Снилося щось детективне, з переслідуванням і виявленням. Я і ще хтось ганяли Києвом, розплутуючи справу про мережу торговців дітьми, в якій виявилося близько 600 учасників. Зі світовими новинами про Епштейна це не дивно, позаяк коли щось у кожній газеті – воно мені таки насниться. На подив, сон був не по небезпеку, а про справедливість і про силу громади на боці справедливости. Я не почувався слабким чи самотнім, завжди було до кого звернутися по допомогу чи пораду: від механіка на СТО до панотця в церкві. Такого би, звісно, хотілося в житті (але причин такого – не хотілося).
#сни

О, до речі, то не всі #сни!
Було ще про монастирі й церкви на київських кручах. Мені часто сниться, як я там екскурсії воджу. І якийсь час уже (чималий, кілька років поспіль) у деякі храми (зокрема чомусь Кирилівську) я водити не міг, там було зачинено.
А от сьогодні для мене як гіда багато що відкрили. Була там і Спаса на Берестові, в яку я раніше й у реальності людей не заводив. Були й ті храми, які потребують реставрації після російських атак.
І це було неймовірне відчуття: підніматися на дзвіницю, торкаючись древніх стін, які стільки всього бачили й пережили, і навіть от-от десь у підлозі ворухнеться цеглина, відкриваючи незвідану таємниць нам першим. І солодке кленове повітря київської весни.

Мені сьогодні снився Інститут у Восьмому кварталі. Я там працював, авжеж. І періодично приводив в Інститут різних істот у їхніх істотних справах. Зокрема дві висоти зростом під 210 робили вигляд, що вони – відомі блогери розважально-гіківського жанру. Це мені дало деяку поживу для думок.
#сни

Прокинувся від дуже гучної музика в своїй голові та від запаху смаженої риби в ній же. Музика була настільки гучна, що я її й не запам'ятав навіть. Але тепер питання: хто й що мені хотів донести в такий спосіб?
#сни

Далі буде дуже хаотично про Валентинів день. Дисклеймер: я не вважаю цей день поганим і щиро зичу тим, для кого він означає саме свято кохання, гарно його проводити, завжди, з ким і де б ви не були. Зараз це справді може багато значити, це я чудово розумію.
Але в мене з цим днем складні стосунки, і зовсім не через шкільні історії. Точніше, не лише через них. Власне, тому частина поста буде під спойлерами. Знаю, що мене читають особистості мудрі й розумні, попри те все ж окремо попрошу не сприймати написане на власний рахунок. Це не про те, що свято погане. Просто про нього саме в цей рік багато пишуть, от і я вирішив.
Сьогодні багато було постів про те, що неформалам у шкільні роки не надто щастило на зізнання й подарунки на день святого Валентина, і як це смутило й обурювало, і як люди переосмислили це зараз, зрозумівши, що насправді вони були круті й класні.
Мені в ті часи це свято не те щоби чимось заважало, але здавалося чи не найбільш штучним, бо як можуть усі люди, настільки різні й несхожі одне на одного, святкувати любов і кохання в один день і в один спосіб? Тому я не надто переймався, коли мені не дарували тих загадкових сердечок: я більше переймався, коли дарували. Бо в більшості класів, де я вчився, я був яскравим парією: надто дивний, надто незрозумілий, та й то неясно, чим саме, надто емоційний, та й іще надміру вумний якийсь, – це точно щось лихе, нелюдське й потворне. Власне, я оце тільки в 40 рочків можу сказати це доволі відверто: я в кількох шкільних колективах вважався вкрай потворним. А також украй хворим на голову. І тому, власне, мені було соромно за те, що я комусь подобаюся, що зі мною хтось узагалі дружить. Як я собі розумію, я був насправді доволі звичайним – хіба доста впертим, жвавим і екстравертним, але я такий був не один. Мені просто не пощастило привертати увагу любителів булінгу. В старшій школі такого не було, бо в старшій школі я вчився иншій – але, можливо, це було ще й тому, що стало можна показувати свою дивність і всі забили на те, щоби здаватися "такими, як усі".
Але й тоді 14-те лютого не стало моїм святом. І мені це було ок. Врешті решт, не святкую ж я весіль чи хрестин незнайомих мені людей? Але щиро зичу їм щастя, чому б і ні.
Однак коли мені було 25, у цей день помер мій батько.
14-го лютого, так.
Тому це свято навіть у дорослому віці не стало моїм святом (і далі буде попередження: смерть, недбале ставлення).
Тато прийшов із роботи, скаржачись на серце, вкритий холодним потом і заслаблий. Мама не давала нам із бабусею викликати швидку, казала, що вона лікар і вилікує його сама.
Врешті я швидку таки викликав, попри мамине незадоволення й прохання бабусі не дражнити маму зайве, – але запізно, татове серце розірвалося в машині.
Ця історія потім стала канонічним прикладом на київських курсах підвищення кваліфікації медичних працівників: мовляв, от що буває, якщо не викликати швидку вчасно.
Це страшна історія для мене, і я досі відчуваю провину.
А ще...
Коли тата не стало, першим, що зробила мама, було, – позбутися зошитів із віршами, які він писав.
Тому я ніколи не зможу перечитати його віршів, крім тих рядків, які пам'ятаю.
Вони російською, тому далі можете не читати (бо ці рядки будуть завершувати пост, замість висновку):

Да, зеркало, да, старое моё,
Как многое ты мне во мне открыло.

