Часом життя моє підкидає мені цікаві випадки й стани не те, що на рівному місці – взагалі без місця.
Через певні, доста чарівні самі по собі, особливості моєї пам'яті я можу не помічати й не запам'ятовувати очевидні речі, поруч із якими перебуваю впродовж усього життя (така моя неекспертна робоча гіпотеза щодо себе).
Тому кожен ранок завжди має потенціал стати ранком у новому світі, де мене оточує незнайома географія, загадкова кулінарія й абсолютно свіжа, недосліджена мова: що власна, що іноземна. Можливо, так воно в багатьох, і просто всі, як і я, щоранку прокидалися змалку й просто приймали цей тривалий ефект Мандели як належне. А може, ні.
Зараз у світі абсолютно брегелівська безумна хуга подій, а в Україні – взагалі босхіанська. Тому звертати увагу на такі подробиці ніби взагалі недоречно.
Але, можливо, розмови про непомітні новинки світу часом здатні навести на цікаві висновки.
І ні, я не про щось конкретне. Радше про те, наскільки для мене сновидний досі світ навколо: чи завжди росло це дерево в мене під вікном, і якщо так – то чи воно й учора тут завжди росло?.. чи звали мого знайомого таким паспортним іменем – хай не завжди, але принаймні – вчора? Чи був він учора моїм знайомим, в чи позавчора був, в вчора – ні? Чи здавна отут на мапі й на фото міста була оця велика вулиця, й чи можу я потрапити туди, якщо захочу?
Усвідомлення змін викликає внутрішнє тремтіння. Трепет. Суміш захвату і страху.
Це мотивує встати зранку й піти дослідити світ, щоби дізнатися, що я пам'ятаю про нього та що встигло змінитися, додатися чи набути нових імен. Часом ці зміни летальні, трагічні. Часом – неймовірно цікаві та втішні. А часом – просто дивні та неочікувані.

А висновку нема. Тобто на початку він був, але цей пост, поки я його писав, устиг уже кілька разів поспіль поміняти концепцію.
#мемуаразми

Я лежу страждаю на мігрень, тому можу лише писати вірші. Ось вам #вірші_стиха на наш #мюзикл, і одразу #звук.
Не знаю, чи ввійде ця пісня в фінальну версію, але мені вона страшенно подобається.

Дівчина йде через ліс,
Ліс платить золотом
За кров її босих ніг,
За те, як студить перша сльота.
Дівчина йде через ліс,
Серце б'є молотом,
Вітер січе, мов батіг,
Зі світу на землю життя обліта.

Дівчина йде через ліс –
Той завірюхами
Очі відвів ворогам,
Друзям зрадливим стежини заплів.
Дівчина йде через ліс,
А той її слухає,
Своїм захищає життям
І вловлює значення звуків і слів.

І б'є копитом вірний кінь,
На місяць виє вірний пес,
Не за земну любов – за світ
Вона іде на бій.
О, сумніве, мовчи і згинь!
Найсміливіша між принцес
Несе, мов давній заповіт,
Майбутній подвиг свій.

Дівчина йде через ліс, –
Що ж не сиділося
Їй серед батьківських стін,
Ветхих звича‌їв і заборон?
Дівчина йде через ліс –
Квітами вкрилася
Кольору неба і вин
Все навкруги, мов вибагливий сон.

І відступає зима,
Низько вклоняється.
Дівчина йде навпростець,
Світиться серце її і лице.
Дівчина їде сама
Й не помиляється:
Знає, що виграє герць,
Знає, що згодом заплатить за це.

І б'є копитом вірний кінь,
На місяць виє вірний пес.
В цей день ні чари, ні полон
Її не спинять крок.
Нема страху вогню і стін,
Вона – майстриня всіх чудес.
Вона – пробудження і сон,
І перша між зірок.

Дівчина йде через ліс,
Наче свічадами
Ясно блищать ручаї‌:
Зло хай тіка, як тікала зима.
Дівчина йде через ліс,
Щоби баладами
Ми оспівали її
Й те, як ішла вона зовсім сама.

І б'є копитом вірний кінь,
На місяць виє вірний пес,
Не за земну любов – за світ
Вона іде на бій.
О, сумніве, мовчи і згинь!
Найсміливіша між принцес
Несе, мов давній заповіт,
Майбутній подвиг свій.

Впадуть і стіни, й кайдани,
Спасенний буде, хто любив,
І прозвучать слова тоді
Прекрасні і святі.
І вітер юної весни
Прові‌стить славу боротьбі
Тій, що спасати світ в біді
Йшла геть на самоті.

