Зима закінчилася.

Я несу вам дві невеличкі замальовки до теми #замок. Ну і це #проза, ясна річ.

Тепер цей простір має назву — #Міжземелля (бо називати "замком" весь світ увесь цей час мені було дивно — тепер все як слід.

Отже, осьдо перша замальовка, про Суддю в замку та її соціальність (в неї її небагато)).

А отут друга, вона мені дуже подобається, вона.
Певно, на ній має бути 16+, бо присутня оголена натура та неграфічний опис експліцитних сцен (мені казали, що я дещо завищую ценз, але краще часом завищити, ніж ні). Про Анку та його сексуальність (він Збирач мерців, відтак кінець дещо передбачуваний). Реверс-Орфей, усе таке.

Ну і весна, в одному хорошому літературному чаті марафон еротичної прози, тож тут час від часу впродовж місяця може з'являтися... щось ;).
Потім найкращі тексти я викладу на Друкарні з картиночками.
Дякую всім за прочитання!

Сьогодні буде пісня. Беріть навушники, в гуртожитку голосно не поспіваєш.

Grave#1

Listen to me
The ones you call family
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

Grave #1
All is said and done
But it's still empty and fresh
Waiting for the soulless flesh.
Grave #1
What is right, what's wrong?
If you don't rise,
There's no way to paradise

That's not how the story ends
Those you call your friends
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

Angels and flags,
Beggars with bloody bags
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

---
Now don't you say
You've just found a way
Make one of your own
To always use them, never feel alone
Wind in their ears
Tells them to disappear
You just want meat and young blood
Don't just stand there, don't just nod

#звук #вірші_стиха

#сни
Що ж, після оцієї історії в мене, здається, налагодився контакт із Потойбіччям (а може, просто весна прийшла — навіть за календарем Л. вона вже менш, ніж за тиждень, а це про щось-таки каже).
Отже.
Наснилася мені весна в Києві. А весна в Києві — це абрикоси, вишні, магнолії та яблуні в цвіту. Це юрби в ботанічних садах. Це щось таке святкове, незрозуміло чому. Навіть попри війну я пам'ятаю київську весну такою.
І от перша частина сна, весняно-фестивальна, я блукаю ботсадом (ім. Гришка), вкола щось пасхальне, щось продають, люди в костюмах, здається, замірилися вже на День Києва, серед них ходять якісь мої знайомі з майбутнього — я їх іще не знаю, але наша зустріч важлива та воротна. Найбільше деякі з цих людей схожі на моїх персонажів (типу Майкла-міхоноші чи Генка-пройдисвіта, хто знає, ті знають).
І серед того всього я зустрічаю знайомих музик (схема та ж, це якісь люди з майбутнього, ми ще не знайомі, тому найближче вони чи то до моїх персонажів, чи до збірних образів реальних знайомих). Музики готуються до концерту. Вибудовують на перехресті сцену, налаштовують інструменти. Інструменти дивні та незвичні, вони всі прив'язані до того, який алкоголь любить конкретний музикант — і мають викликати при прослуховуванні відчуття смаку коктейлів. Тобто, скажімо, віскі+чорний ром+вишневий лікер (коза+електробас+чи то бандура, чи то кельтська арфа). Мене теж запрошують пограти, бо кілька учасників гурту не змогли прийти. Мені вже доводилося грати з ними, пісні я знаю та навіть насвистую їх часом. Частково це кавери на різні популярні рок-гурти.
"О, до речі!" — каже лідер гурту, вказуючи на типа в кутку, схожого на гуманізацію опосума. — "Познайомся, цей чувак у нас сьогодні замість бас-гітариста, бо наш десь був пропав. Це Аїд" — "Типу, справжній, з пекла?" — "Ну, так. Тому в нас сьогодні може відбуватися... всяке під час концерту".
І всяке воїстину відбувалося. Глядацькою галявиною метушилися дрібні дракони та якісь працівники Пекла, що їх ловили. З неочікуваних місць вилітав дим неочікуваного складу, і викликав він неочікувані видіння. Ми самі не знали, скільки нас на сцені і хто є хто. Аїд умовив нас знайти в натовпі майбутніх сьогоднішніх мерців та пограти трохи їхніх улюблених пісень, бо потім пізно буде. А потім щез.
У цю мить у реальному світі перестали співати вранішні птахи за моїм вікном.
"У мене там птахи замовкли" — "Значить, кепські справи".
Ми з лідером гурту зібрали інших музикантів, працівників пекла, померлих, що не змогли померти, драконів, і всією цією компанією почали шукати Володаря Пекла. А він не шукався, звісно.
У світі сталося певне дискомфортне завмирання процесів.
Урешті ми прийшли до Гермеса, бо він нікуди не пропадав, з ним можна зв'язатися на будь-якій лісовій дорозі.
"Дядьку, поможіть! Ви ж-бо колись теж мали стосунок до Пелка, а в нас ситуація!"
"Ну, добре", — сумно сказав Гермес, схожий ще на одного персонажа, щоправда, не мого. — "Добре, я вам допоможу, ех. Ну, бо хто ще, ніж я, правильно?" І він одягнув шкури та роги, які носить Пан. Бо Гермес — це цивілізована частина Пана. А Пан — це природна частина Гермеса.
І... не доводилося мені ще бачити такої сумної та страшної грецької величі.
"Ідіть, шукайте дядька. А я поки з померлими та драконами розберусь. Але не баріться".
Птахи за вікном заспівали знов, і це мене нарешті розбудило.
Гарний сон. Однак дуже вже якийсь сумний.

