Гуглю такий інструкцію до ліків.

Таблетки.юа:

Підтвердьте, що ви людина!
Підтвердьте: це так чи ні?
Генетика ваша — єдина?
Мутація ваша — єдина?
Чи очі у вас одні?

Скоро людей не буде
Зовсім на цій Землі.
Але поки є люди,
Ну, хоч якісь-то люди:
Добрі, веселі й злі, —

Я маю знать, чи людина
Ви, чи все-таки ні.
Створіть мені пару шедеврів
І напишіть сонату,
Ціль жизні назвіть мені!

(Здається, хтось уже робив це до мене))

Є в Берліні на маршруті кругової електрички така відносно припортова зупинка, Wedding. І так сталося, що вона зараз закрита, про що диктори час від часу повідомляють німецькою й англійською.
Німецькою все нормально: шановні, мовляв, пасажири, зверніть увагу, на зупинці Веддінг висадка і посадка наразі не відбувається.
Але англійською в них усе приблизно як у нас у київському метро: покоротше. От і виходить:
- Dear passengers, wedding is cancelled!
Кожного разу хтось чує це вперше й сміється як не в себе.
#груші

Сталася сновидна археологія. Я ви знаєте, #сни часто приводять мене в #Міжземелля. І оце сьогодні приснився мені звичай тамтешньої української громади (так, українці й на тім світі, як і слід було б очікувати, формують громади й висаджують квіти й виноград, а ви як думали).

Пісня, значить, щоб усяких антипків відігнати, коли велика біда завершується, і хтось наприкінці її помирає. Співають, відвозячи чи відтягуючи того мерця подалі від міста проживання саньми, при тому так, щоби ніхто не знав усієї туди дороги (по черзі зав'язують собі очі), і біда не могла дійти слідами того знаття назад у поселення.

А тепер, власне, пісня. Співати можна на мотив "Чорноморця" чи чогось дуже схожого. Тільки от назву самого обряду я забув.

Іванечко

За вікном хурделиця, все б їй злитися!
Їде наш Іванечко, та й женитися. (2 р.)

Жінку взяв за горами, собі на біду —
Боса за гринджолами за ним не дійду! (2 р.)

Снігу аж по серденько скрізь натрушено:
Вклали Йвану новеньку шапку смушеву; (2 р.)

Вклали йому шабельку, свитку кожану —
Пішки його сани я геть не здожену! (2 р.)

Ще й три копи золота везе через гай:
До нас та невістонька не їде нехай! (2 р.)

Завезли Іванечка за високий тин;
Заказали батечко сумувать за ним. (2 р.)

#вірші_стиха

Для контексту: сновидна археологія — це термін, яким я пояснюю, коли мені сниться текст, і я встигаю його повністю запам'ятати й записати після пробудження. Також це вид діяльності в тому-таки світі #Міжземелля, куди вчені з буденного світу часом шастають, щоби винести звідти чергові скрижалі.

Снився сьогодні, значить, Вотердип. А коли мені сниться Місто пишнот, я його зазвичай бачу очима одного там клірика.
І от іду я собі в своїх справах (рідкісний випадок: справді в своїх, до чайної лавки по новий чай – ні, в мене не закінчився, просто раптом щось цікаве завезли).
Іду знайомими вечірніми вулицями, згадую, як тут опинився вперше.
Аж тут бачу: вулицею везуть великий ящик, дуже захищений, охоронений і збережений від пересічного ока. Загалом перехожі його бачити не мали й не бачили, а от я бачив. І те, що в ящику – клітка, й те, що в клітці – біхолдер. Який сам нічого ззовні бачити не мав би, й впливати на світ – теж.
Але своїм сліпим оком він побачив мене.
І сказав мені: "Ти!"
Я дуже швидко прокинувся.
#сни

З розмов про пропаганду:
#мемуаразми

Принагідно згадав, що деякі українці абсолютно різного віку ще в 2023 році вважали, що білі ночі бувають лише над петербургом...

