Побачив в Ельзи оцей пост, і трохи накрило. Багато думок, зокрема про те, що всі, хто хочуть спішно помиритися з рфією зараз, мають готуватися до описаної історії зі скринів на своїх землях вельми ближчим часом.

Але я звик про такі речі писати художнє, а не есеїстичне. І в мене воно вже якийсь час написане. Тож публікую зі згоди співавтора (в нас там уже чимало контенту, просто не все випущено в люде).

Велкам ту наш #мюзикл по Першій Епосі. Ця конкретна річ, що я для нього написав, називається "Саурон входить у Тол-Сирион". Толкіністи зрозуміють, не толкіністи, сподіваюся, теж. Якщо вас сіпне, – з вами все в порядку.

Я про всяк випадок кладу його під спойлери.

Хтось мав дуже любити це місце — слід, незрівнянний ні з чим.
Я відчув його дух іще здалеку, тільки сюди ідучи.
Тікали поспішно, втім, виводячи всіх, кого взяти могли.
Стайні порожні, але на кухнях досі теплі столи.

Порожні колиски, порожні сади, та в скринях чимало добра.
Їй же мені, я лишусь тут надовго, нічогенька нора.
Я все облаштую на власний крій, укріплю, як бджолу бурштин.
Якби той, хто зробив це, був тут, — ох, що сказав би він?

Збудувати таку фортецю — просто сон, недосяжна мрія.
Тепер ти його ненавидиш, певно, — чи потай радієш?
Мовляв: овва, я молодець, я звів неймовірний дім,
Його комини можуть втримати навіть найотруйніший дим!

Його вежі дозволять бачити здалеку майже кожного з вас,
Дадуть упіймати тих, хто втік і життя жалюгіднеє спас;
Його винні підвали — катівні, його площі — місця для страти!
Ти мав дуже любити це місце... (бере зі стола недописаний лист) Чи не так, Фіндарато?..

#вірші_стиха

#сни принесли історії про роботу в новій школі, а ще одкровення про те, що гарні герої серіалу "Друзі" – це кожен, чародійське коло, де кожен і кожна мали унікальні вміння. Один із персонажів навіть володів секретом безсмертя (буквально не міг померти, навіть якщо йому голову відтяти, наприклад).
Ваші думки: хто це був, чому, і в кого були які унікальні магічні таланти?
#груші

Я зазвичай пишу вірші з ритмом і римою, але це щось накотило. Тому під тегом #вірші_стиха буде такий поетично-прозовий текст.

Лань жахлива.
Чи бачили ви, як вона б'є копитами в морду мисливця?
Чи бачили ви ці роги, цю зброю Сатани?
Чи знаєте, що в деяких ланей та оленів є гості зуби, мов у вампіра?

Лань жахлива.
Лань – це мала антилопа, чи ви чули колись пекельний клич антилоп?
Лань – це сотні й сотні тисяч витоптаних полів: вона досі не звикла, що там немає лісу.
Лань плюндрує людські смітники, підходить до наших жител.

Лань жахлива.
Як ви можете жаліти лань, це страшне чудовисько, що часом стоїть вздовж доріг і дивиться?
На що вона дивиться, чого чекає, нащо стрибає нам під колеса?
В лані бридкий передсмертний крик, у лані бридка передсмертна кров.

Та й слухайте.
Мисливець – хижак, він просто не виживе без м'яса лані.
Він має її вбивати, бо инакше буде щось нехороше.
Так, він – людина, не вовк, не гепард, і в нього є зброя.

Так, лань – це лише слово,
Яким ми назвали її, щоб приховати, що вона – теж людина.
Але ж усі звикли.

Здобич не може бути людиною, вона стає здобиччю, вона – лань, і це бридко, й ми не хочемо чути про неї, й вона не зможе нічого нам довести: що в неї було ім'я, дім, мрії та прикрощі.
Мисливець не може бути людиною теж, та в ньому є щось шляхетне. Він – гордий звір, ми молимося на нього, ховаємо вдома його портрети на вдачу.

Ліс, попри поле та звалище, дуже близько.
Ми щодня проходимо повз.
Тихо милуємось хижаком.
Закриваємо вуха від криків нової лані.
Ми не хочемо чути їх, бо раптом вони заразні.
Раптом якщо ми всі станемо на її захист, – ми станемо ланню?

Єдиною маленькою ланню,
Що тікає від звіра зі зброєю,
І зашпортаємося, і впадемо,
Й стічемо кров'ю, і помремо?

О ні, це надто страшна доля.
Надто страшна, щоб думати, щоб співчувати.
Тому ми так любимо хижака, мисливця, шляхетного звіра.
Тому ми, немов молитву, шепочемо, відвернувшись:

Лань – жахлива.

Яким чином ця пісня лежить тут не повністю, я не знаю. Десь має бути шмат останнього куплету й останній приспів, де "Йдеш ти", але вони десь заблудили в віках. Треба шукати.

Часом життя моє підкидає мені цікаві випадки й стани не те, що на рівному місці – взагалі без місця.
Через певні, доста чарівні самі по собі, особливості моєї пам'яті я можу не помічати й не запам'ятовувати очевидні речі, поруч із якими перебуваю впродовж усього життя (така моя неекспертна робоча гіпотеза щодо себе).
Тому кожен ранок завжди має потенціал стати ранком у новому світі, де мене оточує незнайома географія, загадкова кулінарія й абсолютно свіжа, недосліджена мова: що власна, що іноземна. Можливо, так воно в багатьох, і просто всі, як і я, щоранку прокидалися змалку й просто приймали цей тривалий ефект Мандели як належне. А може, ні.
Зараз у світі абсолютно брегелівська безумна хуга подій, а в Україні – взагалі босхіанська. Тому звертати увагу на такі подробиці ніби взагалі недоречно.
Але, можливо, розмови про непомітні новинки світу часом здатні навести на цікаві висновки.
І ні, я не про щось конкретне. Радше про те, наскільки для мене сновидний досі світ навколо: чи завжди росло це дерево в мене під вікном, і якщо так – то чи воно й учора тут завжди росло?.. чи звали мого знайомого таким паспортним іменем – хай не завжди, але принаймні – вчора? Чи був він учора моїм знайомим, в чи позавчора був, в вчора – ні? Чи здавна отут на мапі й на фото міста була оця велика вулиця, й чи можу я потрапити туди, якщо захочу?
Усвідомлення змін викликає внутрішнє тремтіння. Трепет. Суміш захвату і страху.
Це мотивує встати зранку й піти дослідити світ, щоби дізнатися, що я пам'ятаю про нього та що встигло змінитися, додатися чи набути нових імен. Часом ці зміни летальні, трагічні. Часом – неймовірно цікаві та втішні. А часом – просто дивні та неочікувані.

А висновку нема. Тобто на початку він був, але цей пост, поки я його писав, устиг уже кілька разів поспіль поміняти концепцію.
#мемуаразми

Я лежу страждаю на мігрень, тому можу лише писати вірші. Ось вам #вірші_стиха на наш #мюзикл, і одразу #звук.
Не знаю, чи ввійде ця пісня в фінальну версію, але мені вона страшенно подобається.

Дівчина йде через ліс,
Ліс платить золотом
За кров її босих ніг,
За те, як студить перша сльота.
Дівчина йде через ліс,
Серце б'є молотом,
Вітер січе, мов батіг,
Зі світу на землю життя обліта.

Дівчина йде через ліс –
Той завірюхами
Очі відвів ворогам,
Друзям зрадливим стежини заплів.
Дівчина йде через ліс,
А той її слухає,
Своїм захищає життям
І вловлює значення звуків і слів.

