Друзі, якщо ближчими днями я буду відповідати рідко чи пізно, — в мене дише на ладан батарея телефону, відповідно, зв'язок є фрагментарно. Все в порядку, я живий. Просто переважно не в мережі.

Часом я створюю канали персонажів, бо те, як вони мислять, яким бачать світ, надто не збігається з тим, як його бачу я, – але роботу над вивченням героя чи антигероя (як у цьому випадку) продовжити мені все одно хочеться.
Людина, що вела (і, може, ще колись вестиме) канал "Гагарін умер", безперечно була придумана особистістю складною й негативістичною. Він загубився десь на Поліссі, зник в Великих Огір'ях у розпал ковідної епідемії. Місцина, в якій він пропав, сама була поглинута радянськими часами: люди там говорили про коренізацію так, ніби самі її ще застали, сигнал ловився абияк, а пошта приходила раз на тиждень.
Славко був дуже похмурим песимістом і містиком низового самоствореного деструктивного культу (так, тут є оксюморон; ні, він тут не дарма). Він був схильним до самоушкодження й станів, у яких міг наносити шкоду не лише собі, а, наприклад, предметам навколо. Був носієм ідеології руйнації: знищення всих наслідків людської діяльности задля порятунку життя як такого.
Що з ним стало за цей час, мені важко уявити. Але часом я намагаюся. Славко – носій усього болю й гіркоти, людина оголеного нерву, до якого я б ані сам перший не підійшов, ані комусь би не порадив.
Та все ж, він – один із тих придуманих мною людей, чиєї поїденої життям психіки мені чомусь шкода.
Чи написав би я зараз щось від його імені?
Мабуть.
Гадаю, це було б доволі глибоке читання. Але в першу чергу гостре, непопулярне, болісне й неприємне.
А зупиняє мене, на подив, відсутність на телефоні того графічного редактора, в якому я паплюжив світлини "в Славчиному стилі", супроводжуючи ними ледь не кожен пост про його туманні пригоди під час переховування від світу в селищі, якого нема на жодній з мап.
#мемуаразми

Зустрічаю ніч із такими ж судомами, що крутили мене 4 роки тому.
З похмурим і дуже чітким бажанням дожити до часів, коли підсніжники перестануть у мене римуватися з початком повномасштабного вторгнення.
Я став іще більше цінувати життя, це вже напевне.
І також кожну людину, зв'язок із якою за цей час не обірвався, а лише зміцнів.
Мусимо дожити й пережити. І лишитися собою, наскільки це можливо.
#мемуаразми

Снилися розмаїті #сни.
В одному з них мене взяв у полон якийсь тип і хотів, щоби я йому показував, що я в кожному своєму рекурентному сні роблю і навчив його це робити. А я робив геть не те, та ще й реальність сну тому типові заважала. Зокрема Дніпро був повен риби, але вода в нім була каламутна й крижана, і тип не міг її впіймати; став він готувати їсти на вогні – аж казан дірявий; так-сяк діру заліпив – то їдло всіляко пригоріло, тощо. А в кінці я росою з конвалій осипав усе навкруги й благословив, то тип почав чхати.
Тоді я від нього забрався в инший сон, а там у одній з моїх сновидних хат сидить мій товариш і каже, що до мене птахи прийшли. І дійсно: горобці з одної з найдавніших моїх сновидних місцин прислали посла, і він почав літати залою, а тоді вмостився мені на палець і пояснив, що мушу його погодувати, аби життя в місцині продовжилося. Бо насправді живуть лише ті сни, що взаємодіють зі сновидцями, і що активніше взаємодіє сновидець, то більше життєвої сили в сну. Далі я то горобця-посла годував, а він казився.
А в кінці сну до Берліна доїхала моя мама, і я їй пояснював різницю між арабами й мусульманами.

Про мову сновидінь.
Мова #Міжземелля (воно ж #замок) украй строката й ніби не підкоряється правилам, лишаючись набором спонтанно утворених мовлень.
Це не зовсім так.
Мов сновидінь – супер-піджин, що всотав у себе ледь не всі можливі й безліч уявних мов; відтак від міста до міста, від прошарку до прошарку ця мова змінна.
Однак важливо зазначити, що це ще й мова "збитого фільтру". Сновидець помічає, що говорить нею, лише коли щось стається, й його розум переключається на цю подію. Тоді, змушений направити сили в инше русло, розум перестає обманювати свого носія щодо того, наче він досі говорить мовою, рідною йому на Землі.
Ще одна особливість мови сновидінь – важливість частки й прислівника.
Певний прислівник, поставлений у належному місці, може свідчити про те, наскільки умовною та уявною є реальність – як та, про яку говорить мовець, так і та, де мовець знаходиться. Для цього ж надто в письмовій версії мова сновидінь використовуються певні суфікси. В розмовній мові їх зазвичай скорочують скрізь, крім мови поезії. Відповідно й прикметники можуть вказувати на швидкоплинність і нетривкість істоти, об'єктів і всього, що крім і між.
Малопомітна частка також грає не останню роль: вона здатна не лише показати емоції мовця щодо описуваних ним подій, але й викликати їх у слухача й читача.
Загалом у Міжземеллі через зазначені вище особливості часток (а також инших частин мови) є місця під постійною забороною говорити чи/та писати.