(І це загалом абсолютно не закид до українців. Це ілюстрація того, як працює тривала пропаганда на прикладі побутових нібито дрібниць: отак)

Дурні думки лізуть нині в голову.
Наприклад, про те, що з точки зору народної етимології (бо на нормальну мене зараз не вистачить), Штирія – це Биківня.
#груші

#фото #мемуаразми

А знаєте, яке моє улюблене фото всіх часів?
Оце
Тут я виглядаю як якась вгашена рок-зірка

Безсоння

Вітер всотується у шибку
Тисячма снігових жуків;
Вітер ставить волосся дибки,
Всіх страхів він несе знаки, —

І встаю я, немов причинний:
Цілий світ — мов колючий дріт,
От від нього втекти б у дичину,
По собі не лишивши слід,

Щоб мене колихали віли,
Щоб співали про свій полин,
І, віддавши за те всі сили,
Я ніколи не був один!

Хай на звіра змінять, як хочуть,
Хай накажуть мені: сиди...
Я дивлюся в шаленство ночі,
Я так хочу втекти туди!

Але лісу ніби й немає:
Чорна пустка, і в ній — сніги.
Ані ранку там, ані раю,
Прахом плоті лежать боги.

Так із тінями аж до сходу
Я борюся, не сплю, кручусь,
Все хапаю за хвіст свободу,
Лізу в лезо її мечу.

І найгірше у тій напасті,
Найгіркіша моя біда:
Так безпека моя і щастя,
Так-бо спокій мій вигляда.

#вірші_стиха

Побачив в Ельзи оцей пост, і трохи накрило. Багато думок, зокрема про те, що всі, хто хочуть спішно помиритися з рфією зараз, мають готуватися до описаної історії зі скринів на своїх землях вельми ближчим часом.

Але я звик про такі речі писати художнє, а не есеїстичне. І в мене воно вже якийсь час написане. Тож публікую зі згоди співавтора (в нас там уже чимало контенту, просто не все випущено в люде).

Велкам ту наш #мюзикл по Першій Епосі. Ця конкретна річ, що я для нього написав, називається "Саурон входить у Тол-Сирион". Толкіністи зрозуміють, не толкіністи, сподіваюся, теж. Якщо вас сіпне, – з вами все в порядку.

Я про всяк випадок кладу його під спойлери.

Хтось мав дуже любити це місце — слід, незрівнянний ні з чим.
Я відчув його дух іще здалеку, тільки сюди ідучи.
Тікали поспішно, втім, виводячи всіх, кого взяти могли.
Стайні порожні, але на кухнях досі теплі столи.

Порожні колиски, порожні сади, та в скринях чимало добра.
Їй же мені, я лишусь тут надовго, нічогенька нора.
Я все облаштую на власний крій, укріплю, як бджолу бурштин.
Якби той, хто зробив це, був тут, — ох, що сказав би він?

Збудувати таку фортецю — просто сон, недосяжна мрія.
Тепер ти його ненавидиш, певно, — чи потай радієш?
Мовляв: овва, я молодець, я звів неймовірний дім,
Його комини можуть втримати навіть найотруйніший дим!

Його вежі дозволять бачити здалеку майже кожного з вас,
Дадуть упіймати тих, хто втік і життя жалюгіднеє спас;
Його винні підвали — катівні, його площі — місця для страти!
Ти мав дуже любити це місце... (бере зі стола недописаний лист) Чи не так, Фіндарато?..

#вірші_стиха

#сни принесли історії про роботу в новій школі, а ще одкровення про те, що гарні герої серіалу "Друзі" – це кожен, чародійське коло, де кожен і кожна мали унікальні вміння. Один із персонажів навіть володів секретом безсмертя (буквально не міг померти, навіть якщо йому голову відтяти, наприклад).
Ваші думки: хто це був, чому, і в кого були які унікальні магічні таланти?
#груші

Я зазвичай пишу вірші з ритмом і римою, але це щось накотило. Тому під тегом #вірші_стиха буде такий поетично-прозовий текст.

Лань жахлива.
Чи бачили ви, як вона б'є копитами в морду мисливця?
Чи бачили ви ці роги, цю зброю Сатани?
Чи знаєте, що в деяких ланей та оленів є гості зуби, мов у вампіра?