І б'є копитом вірний кінь,
На місяць виє вірний пес,
Не за земну любов – за світ
Вона іде на бій.
О, сумніве, мовчи і згинь!
Найсміливіша між принцес
Несе, мов давній заповіт,
Майбутній подвиг свій.

Дівчина йде через ліс, –
Що ж не сиділося
Їй серед батьківських стін,
Ветхих звича‌їв і заборон?
Дівчина йде через ліс –
Квітами вкрилася
Кольору неба і вин
Все навкруги, мов вибагливий сон.

І відступає зима,
Низько вклоняється.
Дівчина йде навпростець,
Світиться серце її і лице.
Дівчина їде сама
Й не помиляється:
Знає, що виграє герць,
Знає, що згодом заплатить за це.

І б'є копитом вірний кінь,
На місяць виє вірний пес.
В цей день ні чари, ні полон
Її не спинять крок.
Нема страху вогню і стін,
Вона – майстриня всіх чудес.
Вона – пробудження і сон,
І перша між зірок.

Дівчина йде через ліс,
Наче свічадами
Ясно блищать ручаї‌:
Зло хай тіка, як тікала зима.
Дівчина йде через ліс,
Щоби баладами
Ми оспівали її
Й те, як ішла вона зовсім сама.

І б'є копитом вірний кінь,
На місяць виє вірний пес,
Не за земну любов – за світ
Вона іде на бій.
О, сумніве, мовчи і згинь!
Найсміливіша між принцес
Несе, мов давній заповіт,
Майбутній подвиг свій.

Впадуть і стіни, й кайдани,
Спасенний буде, хто любив,
І прозвучать слова тоді
Прекрасні і святі.
І вітер юної весни
Прові‌стить славу боротьбі
Тій, що спасати світ в біді
Йшла геть на самоті.

(акорди))

Куплет
Am
Dm
C
E
Am
Dm
F
E

Приспів
Am Em Am
Am G Am
Dm E
F E
Am Em Am
Am G Am
Dm E
F E

Снилося щось детективне, з переслідуванням і виявленням. Я і ще хтось ганяли Києвом, розплутуючи справу про мережу торговців дітьми, в якій виявилося близько 600 учасників. Зі світовими новинами про Епштейна це не дивно, позаяк коли щось у кожній газеті – воно мені таки насниться. На подив, сон був не по небезпеку, а про справедливість і про силу громади на боці справедливости. Я не почувався слабким чи самотнім, завжди було до кого звернутися по допомогу чи пораду: від механіка на СТО до панотця в церкві. Такого би, звісно, хотілося в житті (але причин такого – не хотілося).
#сни

О, до речі, то не всі #сни!
Було ще про монастирі й церкви на київських кручах. Мені часто сниться, як я там екскурсії воджу. І якийсь час уже (чималий, кілька років поспіль) у деякі храми (зокрема чомусь Кирилівську) я водити не міг, там було зачинено.
А от сьогодні для мене як гіда багато що відкрили. Була там і Спаса на Берестові, в яку я раніше й у реальності людей не заводив. Були й ті храми, які потребують реставрації після російських атак.
І це було неймовірне відчуття: підніматися на дзвіницю, торкаючись древніх стін, які стільки всього бачили й пережили, і навіть от-от десь у підлозі ворухнеться цеглина, відкриваючи незвідану таємниць нам першим. І солодке кленове повітря київської весни.