#фото
Майже весна.

Шановні всі, хто сьогодні снився мені й кому снився я. Сподіваюся, місто картографів Альберґе було до вас добрим і привітним. У ньому саме теж весна, на бруківці на пагорбах може бути дуже слизько, тож перепрошую за сновидні незручності.
#сни

Шановні всі (а надто мої друзі по натхненню *_*)!

Вчора кілька чудових істот, яких я маю честь знати, написали чудові пісні (раз – пісня Ельзи, "Силует"; два – пісня Валіанта, "Очі світу"). А ще сьогодні – останній день календарної зими.

Ці факти надихнули мене на переклад (як завжди, радше переспів) одної моєї старої пісні. Ось вона, запис буде трохи згодом (а оригінал, ясна річ, у коментарях):

Остання хурделиця

І
Чорнила на пальцях (не) вклались в рядки.
Мов Фауста сумнів – неспокій такий.
От згадати б, чого я просив проти ночі й хурделиці!
В просторі мед розлився – хоч пий!
Некроплена карта – тут прихисток мій.
Крячуть птахи: (весна; і) зима дуже скоро завершиться.

Тільки б нам вижить в останній хузі проти ночі,
Тільки б навік небеса не накрили нам очі,
Тільки б убивство не спало на думку по мандрам колезі,
Тільки б нам місце було на останнім ковчезі!

ІІ
Повертатися в себе – дедалі складніш.
Всі ми – слуги весни, всі ми – браття у ній,
А вона на жорстокості й силі пророцтва лиш держиться.
Все не так, як співали в дитячім садку:
В рік по десять смертей є на нашім віку –
Тільки б це привело до весни, хай зима вже скоріше завершиться!

Тільки б нам вижить в останній хузі проти ночі,
Тільки б навік небеса не накрили нам очі,
Тільки б убивство не спало на думку по мандрам колезі,
Тільки б нам місце було на останнім ковчезі!

Подивись: тане крига, весняний йде лід.
Подивись: древні води вертаються в світ.
Подивись: сонце шле міражі в небуття.
Подивись, це є смерть. Але це – і життя!

ІІІ
Кого сіль, кого цукор візьме, кого сміх,
Алкоголь забере кількох друзів моїх,
Читача на останній сторінці роману вб'є дещиця, –
Та стискає ключі аж до крові рука,
Наше горе тіка, наша смерть утіка,
І вві сні я побачив: весна! І зима дуже скоро завершиться!

Тільки б нам вижить в останній хузі проти ночі,
Тільки б навік небеса не накрили нам очі,
Тільки б убивство не спало на думку нікому на цьому ковчезі,
Тільки б нам місце було на землі, нашій по мандрам колезі!

#вірші_стиха

P. S.: Принагідно вітаю новоприбулих, беріть собі #чаю, влаштовуйтеся зручніше!)

Фальстарт. Але скоро буде #звук)

Є! "Остання хурделиця", товариство. Тепер українською. Зима дуже скоро завершиться.

І акорди.

F#m
A
Hm
D C#
F#m
A
Hm
D C#

Приспів
Hm C# F#m D
Hm C# F#m D
Hm C# F#m D
Hm C# F#m D C#

Бридж
Hm D
Hm D
Hm D
Hm D C#

Ви не повірите, тут вам іще один новий #звук.

"Крабат"

1
Гайвороння
гай розбудить
і небо над старим млином;
все що досі було сном,
маски вронить.
Як було — уже не буде.
Небеса рахують час,
що лишився ще для нас,
що лишився...

Щедро, зимно обдарує
грудень, січень; на березах —
попіл, попіл, голодно душі.
Снами, снами ген піду я;
вітер в серце — наче лезо,
в нього з долею там любощі...

О Співунко!
Заспівай
мені такої пісні,
щоб зі світу зникло зло!
Дивним трунком
зробиться нехай,
трони всі впадуть залізні,
наче цього й не було,
ніколи не було!...

Am
C
G
Em

F
Am
C G

Dm
F
C
Em
(F)


2
Ворожінням
бачив уві сні
твої по стежці кроки,
а над стежкою — сороки.
Ти насіння
в руках несла мені,
і вірила у завтра.
О, як тобі сказати?
Як тобі

Я донести хочу нині:
не мудрець, не чарівник, не
воїн — лиш загублений бідак.
Наша зустріч, мов святиня,
боронить нас, щоб не зникла
в лісі стежка, а над нею — знак.

3
Вірю, скоро
завершиться війна
розіб’ються тюрем ґрати...
Ні, не те хотів сказати!
Душе хвора,
подивись — вона одна,
напиши для неї чари,
розжени її кошмари,
хмари!

Хмариться над древнім млином,
скоро — перший дощ у році,
хто помре — від нього оживе.
Час повз нас рікою плине,
втрати геть на кожнім кроці,
але щось вперед все зве та зве.

О Співунко!
Заховай
мене в свої долоні,
щоб я у них воскрес.
Пісня лунко
насеться через край.
Я — в єдиному полоні,
що обрав, окрім небес,
і знов обрав би.

Це геть нові, свіженькі #вірші_стиха

Останні #сни зими були чудернацькі: я варив згущенку, а отримував сир.
А ще дізнався, як називається риба, яка втрутилася між початком 1980-х і серединою 1990-х (крім очевидного "чорнобильська"): кав'ярленіал. Ну або ікреніал, якщо хочете.
#груші

В сенсі, вві сні дізнався. Але можна використовувати й у житті, гадаю.

#сни першої ночі весни наразі були тривожні: довелося довго йти якимись місцями по ночі, спершу довгим спуском, тоді – незнайомими вулицями невідомого мені міста на той момент хтозна в якій країні. Тоді, коли нарешті з'явився автобус, який довозив до якогось міста в Україні (чогось це була Охтирка), – виявилося, що в автобусі їдуть трупи, люди під час нападів різних станів, а також живі, яких заживо їдять черви. Це був єдиний і останній автобус, тож довелося сідати. В якийсь момент їхати в ньому стало неможливо, дехто вийшов, ми пройшли до ще якоїсь зупинки, щоби там, можливо, сісти на якийсь инший автобус... І от у поле, де попід нічними зорями просто неба ми чекали на диво на зупинці в якихось кущах, – прийшов цей саме автобус. Водій сказав: а що ви, мовляв, дивуєтеся? Це останній автобус звідси взагалі, инших уже не буде, сідайте, вивозимо, кого можемо.
В Охтирці ми встигали на потяг Суми – Київ. Там були якісь місця в найбруднішому плакцарті. Я набрав чомусь свою матір, сказати, що живий і їду до Києва – і на свій подив почув: "Ну що ж... Їдь, що я тобі ще можу сказати. Добре, хоч дихаєш. І взагалі не заважай, я кіно дивлюся".
Було абсолютне враження, що її замінив термінатор. І попри це, я відчував: добре, що їду звідси – звідки там я їхав.
Прокинувся від судом (ну а чого би ще мені таке снилося).

... Тепер не знаю, що його навіть думати й чи перевіряти, що по новинах на Сумщині.

P. S.: Глянув карту тривог, викладену на той момент, коли я прокинувся. Що характерно, весь схід червоний, а Охтирський район – ні...

Після перерви на ліки #сни продовжилися. На цей раз снилася квартира моїх батьків, у якій була купа всяких дивних предметів. Наприклад, картини з загадками, які я міг би розгадати, якщо згадав би деякі речі, що робив їх у дитинстві, – запхані на антресолі. Чи ялинкові прикраси між зовнішніми й внутрішніми вікнами, як на Поділлі. Чи рослина, яка все ніяк не помре ще з часів юності моєї бабусі. Чи віща курка, що вміє розмовляти. Чи телевізор, що показує неіснуючий фільм про Оствна Паверса.
На якийсь час я навіть залип у пригоди містера Паверса й трохи взяв у них участь. А коли повернувся – курка була мертва, картини зіпсовані, а рослину намагався вкрасти велетенський шершень.
Що ж до прикрас у вікнах, їх просто ніколи не було.

Не те щоби тривожні сни, бували в мене гірші. Але якісь сумні.

Я вірно розумію, що пів дня було сонним, а тепер кожна третя людина не може заснути нормально, просто тому що, навіть якщо навкруги тихо й темно?
#груші

Я таки йшов спати. Але потім мені в Дуолінго прислали 15 хвилин подвоєних очків. А потім їх непомітно стало 45 хвилин...
#груші

А ще дуже весело вчити ірландську, думаючи приблизно так: ну, "весело" (spraíúil) – трохи схоже на німецьке Spaß; а "футбол" peil– бо польською він теж piłka nożna...
Це ще що, грецькою він узагалі ногокуля, здається.
#груші

І так завдяки ірландській версії слова шоп – siopa – до мене дійшло, що це просто ятка, або, як кажуть часом, лавка. Буквально.

... Треба спати, а я не можу, моє спати гуляє з місяцем)
#груші