#мемуаразми

Доброго ранку всім, хто тут.
Я сьогодні трохи заслаблий клірик, який не доїхав на гру до друзів і валяється в ліжечку з трав'яним настоєм.
Тому знаєте, принесу-но вам свою стару пісню.
Їй років 13, мабуть, і не впевнений, що вона десь була записана раніше, крім моєї голови. Я рідко створюю аж такі романтичні тексти, але прецеденти таки існують).
Трошки пізніше додам запис.

Ти ввижаєшся мені скрізь:
Легкий подих, смак твоїх сліз.
Ледь помітний, вже зника слід-
Самоцвіт.

Ти ввижаєшся мені (та
За тобою – твої міста,
Заметілі, масті, мости),
Саме ти.

Ти ввижаєшся мені: звук
Десь в повітрі – змах твоїх рук,
Напівоберт, розліт пальта...
Самота.

Ти ввижаєшся мені скрізь;
Годі видитися, з'явись!
І скажи, чи в тісній юрбі
Я
Ввижаюсь тобі?

Акорди прості як цегла, по колу квадратом:
Em C
Am H

#вірші_стиха

Щось якось записав #звук.
Відтак угорі додам акорди.

Зайшла мова про класичні тести IQ, і не зміг змовчати (тут можливі анахронізми трохи, бо я недоспав, голова працює абияк):

Якщо коротко й по пам'яті, ще в XVI столітті був такий чеський педагог Ян Амос Коменський (йому ми завдячуємо тим, що діти в школах діляться на класи за віком). Він уважав, що існує 4 типи учнів, і ставив їм відповідні оцінки: умовно, 5 (талановиті й старанні), 4 (талановиті й ліниві), 3 (бездарні й старанні), 2 (бездарні й ліниві).
Цей принцип пізніше розвинула французька школа десь в районі XIX століття. Тоді, якраз в епоху зростання цікавості до протоєвгеніки й виправдання колоніялізму наукою, з'явилися перші тексти на коефіцієнт інтелекту. Вони виходили з теорії про те, що багаті діти розумніші за бідних (те, що в останніх не було доступу до доброго навчання, ігнорували, додаючи щось там про виродження бідноти – популярна в багатьох країнах імперська тема ще з XVIII, про українські міста, зокрема, Бердичів, таке російські генерали писали тоді).
Ну а оскільки ХІХ століття – століття появи конвеєру, школи для простолюду теж багато в чому робилися конвеєрного типу, й тести мали допомогти визначити, наскільки хорошим "матеріялом" є учні. Багато шкіл, до слова, досі використовує ці тести при призначенні новачків у класи: А, Б, В, Г...
В першій половині ХХ столітті цю тему запозичили тоді дуже відверто расистські Штати (привіт, Генрі Форд, улюблений натхненник гітлера). І зокрема тести IQ використовувалися для "відбраковування" "неліквідних" мігрантів. Тобто уявіть: часи новел Стефаника, українські емігранти різного етнічного походження їдуть на захід від імперської/совкової прутні, ледве купляють за всі збереження квиток на пароплав до США. Припливають, пливучи в умовах казна-якої антисанітарії – і тут їм кажуть: ви, брудні ruskies східні європейці, сидітимете тут на пароплаві в порту ще кілька місяців зі своєю холерою чи що там у вас. І ось вам тест на інтелект, до речі.
...А українці – не всі розуміють. Бо не знають англійської, бо це початок століття, яка англійська: знали німецьку, польську, ну, турецьку...
На той момент доступ до попередньої освіти був не в усих. І, звісно, тест проходили як хто розуміє.
Це породило в Штатах "цікавий" наратив: що Європа загниває й вироджується, і що далі, то тупіші стають європейці. Знайомо, чи не так?)
Було й таке, що американська влада стверджувала, що їй не потрібні "тупі європейці", й відповідала пароплав назад після кількох місяців безвилазного стояння в порту без права зійти на берег. І це, звісно, не лише з виходцями з України було.
Якось так.
Я знаю, що зараз тестів безліч, і вони враховують значно більше і мовні, й освітні бар'єри. Але вони досі доста кепсько враховують нейровідмінності, втому, емоційний стан, гострі й хронічні стани тощо.
Тож я щодо них дещо впереджений)