Мені сьогодні снився Інститут у Восьмому кварталі. Я там працював, авжеж. І періодично приводив в Інститут різних істот у їхніх істотних справах. Зокрема дві висоти зростом під 210 робили вигляд, що вони – відомі блогери розважально-гіківського жанру. Це мені дало деяку поживу для думок.
#сни

Прокинувся від дуже гучної музика в своїй голові та від запаху смаженої риби в ній же. Музика була настільки гучна, що я її й не запам'ятав навіть. Але тепер питання: хто й що мені хотів донести в такий спосіб?
#сни

Далі буде дуже хаотично про Валентинів день. Дисклеймер: я не вважаю цей день поганим і щиро зичу тим, для кого він означає саме свято кохання, гарно його проводити, завжди, з ким і де б ви не були. Зараз це справді може багато значити, це я чудово розумію.
Але в мене з цим днем складні стосунки, і зовсім не через шкільні історії. Точніше, не лише через них. Власне, тому частина поста буде під спойлерами. Знаю, що мене читають особистості мудрі й розумні, попри те все ж окремо попрошу не сприймати написане на власний рахунок. Це не про те, що свято погане. Просто про нього саме в цей рік багато пишуть, от і я вирішив.
Сьогодні багато було постів про те, що неформалам у шкільні роки не надто щастило на зізнання й подарунки на день святого Валентина, і як це смутило й обурювало, і як люди переосмислили це зараз, зрозумівши, що насправді вони були круті й класні.
Мені в ті часи це свято не те щоби чимось заважало, але здавалося чи не найбільш штучним, бо як можуть усі люди, настільки різні й несхожі одне на одного, святкувати любов і кохання в один день і в один спосіб? Тому я не надто переймався, коли мені не дарували тих загадкових сердечок: я більше переймався, коли дарували. Бо в більшості класів, де я вчився, я був яскравим парією: надто дивний, надто незрозумілий, та й то неясно, чим саме, надто емоційний, та й іще надміру вумний якийсь, – це точно щось лихе, нелюдське й потворне. Власне, я оце тільки в 40 рочків можу сказати це доволі відверто: я в кількох шкільних колективах вважався вкрай потворним. А також украй хворим на голову. І тому, власне, мені було соромно за те, що я комусь подобаюся, що зі мною хтось узагалі дружить. Як я собі розумію, я був насправді доволі звичайним – хіба доста впертим, жвавим і екстравертним, але я такий був не один. Мені просто не пощастило привертати увагу любителів булінгу. В старшій школі такого не було, бо в старшій школі я вчився иншій – але, можливо, це було ще й тому, що стало можна показувати свою дивність і всі забили на те, щоби здаватися "такими, як усі".
Але й тоді 14-те лютого не стало моїм святом. І мені це було ок. Врешті решт, не святкую ж я весіль чи хрестин незнайомих мені людей? Але щиро зичу їм щастя, чому б і ні.
Однак коли мені було 25, у цей день помер мій батько.
14-го лютого, так.
Тому це свято навіть у дорослому віці не стало моїм святом (і далі буде попередження: смерть, недбале ставлення).
Тато прийшов із роботи, скаржачись на серце, вкритий холодним потом і заслаблий. Мама не давала нам із бабусею викликати швидку, казала, що вона лікар і вилікує його сама.
Врешті я швидку таки викликав, попри мамине незадоволення й прохання бабусі не дражнити маму зайве, – але запізно, татове серце розірвалося в машині.
Ця історія потім стала канонічним прикладом на київських курсах підвищення кваліфікації медичних працівників: мовляв, от що буває, якщо не викликати швидку вчасно.
Це страшна історія для мене, і я досі відчуваю провину.
А ще...
Коли тата не стало, першим, що зробила мама, було, – позбутися зошитів із віршами, які він писав.
Тому я ніколи не зможу перечитати його віршів, крім тих рядків, які пам'ятаю.
Вони російською, тому далі можете не читати (бо ці рядки будуть завершувати пост, замість висновку):

Да, зеркало, да, старое моё,
Как многое ты мне во мне открыло.

#мемуаразми

Доброго ранку всім, хто тут.
Я сьогодні трохи заслаблий клірик, який не доїхав на гру до друзів і валяється в ліжечку з трав'яним настоєм.
Тому знаєте, принесу-но вам свою стару пісню.
Їй років 13, мабуть, і не впевнений, що вона десь була записана раніше, крім моєї голови. Я рідко створюю аж такі романтичні тексти, але прецеденти таки існують).
Трошки пізніше додам запис.

