— зимно?
— нє, але треба вже калготи вбирати…
— на голову… і йти в банк!

для тих, хто кашляє:

1-2 пляшки борджомі або поляни квасової, пити.

Максім Ґорький у листі до Олекси Слісаренка:

"...Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність нарєчій — намагаються зробити нарєчіє "мовою", — але ще й утискають тих великоросів, які опинилися меншістю на терені цього нарєчія. За старого режиму я по змозі протестував проти таких явищ. Мені здається, за нового режиму годилося б прагнути ліквідації всього, що заважає людям допомагати одне одному. А то виходить курйозно: одні пориваються створити "всесвітню мову", інші ж діють саме навпаки. А. Пєшков"

Володимир Винниченко у відповідь:

"Громадянине Ґорькій, кілька місяців тому назад прочитав я одного Вашого листа до руських письменників. Зміст того листа був такий... наївний, кумедний і образливий для Вас, що я не надав йому віри. /.../ У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а "нарєчіє". Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного? Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання. А тим часом, громадянине Ґорькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, М. Ґорькій, що Ви вважаєте українську мову за "нарєчіє". Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москву-ріку, — від цього Дніпро в Москву-ріку не впаде і ніякої географічної пертрубації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем "нарєчіє". У цьому слові, громадянине Ґорькій, — цілий політично-національний світогляд".

("За лаштунками імперії"
Віри Агеєвої, с. 170-172)

— А як твоє рідне кримське село називається?
— Кутлáк. Але зараз його перейменували на Веселе. Дуже сумна назва. . .

Із "Лексикону таємних знань"
Т. Прохаська:

Полин ріс довкола дому і терся об стіни, стираючи стіни, натираючись стінами.

Життя ніколи не буває замале, в будь-якій тривалості воно є повністю, недостатньо часу буває лиш для того, щоб навчитися так відчути.

Внутрішній світ людини — те, що тепер на внутрішньому боці повіки. І це найбільше наближує людину до рослини. Бо найсуттєвішими є кількість і склад світла, що потрапляє на її зовнішній бік. Самоусвідомлення залежить від освітлення.

Часто рослина від рослини відрізняється більше, ніж рослина від нерослини.

Неможливо пригадати себе однаково двічі.

Спосіб думання — це доля.

Із "Лексикону таємних знань"
Т. Прохаська:

Рослини — носії понять
(а звірі — образів).

Досвід як ризик зважуватися на небезпеки мутацій.

Досвід відсутності досвіду, коли ні про що не думається, можна думати про те, як ні про що не думається (усвідомлення усвідомлення).

Довіряти можна слизовим, довіряти можна повіками, те, що відбувається на них, значно важливіше, ніж те, що поза ними.

...приємно відчувати приємність, приємно знати, що відчуваєш, що приємно — самі приємності, нічого іншого нема — але ж приємність не може бути сенсом, є ж речі суттєвіші, ніж приємність, — ті речі помимо іншого є однак теж приємними — і від нічого іншого не можна відмовитися так просто, як від якоїсь приємності, хоча це знову обертається приємністю...

Із "Лексикону таємних знань"
Т. Прохаська:

Завжди все зводиться до перебути. Треба перебути — це найважливіше пояснення цілого життя. Можна лиш вибирати або хотіти вибрати спосіб перебування.

Абсурд як сліди недосяжного мислення.

...францисканство не тоді, коли не холодно голому, а коли, мерзнучи, розбираєшся.

Тепер було добре, як колись.

— яяяяй, в мене така кріпатура!..
— був в залі вчора?
— нє, сніжки з мужиками грали!