(акорди))

Куплет
Am
Dm
C
E
Am
Dm
F
E

Приспів
Am Em Am
Am G Am
Dm E
F E
Am Em Am
Am G Am
Dm E
F E

Снилося щось детективне, з переслідуванням і виявленням. Я і ще хтось ганяли Києвом, розплутуючи справу про мережу торговців дітьми, в якій виявилося близько 600 учасників. Зі світовими новинами про Епштейна це не дивно, позаяк коли щось у кожній газеті – воно мені таки насниться. На подив, сон був не по небезпеку, а про справедливість і про силу громади на боці справедливости. Я не почувався слабким чи самотнім, завжди було до кого звернутися по допомогу чи пораду: від механіка на СТО до панотця в церкві. Такого би, звісно, хотілося в житті (але причин такого – не хотілося).
#сни

О, до речі, то не всі #сни!
Було ще про монастирі й церкви на київських кручах. Мені часто сниться, як я там екскурсії воджу. І якийсь час уже (чималий, кілька років поспіль) у деякі храми (зокрема чомусь Кирилівську) я водити не міг, там було зачинено.
А от сьогодні для мене як гіда багато що відкрили. Була там і Спаса на Берестові, в яку я раніше й у реальності людей не заводив. Були й ті храми, які потребують реставрації після російських атак.
І це було неймовірне відчуття: підніматися на дзвіницю, торкаючись древніх стін, які стільки всього бачили й пережили, і навіть от-от десь у підлозі ворухнеться цеглина, відкриваючи незвідану таємниць нам першим. І солодке кленове повітря київської весни.

Мені сьогодні снився Інститут у Восьмому кварталі. Я там працював, авжеж. І періодично приводив в Інститут різних істот у їхніх істотних справах. Зокрема дві висоти зростом під 210 робили вигляд, що вони – відомі блогери розважально-гіківського жанру. Це мені дало деяку поживу для думок.
#сни

Прокинувся від дуже гучної музика в своїй голові та від запаху смаженої риби в ній же. Музика була настільки гучна, що я її й не запам'ятав навіть. Але тепер питання: хто й що мені хотів донести в такий спосіб?
#сни

Далі буде дуже хаотично про Валентинів день. Дисклеймер: я не вважаю цей день поганим і щиро зичу тим, для кого він означає саме свято кохання, гарно його проводити, завжди, з ким і де б ви не були. Зараз це справді може багато значити, це я чудово розумію.
Але в мене з цим днем складні стосунки, і зовсім не через шкільні історії. Точніше, не лише через них. Власне, тому частина поста буде під спойлерами. Знаю, що мене читають особистості мудрі й розумні, попри те все ж окремо попрошу не сприймати написане на власний рахунок. Це не про те, що свято погане. Просто про нього саме в цей рік багато пишуть, от і я вирішив.
Сьогодні багато було постів про те, що неформалам у шкільні роки не надто щастило на зізнання й подарунки на день святого Валентина, і як це смутило й обурювало, і як люди переосмислили це зараз, зрозумівши, що насправді вони були круті й класні.
Мені в ті часи це свято не те щоби чимось заважало, але здавалося чи не найбільш штучним, бо як можуть усі люди, настільки різні й несхожі одне на одного, святкувати любов і кохання в один день і в один спосіб? Тому я не надто переймався, коли мені не дарували тих загадкових сердечок: я більше переймався, коли дарували. Бо в більшості класів, де я вчився, я був яскравим парією: надто дивний, надто незрозумілий, та й то неясно, чим саме, надто емоційний, та й іще надміру вумний якийсь, – це точно щось лихе, нелюдське й потворне. Власне, я оце тільки в 40 рочків можу сказати це доволі відверто: я в кількох шкільних колективах вважався вкрай потворним. А також украй хворим на голову. І тому, власне, мені було соромно за те, що я комусь подобаюся, що зі мною хтось узагалі дружить. Як я собі розумію, я був насправді доволі звичайним – хіба доста впертим, жвавим і екстравертним, але я такий був не один. Мені просто не пощастило привертати увагу любителів булінгу. В старшій школі такого не було, бо в старшій школі я вчився иншій – але, можливо, це було ще й тому, що стало можна показувати свою дивність і всі забили на те, щоби здаватися "такими, як усі".
Але й тоді 14-те лютого не стало моїм святом. І мені це було ок. Врешті решт, не святкую ж я весіль чи хрестин незнайомих мені людей? Але щиро зичу їм щастя, чому б і ні.
Однак коли мені було 25, у цей день помер мій батько.
14-го лютого, так.
Тому це свято навіть у дорослому віці не стало моїм святом (і далі буде попередження: смерть, недбале ставлення).
Тато прийшов із роботи, скаржачись на серце, вкритий холодним потом і заслаблий. Мама не давала нам із бабусею викликати швидку, казала, що вона лікар і вилікує його сама.
Врешті я швидку таки викликав, попри мамине незадоволення й прохання бабусі не дражнити маму зайве, – але запізно, татове серце розірвалося в машині.
Ця історія потім стала канонічним прикладом на київських курсах підвищення кваліфікації медичних працівників: мовляв, от що буває, якщо не викликати швидку вчасно.
Це страшна історія для мене, і я досі відчуваю провину.
А ще...
Коли тата не стало, першим, що зробила мама, було, – позбутися зошитів із віршами, які він писав.
Тому я ніколи не зможу перечитати його віршів, крім тих рядків, які пам'ятаю.
Вони російською, тому далі можете не читати (бо ці рядки будуть завершувати пост, замість висновку):