Ти ввижаєшся мені скрізь:
Легкий подих, смак твоїх сліз.
Ледь помітний, вже зника слід-
Самоцвіт.

Ти ввижаєшся мені (та
За тобою – твої міста,
Заметілі, масті, мости),
Саме ти.

Ти ввижаєшся мені: звук
Десь в повітрі – змах твоїх рук,
Напівоберт, розліт пальта...
Самота.

Ти ввижаєшся мені скрізь;
Годі видитися, з'явись!
І скажи, чи в тісній юрбі
Я
Ввижаюсь тобі?

Акорди прості як цегла, по колу квадратом:
Em C
Am H

#вірші_стиха

Щось якось записав #звук.
Відтак угорі додам акорди.

Зайшла мова про класичні тести IQ, і не зміг змовчати (тут можливі анахронізми трохи, бо я недоспав, голова працює абияк):

Якщо коротко й по пам'яті, ще в XVI столітті був такий чеський педагог Ян Амос Коменський (йому ми завдячуємо тим, що діти в школах діляться на класи за віком). Він уважав, що існує 4 типи учнів, і ставив їм відповідні оцінки: умовно, 5 (талановиті й старанні), 4 (талановиті й ліниві), 3 (бездарні й старанні), 2 (бездарні й ліниві).
Цей принцип пізніше розвинула французька школа десь в районі XIX століття. Тоді, якраз в епоху зростання цікавості до протоєвгеніки й виправдання колоніялізму наукою, з'явилися перші тексти на коефіцієнт інтелекту. Вони виходили з теорії про те, що багаті діти розумніші за бідних (те, що в останніх не було доступу до доброго навчання, ігнорували, додаючи щось там про виродження бідноти – популярна в багатьох країнах імперська тема ще з XVIII, про українські міста, зокрема, Бердичів, таке російські генерали писали тоді).
Ну а оскільки ХІХ століття – століття появи конвеєру, школи для простолюду теж багато в чому робилися конвеєрного типу, й тести мали допомогти визначити, наскільки хорошим "матеріялом" є учні. Багато шкіл, до слова, досі використовує ці тести при призначенні новачків у класи: А, Б, В, Г...
В першій половині ХХ столітті цю тему запозичили тоді дуже відверто расистські Штати (привіт, Генрі Форд, улюблений натхненник гітлера). І зокрема тести IQ використовувалися для "відбраковування" "неліквідних" мігрантів. Тобто уявіть: часи новел Стефаника, українські емігранти різного етнічного походження їдуть на захід від імперської/совкової прутні, ледве купляють за всі збереження квиток на пароплав до США. Припливають, пливучи в умовах казна-якої антисанітарії – і тут їм кажуть: ви, брудні ruskies східні європейці, сидітимете тут на пароплаві в порту ще кілька місяців зі своєю холерою чи що там у вас. І ось вам тест на інтелект, до речі.
...А українці – не всі розуміють. Бо не знають англійської, бо це початок століття, яка англійська: знали німецьку, польську, ну, турецьку...
На той момент доступ до попередньої освіти був не в усих. І, звісно, тест проходили як хто розуміє.
Це породило в Штатах "цікавий" наратив: що Європа загниває й вироджується, і що далі, то тупіші стають європейці. Знайомо, чи не так?)
Було й таке, що американська влада стверджувала, що їй не потрібні "тупі європейці", й відповідала пароплав назад після кількох місяців безвилазного стояння в порту без права зійти на берег. І це, звісно, не лише з виходцями з України було.
Якось так.
Я знаю, що зараз тестів безліч, і вони враховують значно більше і мовні, й освітні бар'єри. Але вони досі доста кепсько враховують нейровідмінності, втому, емоційний стан, гострі й хронічні стани тощо.
Тож я щодо них дещо впереджений)