Про втому…
Черговий раз
Ми втомились, це правда, це нормально, це природньо. В кожного є своя межа.
Тому і прояв втоми різний у різних людей. Ти втомився від постійних повітряних тривог, а ти втомилась від комендантської години та перевірок на блокпостах. Доречі він втомився від напруження, яке відчуває за кордоном, та того як йому важко хотіти повернутись, але звичайно, як завжди з поважних причин не мати змоги. Вона втомилась бачити в сторіс донати і в той самий час втомилась через те що її хейтять за відоси в клубах. Вони втомились тікати від повісток.

По іншу сторону ти втомився втрачати друзів, найкращих громадян своєї країни. Ти втомилась від того що комерси роблять всраті турнікети, від яких гинуть твої бійці. Ти втомився від довбаного міномета та від fpv дронів, які постійно намагаються тебе вбити. Ти втомився бути безліч разів пораненим і все одно йти на війну. Ти втомився копати, та копати за інших. Ти втомився часто бачити алкашів в суміжниках, та втомився пройбувати фланги та позиції через них. Втомився втрачати друзів відбиваючи ці позиції.

Я б міг сказати що я втомився від 9 років війни та служби. І копати, і втрачати, нести відповідальність, сидіти в полоні, знов йти воювати, насправді їбашити. Відчувати тягар кожного втраченого бійця, кожного неправильного прийнятого рішення, кожного полоненого побратима. Відчуття провини за те що вони досі там, а ти тут. Я б міг сказати що втомився, але це буде не правда.
Я не фанат психологів, тому що вважаю що вони не вирішують проблеми, а створюють ілюзію людині, щоб та жила з легкістю сприймаючи свої помилки з підписом « я такий як є, я повинен себе сприймати» - не всі психологи такі, але більшість - звичайно.
Ну і вся ця популярність зараз ходити до психологів тому що бариста замість лавандового рафу, налив тобі фрапучіно і це було занадто образливо для тебе, тому весь день ти ходив не в «ресурсі», змусила мене задуматись чому я і більшість мого оточення (військові) не такі( хоча деякі після акубаратравм просять психологів і після цього виглядають для мене як хіпстерські дівчатка, але вони зачасту просто ще молоді).
Я думаю це загартування. І тут певно що я хочу подякувати своїм батькам, за те що як сказали б зараз «непрогресивно» мене виховували. Це єдина причина яку я собі знайшов за довгі дні роздумів.
9 років гайз, дев’ять. Це багацько коли ти не планував бути військовим. І певно що це ода старому вихованню, до якого в мене було багато претензій, але яке виявляється дієвим.

А насправді втомився я через те що воно щезає.
Колись( лонг тайм егоу) мужчина був опорою, він не мав права бути слабким, «мужики не плачуть», терпи мужик,- все це викарбувало мене і багатьох нас стресостійкими. Зараз ти можеш бути слабким, ти можеш бути дівчинкою якщо ти хлопчик, якщо ти хочеш плакати плач, тікай за кордон - ніхто тебе не осудить, життя одне і це нормально бути егоїстом та прожити його так як хочеш. Якщо ти слабенький на фізрі тебе не будуть вчити, ти стоїш в сторонці зі справкою, бо вчителя посадять якщо ти загнешся від своєї недолугості. Я втомився бачити як націю виховують слабкими дегенератами. Мені важко дивитись на те як деякі соціальні групи користуються піком своєї пропаганди, в той час коли більшість здравого соціуму загинуло, гине та воює. Я втомився уявляти що буде далі в Україні, якщо ми всі загинемо. Все повинно мати свої межі, і більшість кордонів починають перетинатись вже зараз.
В житті я керувався прекрасною цитатою Йоганна Вольфганга Гете
«Лише той гідний життя та свободи , хто кожен день іде за них на бій!».
Тому сприймаю це як удари в спину, дуже неприємні, і як ті що підривають морально-бойовий дух.
Але доля замість депресії подарувала мені злість та ненависть, яка не дає змоги опускати руки і не дає змоги втомлюватись.
Битись до останнього подиху заради прекрасного майбутнього нашої країни. І відбиватись від таких «ударів в спину».
Тому досить нити коли все закінчиться, 9 років, а це все тільки початок і закінчиться це тоді, коли заплющиш очі назавжди.