Да, зеркало, да, старое моё,
Как многое ты мне во мне открыло.

#мемуаразми

Доброго ранку всім, хто тут.
Я сьогодні трохи заслаблий клірик, який не доїхав на гру до друзів і валяється в ліжечку з трав'яним настоєм.
Тому знаєте, принесу-но вам свою стару пісню.
Їй років 13, мабуть, і не впевнений, що вона десь була записана раніше, крім моєї голови. Я рідко створюю аж такі романтичні тексти, але прецеденти таки існують).
Трошки пізніше додам запис.

Ти ввижаєшся мені скрізь:
Легкий подих, смак твоїх сліз.
Ледь помітний, вже зника слід-
Самоцвіт.

Ти ввижаєшся мені (та
За тобою – твої міста,
Заметілі, масті, мости),
Саме ти.

Ти ввижаєшся мені: звук
Десь в повітрі – змах твоїх рук,
Напівоберт, розліт пальта...
Самота.

Ти ввижаєшся мені скрізь;
Годі видитися, з'явись!
І скажи, чи в тісній юрбі
Я
Ввижаюсь тобі?

Акорди прості як цегла, по колу квадратом:
Em C
Am H

#вірші_стиха

Щось якось записав #звук.
Відтак угорі додам акорди.

Зайшла мова про класичні тести IQ, і не зміг змовчати (тут можливі анахронізми трохи, бо я недоспав, голова працює абияк):

Якщо коротко й по пам'яті, ще в XVI столітті був такий чеський педагог Ян Амос Коменський (йому ми завдячуємо тим, що діти в школах діляться на класи за віком). Він уважав, що існує 4 типи учнів, і ставив їм відповідні оцінки: умовно, 5 (талановиті й старанні), 4 (талановиті й ліниві), 3 (бездарні й старанні), 2 (бездарні й ліниві).
Цей принцип пізніше розвинула французька школа десь в районі XIX століття. Тоді, якраз в епоху зростання цікавості до протоєвгеніки й виправдання колоніялізму наукою, з'явилися перші тексти на коефіцієнт інтелекту. Вони виходили з теорії про те, що багаті діти розумніші за бідних (те, що в останніх не було доступу до доброго навчання, ігнорували, додаючи щось там про виродження бідноти – популярна в багатьох країнах імперська тема ще з XVIII, про українські міста, зокрема, Бердичів, таке російські генерали писали тоді).
Ну а оскільки ХІХ століття – століття появи конвеєру, школи для простолюду теж багато в чому робилися конвеєрного типу, й тести мали допомогти визначити, наскільки хорошим "матеріялом" є учні. Багато шкіл, до слова, досі використовує ці тести при призначенні новачків у класи: А, Б, В, Г...
В першій половині ХХ столітті цю тему запозичили тоді дуже відверто расистські Штати (привіт, Генрі Форд, улюблений натхненник гітлера). І зокрема тести IQ використовувалися для "відбраковування" "неліквідних" мігрантів. Тобто уявіть: часи новел Стефаника, українські емігранти різного етнічного походження їдуть на захід від імперської/совкової прутні, ледве купляють за всі збереження квиток на пароплав до США. Припливають, пливучи в умовах казна-якої антисанітарії – і тут їм кажуть: ви, брудні ruskies східні європейці, сидітимете тут на пароплаві в порту ще кілька місяців зі своєю холерою чи що там у вас. І ось вам тест на інтелект, до речі.
...А українці – не всі розуміють. Бо не знають англійської, бо це початок століття, яка англійська: знали німецьку, польську, ну, турецьку...
На той момент доступ до попередньої освіти був не в усих. І, звісно, тест проходили як хто розуміє.
Це породило в Штатах "цікавий" наратив: що Європа загниває й вироджується, і що далі, то тупіші стають європейці. Знайомо, чи не так?)
Було й таке, що американська влада стверджувала, що їй не потрібні "тупі європейці", й відповідала пароплав назад після кількох місяців безвилазного стояння в порту без права зійти на берег. І це, звісно, не лише з виходцями з України було.
Якось так.
Я знаю, що зараз тестів безліч, і вони враховують значно більше і мовні, й освітні бар'єри. Але вони досі доста кепсько враховують нейровідмінності, втому, емоційний стан, гострі й хронічні стани тощо.
Тож я щодо них дещо впереджений)