Лань жахлива.
Лань – це мала антилопа, чи ви чули колись пекельний клич антилоп?
Лань – це сотні й сотні тисяч витоптаних полів: вона досі не звикла, що там немає лісу.
Лань плюндрує людські смітники, підходить до наших жител.

Лань жахлива.
Як ви можете жаліти лань, це страшне чудовисько, що часом стоїть вздовж доріг і дивиться?
На що вона дивиться, чого чекає, нащо стрибає нам під колеса?
В лані бридкий передсмертний крик, у лані бридка передсмертна кров.

Та й слухайте.
Мисливець – хижак, він просто не виживе без м'яса лані.
Він має її вбивати, бо инакше буде щось нехороше.
Так, він – людина, не вовк, не гепард, і в нього є зброя.

Так, лань – це лише слово,
Яким ми назвали її, щоб приховати, що вона – теж людина.
Але ж усі звикли.

Здобич не може бути людиною, вона стає здобиччю, вона – лань, і це бридко, й ми не хочемо чути про неї, й вона не зможе нічого нам довести: що в неї було ім'я, дім, мрії та прикрощі.
Мисливець не може бути людиною теж, та в ньому є щось шляхетне. Він – гордий звір, ми молимося на нього, ховаємо вдома його портрети на вдачу.

Ліс, попри поле та звалище, дуже близько.
Ми щодня проходимо повз.
Тихо милуємось хижаком.
Закриваємо вуха від криків нової лані.
Ми не хочемо чути їх, бо раптом вони заразні.
Раптом якщо ми всі станемо на її захист, – ми станемо ланню?

Єдиною маленькою ланню,
Що тікає від звіра зі зброєю,
І зашпортаємося, і впадемо,
Й стічемо кров'ю, і помремо?

О ні, це надто страшна доля.
Надто страшна, щоб думати, щоб співчувати.
Тому ми так любимо хижака, мисливця, шляхетного звіра.
Тому ми, немов молитву, шепочемо, відвернувшись:

Лань – жахлива.

Яким чином ця пісня лежить тут не повністю, я не знаю. Десь має бути шмат останнього куплету й останній приспів, де "Йдеш ти", але вони десь заблудили в віках. Треба шукати.

Часом життя моє підкидає мені цікаві випадки й стани не те, що на рівному місці – взагалі без місця.
Через певні, доста чарівні самі по собі, особливості моєї пам'яті я можу не помічати й не запам'ятовувати очевидні речі, поруч із якими перебуваю впродовж усього життя (така моя неекспертна робоча гіпотеза щодо себе).
Тому кожен ранок завжди має потенціал стати ранком у новому світі, де мене оточує незнайома географія, загадкова кулінарія й абсолютно свіжа, недосліджена мова: що власна, що іноземна. Можливо, так воно в багатьох, і просто всі, як і я, щоранку прокидалися змалку й просто приймали цей тривалий ефект Мандели як належне. А може, ні.
Зараз у світі абсолютно брегелівська безумна хуга подій, а в Україні – взагалі босхіанська. Тому звертати увагу на такі подробиці ніби взагалі недоречно.
Але, можливо, розмови про непомітні новинки світу часом здатні навести на цікаві висновки.
І ні, я не про щось конкретне. Радше про те, наскільки для мене сновидний досі світ навколо: чи завжди росло це дерево в мене під вікном, і якщо так – то чи воно й учора тут завжди росло?.. чи звали мого знайомого таким паспортним іменем – хай не завжди, але принаймні – вчора? Чи був він учора моїм знайомим, в чи позавчора був, в вчора – ні? Чи здавна отут на мапі й на фото міста була оця велика вулиця, й чи можу я потрапити туди, якщо захочу?
Усвідомлення змін викликає внутрішнє тремтіння. Трепет. Суміш захвату і страху.
Це мотивує встати зранку й піти дослідити світ, щоби дізнатися, що я пам'ятаю про нього та що встигло змінитися, додатися чи набути нових імен. Часом ці зміни летальні, трагічні. Часом – неймовірно цікаві та втішні. А часом – просто дивні та неочікувані.

А висновку нема. Тобто на початку він був, але цей пост, поки я його писав, устиг уже кілька разів поспіль поміняти концепцію.
#мемуаразми