Гурок

Who am l

Сьогодні моя семирічна сестра розповіла цікаву річ.

Вона сказала, що їй інколи подобається відчувати сум, інколи їй подобається відчувати лють, інколи — подобається відчувати себе полишеною та кинутою.

На дитячому майданчику вона з іншими дітьми постійно розігрує драматичну сценку, коли хапається за вверх гірки та просить аби її "врятували", а щойно хтось до неї підбігає, вона відпускає руки та скатується, ніби "падає та помирає"

І що найбільш вражає — що іншим дітям така маленька "трагедія" подобається! Й часто вони міняються місцями та самі розігрують, як "падають та помирають"

Я би перепугався та подумав що то якась проблема з депресією (і міг вкласти ту депресію у голову дитині своїм страхом), якби не подивився би розбір "Берсерка" з ніцшеанської точки зору, й не зрозумів, що діти реально здатні відчувати задоволення від усіх життєвих переживань, будь-то щастя чи сум чи трагедія — як це робили давні греки, що розігрували трагедії.

Це... первертає трохи сприйняття життя.
Це повторне відкриття, що бути людиною — то не гнатися за задоволенням та щастям, а приймати життя цілісно, з усіма її гарними та страшними, печальними та абсурдно трагічними речами, ба більше, вміти приймати в першу чергу саме "погані", важкі, болючі речі, які наша реактивна природа намагається відторгнути.

Інколи споглядання дітей ломає шаблони