#сни
Снилося бабине село в Трилісах. Ба вже давно нема, як і її хати – то мазанка була, майже топтанка навіть; вони без догляду швидко повертаються в землю.
Ми поїхали на дачу в Триліси з моєю мамою й бабусею Аллою. Хата була на місці, як колись, в помірно придатному стані, в ній навіть усі меблі були на місці. Ліжка, шафи, старий секретно із лев'ячими ногами й молодість, року того ж, що й запитав, мабуть, 1908-го.
В вітальні стояла стара ялинка з новорічними скляними прикрасами, на біленій стіні за нею – сонячний слід, як буває, коли щось стоїть в одному місці давно, й сонячна радіація виїдає простір навколо. Ми почали прибирати, ба трохи нарікала, що ми туди не їздили з мамою, але сказала, що загалом усе в кращому стані, ніж вона думала. Мама не знала, за що братися, то ба їй підказувала, і мама була ніби рада, що знову в житті є хтось, хто може порадити, що робити.
Я ж мовчав, що потай від родини їздив туди (вві сні лише, звісно, але доволі часто), з близькими людьми. І саме тому в цій сновидній хаті все було непогано, й були навіть нові речі – наприклад, подушки, – які ми туди привезли нещодавно, знову ж, уві сні. Але речі були з мого теперішнього повсякдення, цілком реальні зараз.

#сни такі, що майже #груші й вовчі цитати, але щось у цьому є.
Снилася під ранок фраза: "Зло врешті програє́ не тому, що воно зло й відповідно налаштоване на знищення, зокрема й себе теж, і не тому, що воно погане, а відтак, засадничо погане в усьому, що робить. Воно бореться з добром, що налаштоване на створення й перемогу, і саме тому врешті решт прога́є".
Тобто так, "зло не тому, що воно зло, а тому, що добро – добро".
Прокинувся з усмішкою, але довго сидів і думав над тим.
А потім із моєї голови злетіло з легким гудінням сонечко й зникло десь у темряві кімнати.

Також мені снилося, що "Караоке на Майдані" приїхали знімати в мою стару школу на лівому березі, і от саме цієї весни. В тому сні було значно менше відчуття сновидної мудрости й значно більше – просто легких забавних пригод. Тобто я прийшов назад у свою стару школу, а там паралельно екзамени й співочий конкурс. Звісно, що я, давно вже не маючи жодного стосунку до тої своєї школи, всіляко взяв участь у конкурсі.
І саме так мотив "іспит" мені нарешті перестав снитися як щось неприємне та незрозуміле. Він став тим, чим буває для мене в світі пробудженому – чимось цікавим, захоплюючим, новим, веселим. Ти виходиш у люди й показуєш усі ті скарби, що маєш усередині себе. Саме це й відбувається зі мною, коли я співаю, і саме це ж відбувається також на іспитах.
І от сьогодні моє життя нарешті перемогло мій сон, і шкільні випробування стали цікавими й легкими.
Це насправді дуже глибоко мені піде в боротьбу з синдромом самовидця самозванця.

#груші. Якщо це ще не придумали, забирайте. Воно ж буквально *чарівне*))

Ранкова ідея персонажа; кований на ім'я Вісмут. Зроблений з дуже кольорових сплавів, які переливаються на сонці. Очевидно, що бард, візард або сорсерер. Конституція не найсильніша, і взагалі любитель ото не пригоди пригоджувати, а сяяти в суспільстві на вечорницях.
✨Харизма✨, що буквально написана на обличчі

Дізнався від спеціаліста, що попри факт ужитку варіанту назви "Вісмут" у словниках, в сучасній українській хімії вживають варіант Бісмут (а також Манган замість Марганцю та Флуор замість Фтору).
Тому я собі принагідно згадав про існування нерепресованих термінів у точних науках, зокрема в математиці. І приніс вам. Там красиве.

(Хоча, як зауважили ті, хто вже читали, мов само роботи місцями зайве пасіонарна)