортом.

«Війна застала мене в Енергодарі. Ті події, мабуть, вже ніколи не зітруться з пам’яті. Життя змінилось докорінно і з кожним днем в окупації ставало все гірше. У нечасті свої виходи з дому мені здавалося, що кожен озброєний окупант проводжає мене поглядом. І нічого хорошого я від них не очікувала. Тим більше вже було відомо, що вони коїли в інших на той час окупованих містах України – в Бучі, Гостомелі... Це було за межею людяності, за межею добра та зла. Вони не дивляться, чи діти перед ними, чи молоді дівчата, чи літні люди – жорстокість не знає меж. Мої почуття тоді – це невідомість, страх і лють. Так, в Енергодарі вони були більш стримані, бо малювали картинку в своїх ЗМІ про «порятунок», «руський мир», референдум тощо. Але ж паралельно, одного за другим, забирали в підвали чоловіків, в яких вбачали ризик для свого режиму. Через прес окупантів проходили не тільки чоловіки, а й жінки. Тому залишатися в цьому режимі я просто не хотіла. Не змогла би там жити»,

- пригадує наша Захисниця.

З міста вона виїхала в липні 2022 року. Це була важка дорога. Чотири доби колону, в яку влилась дівчина разом з подругою та її дитиною, окупанти протримали під Василівкою. Ночували в Скельках, просилися до людей на постій. Нарешті відбувся довгоочікуваний виїзд в Запоріжжя. Відчуття свободи, коли можна зробити подих на повні груди. Розуміння, що війна набирає обертів і що швидкого повернення додому очікувати марно, треба щось робити, треба діяти. В Запоріжжі дівчина прожила більше року. А потім здійснила те, про що думала довго та ретельно - пішла у військомат.

«Насправді це рішення зріло в мені дуже давно, ще з 2014-2015 рр., коли почались події в Криму, а потім і на Донбасі. Дуже довго зважувала, сумнівалася, нікому не казала ані слова, але якось не наважувалася зробити цей крок. Та одного дня, сидячі в Запоріжжі після чергового обстрілу, зрозуміла, що готова, і що це буде правильно. Відчула, що моя життєва дорога веде саме туди. Так, це дуже непростий шлях, і він супроводжується постійними втратами. Я втратила чимало своїх друзів-побратимів. Є серед них і наші енергодарці»,

- з болем говорить наша землячка.

Дівчина добилася свого та потрапила в «учебку». Для неї спогади про цей час – дуже теплі. Каже, що то був перший і дуже важливий крок її становлення як військової. Жили в наметах, проходили КМБ (курс молодого бійця), медичну, психологічну підготовку:

«Для когось це фізично важко: бігати у важкій броні, виконувати непрості завдання. Але для мене – це один з найкращих періодів. Я розуміла, що чекає попереду, куди я потраплю і що зі мною може статися. Але мета переважала для мене всі ризики. Я старалася з усіх сил, щоб впоратися зі всіма задачами. Тут, до речі, дуже допомогло моє спортивне минуле – я багато років займалася ММА (змішаними бойовими єдиноборствами), а також дуже захоплювалась стрільбою і за будь якої нагоди відвідувала тир. Вся моя родина знала, що це для мене найкращий спосіб розвантажитися і водночас зосередитися».

В учебці разом з Пандою на той час було ще 16 дівчат. Підготовка тривала 2 місяці. ➡️ЧИТАТИ ДАЛІ