Чи існує назва відчуття, коли влітку ти десь на балконі чи в саду, і бачиш небо, але воно суто чорне через те, що позаду тебе світло; поруч із тобою співрозмовник, ваша розмова глибока, — аж ось раптом ти повертаєш голову від ночі, великого простору та спокійної розмови — до світла, до шуму вечірки в приміщенні, до замкненого простору та буяння руху в ньому. І тебе ця мить захоплює, світло гріє твою душу, метушня зачаровує, але нічна прохолода все ж нагадує про те, що ти тут, ти не з ними, але ти живий?..
Якщо є, напишіть мені.
В мене, до речі, ще багато інших напівнедоназваних відчуттів.
#мемуаразми

Цікаве відчуття, коли натикаєшся на згадку людей з минулого. Ти думаєш про них, і тобі просто ніяк. Тобі не хочеться з ними сперечатися, не хочеться зрозуміти, що в них у житті нового, ти не бажаєш їм зла й ні в чому не хочеш переконати.
І далі ти йдеш своїм днем, а людина йде своїм. Це дуже здорова тенденція, одна з багатьох.
#мемуаразми

На мить відволічусь від комп'ютера,
Здригаючись немовби від вітру.
І тихо, мовби рятівну сутру,
Лементувашептатиму літеру:

а
—

#вірші_стиха #щоденник_болю

О, а от і перший неґативний лайк)

Так. Ну що. #щоденник_болю тепер складається у щось типу пісні. Тримайте #звук, зовсім на колінці, але вже як є. Щось типу підсумків деяких речей абощо. Дякую всім, хто лишається зі мною.

Там, де був ліс, відранку чорніє поле.
Ніби все диха – чи то в голові шум?..
Лікарка каже писати щоденник болю.
Літери всі розбіглись.
Але – пишу.

Кроки – мов громи, і зв'язки печуть мені ноги.
Світ – розпанахані нутрощі, світ – без мети.
Кажуть, то десь на кишках розіп'яли одного,
Й тим розтривожили ватру, що нищить світи.

Нейромашина сну дорогою стогне тривожно,
Привиди древніх тварин везуть її ген без мети.
З неба спустилось лице, не чортове і не боже, –
Зірчине.
Зірка Полин палить і палить світи.

Попіл немов, відліта день останній зимовий.
Йду навпростець, а дорога темна й ковзка.
Я – наче птах без'язикий, і жодного слова,
Жодною з мов не злітає з мого язика.

Пишеш близьким: ну шо ви, ну як ви, цілі?
(А вовча тривога щоразу луна і луна)
Пишуть: та цілі, звісно. Усі ми цілі —
Всі ми мішені, доки триває війна.

На мить відволічусь від комп'ютера,
Здригаючись немовби від вітру.
І тихо, мовби рятівну сутру,
Лементувашептатиму одну літеру —

Так, це пісня, зібрана з чотиривіршів цих трохи більше, ніж двох років повномасштабної війни.
Мелодія нарізана з мелодій інших моїх пісень, більшу частину з яких я навряд чи публічно співатиму ближчим часом. Я в останні роки дедалі менше співаю: не бачу сенсу та причини, не маю місця, часу та сил і не даю собі дозволу.
Але ось.
Отакі от підсумки чогось типу життя за останній час. Можна сказати, драфт.

Квіти для всіх, хто до нас приєдналися та не дочекалися привітань. Заходьте, беріть чашки, її у кухні чимало.
#фото

#мемуаразми про щось, що було ніби відносно недавно, але й давно. Десь у часи довколаковідних обмежень.
Ми якось із кєнтом каченя врятували біля Сирця. Вибігло на дорогу сердешне, сновигало між вантажівками, його якісь алкаші ловили. Потім хотіли нам продати, але ми забрали так. У каченяти лишилася подряпина на дзьобику. Ми віднесли його до ставка, там була родина — качка й каченята. Я ніколи не бачив, щоб птахи так радо кидалися назустріч одне одному й так висловлювали емоції взагалі.
Каченята справді приємні на дотик, дуже тепленькі.
І, короч, мене це надихнуло на отакий от спогадовий віршик)

По хаті
По всій — бабаї волохаті.
Тримай, не диш, у них-бо мета одна.

Чуєш, я думав: чи снюсь я тому каченяті,
Якого був спас, коли саме була весна?..

#щоденник_болю #вірші_стиха

(мені було погано #груші)

"також концепт, у якому Лавкрафт — просто дивний дід-контактер, у якого є сусіди, студенти-гуманітарії

дід їх бісить і весь час пише в газети якісь дивні речі

коли дід помирає, студенти на його могилі читають О капітане, мій капітане і під час пиятики дають обіцянку зробити з чесного імені діда всесвітній культ"