#сни
Снилося бабине село в Трилісах. Ба вже давно нема, як і її хати – то мазанка була, майже топтанка навіть; вони без догляду швидко повертаються в землю.
Ми поїхали на дачу в Триліси з моєю мамою й бабусею Аллою. Хата була на місці, як колись, в помірно придатному стані, в ній навіть усі меблі були на місці. Ліжка, шафи, старий секретно із лев'ячими ногами й молодість, року того ж, що й запитав, мабуть, 1908-го.
В вітальні стояла стара ялинка з новорічними скляними прикрасами, на біленій стіні за нею – сонячний слід, як буває, коли щось стоїть в одному місці давно, й сонячна радіація виїдає простір навколо. Ми почали прибирати, ба трохи нарікала, що ми туди не їздили з мамою, але сказала, що загалом усе в кращому стані, ніж вона думала. Мама не знала, за що братися, то ба їй підказувала, і мама була ніби рада, що знову в житті є хтось, хто може порадити, що робити.
Я ж мовчав, що потай від родини їздив туди (вві сні лише, звісно, але доволі часто), з близькими людьми. І саме тому в цій сновидній хаті все було непогано, й були навіть нові речі – наприклад, подушки, – які ми туди привезли нещодавно, знову ж, уві сні. Але речі були з мого теперішнього повсякдення, цілком реальні зараз.

#сни такі, що майже #груші й вовчі цитати, але щось у цьому є.
Снилася під ранок фраза: "Зло врешті програє́ не тому, що воно зло й відповідно налаштоване на знищення, зокрема й себе теж, і не тому, що воно погане, а відтак, засадничо погане в усьому, що робить. Воно бореться з добром, що налаштоване на створення й перемогу, і саме тому врешті решт прога́є".
Тобто так, "зло не тому, що воно зло, а тому, що добро – добро".
Прокинувся з усмішкою, але довго сидів і думав над тим.
А потім із моєї голови злетіло з легким гудінням сонечко й зникло десь у темряві кімнати.

Також мені снилося, що "Караоке на Майдані" приїхали знімати в мою стару школу на лівому березі, і от саме цієї весни. В тому сні було значно менше відчуття сновидної мудрости й значно більше – просто легких забавних пригод. Тобто я прийшов назад у свою стару школу, а там паралельно екзамени й співочий конкурс. Звісно, що я, давно вже не маючи жодного стосунку до тої своєї школи, всіляко взяв участь у конкурсі.
І саме так мотив "іспит" мені нарешті перестав снитися як щось неприємне та незрозуміле. Він став тим, чим буває для мене в світі пробудженому – чимось цікавим, захоплюючим, новим, веселим. Ти виходиш у люди й показуєш усі ті скарби, що маєш усередині себе. Саме це й відбувається зі мною, коли я співаю, і саме це ж відбувається також на іспитах.
І от сьогодні моє життя нарешті перемогло мій сон, і шкільні випробування стали цікавими й легкими.
Це насправді дуже глибоко мені піде в боротьбу з синдромом самовидця самозванця.

#груші. Якщо це ще не придумали, забирайте. Воно ж буквально *чарівне*))

Ранкова ідея персонажа; кований на ім'я Вісмут. Зроблений з дуже кольорових сплавів, які переливаються на сонці. Очевидно, що бард, візард або сорсерер. Конституція не найсильніша, і взагалі любитель ото не пригоди пригоджувати, а сяяти в суспільстві на вечорницях.
✨Харизма✨, що буквально написана на обличчі

Дізнався від спеціаліста, що попри факт ужитку варіанту назви "Вісмут" у словниках, в сучасній українській хімії вживають варіант Бісмут (а також Манган замість Марганцю та Флуор замість Фтору).
Тому я собі принагідно згадав про існування нерепресованих термінів у точних науках, зокрема в математиці. І приніс вам. Там красиве.

(Хоча, як зауважили ті, хто вже читали, мов само роботи місцями зайве пасіонарна)

Також: серйозно думаю над тим, щоби, з огляду на деколоніальні цінності, казати не Уельс, а Камбрія. Цей варіант ближчий до самоназви, зрештою.
Кажемо ж ми Сакартвело, наприклад. І хочемо, щоби в новинах, документах, літературі про нас було не на, а в Україні, без the й die.
Такі думки.
Сьогодні був чудовий ранок, сповнений дослідження етимології слів: моя слабка сторона, але дуже мені цікава.
Мова й робота з нею, вивчення її пролягає дуже далеко, й глибоко вкорінена в історію й політичні процеси. Не можна говорити й не бути при цьому, хай і неусвідомлено, їхньою частиною. А ще знаходити чи згадувати цікаве у власній мові та спостерігати його відродження – надзвичайно приємно навіть фізично.
(Тут було ще дві години захоплених філологічних зойків, але я вирішив вас ними не обтяжувати😅)