32 рік незалежності .
Незалежність - це можливість приймати самостійні рішення, які підкоряються власним бажанням та інтересам і не потребують зовнішніх вказівок та наказів. Я вже давно зрозумів, що деякій частині суспільства не потрібна незалежність. Колись мені було важко це сприймати, але зараз певно, що я досить флегматично дивлюсь на таких людей. Одні обирають будь яке життя навіть якщо воно буде в рабстві, інші готові віддати його заради останніх хвилин власної незалежності.
На допиті в «Лєфортово» мене спитали, що для тебе є Україна? Я відчував це, але було досить важко пояснити. Час йде, погляди формуються, сподіваюсь так буде до кінця життя, бо як тільки я буду вважати, що знаю все то, стану найтупішою людиною на світі. Зараз для мене Україна це незалежна нація, це ті хто прийняли рішення бути незалежними. Ті хто пішов на війну, ті хто залишився в країні та повністю віддається спільній справі, ті хто готовий нищити ворогів України в будь-якому куточку світу . Україна дорівнює незалежності, свідомому вибору самостійності. І тільки зараз більшість розуміє, що цей вибір не дається задарма, його треба постійно захищати, виборювати, вигризати, як і майбутнє України, яке буде існувати тільки якщо за нього боротись. Пам’ятайте про тих, завдяки кому ми маємо змогу жити в цей день, пам’ятайте про тих хто віддав життя за Україну, пам’ятаєте про полонених українських військових, пам’ятайте про моральний обов’язок перед країною та ними!

23 серпня, виконуючи бойове завдання на одному з напрямків фронту, бійці 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов» з метою покращення тактичного положення провели заздалегідь ретельно сплановану операцію, в результаті якої штурмом були взяті одразу 4 позиції противника.

В ході операції відзначились бійці 1-го батальйону спеціального призначення та бригадної артилерії, які проявили себе мужньо, рішуче та вкрай професійно.

Силами артилерії та під час стрілецьких боїв було знищено 13 військовослужбовців противника, 12 було поранено.

Також бійці бригади взяли в полон двох військових РФ, які були передані відповідним структурам для проведення подальших обмінів.

В результаті наступальної операції вдалося покращити тактичне положення на глибину до 400 метрів та 500 метрів по фронту.

Слава Україні!

Рівно рік тому частину з нас обміняли з російського полону. На жаль, ми не обирали кого міняти. Коли ти перебуваєш у полоні в тебе взагалі немає ніяких прав. Ти не можеш вирішувати свою долі, а тільки сподіваєшся на допомогу тих, хто на волі.

Український народ, наші сім'ї врятували нас і повернули нам право обирати. Ми обрали боротьбу.

Саме тому після обміну більшість азовців одразу стали в стрій. В нас є обов'язок помститись за полеглих побратимів. У нас є обов'язок звільнити всю окуповану територію України. Ми зобов'язані звільнити всіх тих, хто боровся поряд з нами за нашу державу.
За ці роки війни я зрозумів, що людським можливостям майже немає меж. Ніщо тебе не може зламати, доки ти сам це не дозволиш. Я бачу це в наших бійцях, які після боїв, голодування, катування все одно думають в першу чергу про країну та побратимів.
Бійці нашої бригади вже понад рік перебувають у полоні. Вони зробили надможливе заради України та кожного українця. Чи можемо ми собі дозволити забути про них? Чи буде у вас відповідь на питання: "Що я зробив заради них?".
Ми воюємо на фронті, ми боремось за полонених, ми шукаємо озброєння та техніку для своїх підрозділів, і так само скидаємось на інші збори. Ми займаємось цією справою вже 9 років. Чи буває важко? Так! І далі важче, з кожним днем, з кожною втратою, з кожним пораненим.
Більшість з нас не знають, що таке особисте життя, бо своє ми присвятили боротьбі. Але важливо в цьому те, що ми просто люди, свідомі громадяни своєї країни, яку любимо.

Якби важко не було, ми пам'ятаємо, що наші брати та сестри тримаються тільки завдяки тому, що знають – ми їх не покинемо. Вони знають і вірять, що український народ буде за них боротися. Тримаються, вірять і чекають кожен день. А коли повертаються, стають поряд з нами, щоб продовжити боротьбу за тих, хто залишився там.
Ми будемо боротись стільки, скільки треба, нас не хвилює питання: "Коли це закінчиться?". Якщо треба буде боротись до кінця життя, ми будемо це робити. І коли я пишу "ми", то маю на увазі всю Україну, тому що я в це вірю.