Давно тут не було рубрики #вірші_стиха й #щоденник_болю. Виправляюся слідами сьогоднішнього дня.

Надія – ліки; пив би мов лікер,
Мов трави сонце б пив златі ці води
З смаком чи то безсмертя, чи свободи –
Так пив би й пив, допоки б не помер.

Лічив би кожен рух живих облич,
Не рахував би підступи й недолі;
Дивився б, як ожили квіти кволі
Поміж руїн, страхів і протиріч.

Із гіркотою в серці визнаю:
Від неї, тяжко хворий мов, залежу:
Безумство краще за в'язниці й межі,
І краще бути з нею, ніж в раю!

Бо у раю її ніхто й не жде:
Вона до грішних, плотських лиш приходить,
У ті краї, де все трясе й негодить,
Де потороч живе усе жере.

Отут, де видих лиш в кінці шляху,
Я раб твій, о Надіє, чи не бачиш,
Що ти для нас усіх направду значиш
Незмірно більш за тих, хто наверху?

Залежність – невиправна; що ж тепер?
Я і не хочу позбуватись неї –
Єдиної, сліпучої, тієї,
Що нам як ліки, мов гіркий лікер.

Також #мемуаразми. Потім розкажу, або ні.
Насправді це вірші про хороше, чесно.

Дуже короткий запис про #сни:

Мій мозок очевидно вважає, що час зупинився в 2020-му році. Вві сні сьогодні я намагався порахувати, скільки мені років, і робив це не те, щоби сумуючи роки життя – я обраховував усе всима можливими способами, і ввесь час виходило якось мало, 35. Бо після 2020 час перестав існувати.
Вві сні я часом (кхе), принаймні в останні роки, рахую навіть краще, ніж коли не сплю. Все разом це створює дещо психолелічну картину.
#груші #мемуаразми

Я писав переважно українською в певний період підліткового віку, і це були здебільшого епічні вірші й балади. Я б це все описав як готична епіка в порожнечі. З того часу можу навіть принести вам колись тексти, мене тоді вела моя ж власна фраза "Вмреш, чи будеш як всі, напів-жити?"

#замок (Міжземелля) був зі мною теж якраз відтоді, десь із моїх 15-ти років. Він, на противагу, писався російською, в тому сетингу були й пісні, і казки, і релігійні тексти (і все це я перекладу, перепишу чи залишу для майбутніх поколінь до друкованого доробку в чернетках). Але сьогодні такий порожній і порожнинний настрій, тож до мене прийшов той темпоритм, що ним я писав би замкові вірші, якби писав їх для нього українською.

Бо що це за дивне слово й де ти його узяв? - Нелем?
Чому в нім лунають мертвий штиль і лунка гроза? - Нелем!
То, певно, ти щось та й знаєш, щось ти бачив у снах! - Нелем.
Скажи-бо, що означає, як не прийшла весна? - Нелем...

Загалом до себе-колишнього я в людей відзначав шість підходів: засудження (воно може продовжуватися до теперішнього й навіть іти наперед у майбутнє, і може бути наслідком дуже різних речей і не завжди дійсної провини в шкідливих учинках); заздрощі (бо так, як було, вже не буде, і мені це розказує про біль і зневіру); зацікавленість (спроби декодувати минулого себе, його звеличення, ніби то инша людина, майже легендарний предок і наставник); захист (наче це теж инша людина, але скоріше безпорадний нащадок, і часом цей захист утворює здорові кордони, а часом перетворюється в безкрайню безодню); заперечення (часом із реальною відсутністю усвідомлених спогадів про минуле, і причини цьому не завжди однозначні) і злиття ("я і є я з минулого, це єдина й неподільна продовжувана істота, що не змінюється й не переривається" і часом це виливається в невизнання змін).

Переважно ж кожна людина практикує не один підхід, а кілька. Мої найчастіші підходи: зацікавленість, захист і злиття. Саме через це я часом видобуваю з себе речі, які час відполірував і зробив для мене самого надміру цінними й цікавими. А потім я виставляю їх напоказ, і не так через віру в цінність контенту для зовнішнього світу, а більше через намагання знайти однодумців, яким теж ідеться про аутоархеологію, аутодидактику й підтримання власних тяглостей.

#мемуаразми #вірші_стиха

Слідами вчорашніх дискусій про мовотвір у чатах, несу сюди #груші ґіківського ґатунку: