Гвоздика моя раптом посиніла.
Зневагу бачу я в твоїх очах.
О, якби знав, що ти така в душі мінлива,
То серця б я свого тобі не дарував.

Літа біжать — гвоздикою ти станеш,
Зів’янеш, пожовтієш як трава.
У батька я твого просив благословення
З надією, що скажуть «так» твої вуста.

Хіба ж то я зсушив гвоздику?
Твій образ з пам’яті своєї не зітру.
Я чашу гірких спогадів про дні свої щасливі випив
За те, що більш тебе своєю не назву.

— та байдуже, нас тоді ще не було.
— так нас би й зараз не було.
— та може нас зараз й нема...

— займаєшся якимось видом спорту?
— так, сурвайвінгом...

"хіба не людина показала людині, яким має бути бог?"

«спочатку приходить пушкін,
потім приходять пушкі»

кебуладзе

«якщо ми нічого не зробим,
то хоч дверми за собов траснем»

о. дєдик

— За Володимиром Винниченком, українську історію неможливо читати без брому… От наскільки цей стереотип нації-жертви визначає нас сьогодні?
— Я гадаю, що без брому не можна читати діяльність Володимира Винниченка, а не українську історію…

Чи нема в тому надлюдської радості бути висловником чогось тривалішого від нужденного короткого людського життя?

Юрій Липа

На Закарпатті кажуть: якшо довго сидіти на березі річки, то рано чи пізно піднімається вода і тебе зносе нахуй.

"у бога нема інакших рук,
крім рук людських"