публічних системних заяв Олександри Матвійчук проти цього в цілому не було.

Розгорнуто й точно по пунктах:
• Про злочинні дії ТЦК як явище (викрадення, катування, вбивства) —
❌ немає її публічних заяв, де це було б:
• названо системною проблемою,
• кваліфіковано як державні злочини,
• або адресно покладено відповідальність на владу / керівництво.
• Про “бусифікацію” —
⚠️ були поодинокі юридичні зауваження (типу «ТЦК не є правоохоронним органом і не має повноважень затримувати»),
але це не було оформлено як правозахисна кампанія, заява або вимога розслідувань.
• Про закриття кордонів за гендерною ознакою —
❌ відсутні публічні заяви, де це прямо названо дискримінацією прав людини.
• Про “розстріли на кордоні” —
❌ жодних коментарів; вона просто не висловлювалась.
• Про переслідування опозиції / санкції без суду —
✅ є виняток: її організація (Центр громадянських свобод) підписувала колективні заяви проти позасудових санкцій і політичних переслідувань.
Це єдина сфера, де позиція зафіксована чітко.
Проте вона публічно не підтримала арештованих опозиційних діячів, котрих арештували за критику Зеленського чи злочинних дій ТЦК.

Висновок:

Олександра Матвійчук не робила публічних узагальнюючих заяв, які б:
• засуджували системні порушення прав людини з боку української держави в контексті мобілізації;
• вимагали кримінальної відповідальності за дії ТЦК;
• ставили ці питання в один ряд із класичною правозахисною повісткою.

Її публічний фокус майже повністю спрямований назовні (злочини РФ), а внутрішні зловживання держави — або не коментуються, або згадуються фрагментарно й без політичної та правової ескалації. Але загалом повністю ігноруються.

Правозахист за визначенням:

спрямований проти зловживань влади, передусім своєї.

Коли:
• системно не коментуються порушення прав людини всередині країни;
• немає вимог розслідувати дії ТЦК;
• не артикулюється проблема позасудових обмежень, дискримінації, репресій;
• фокус — майже виключно назовні,

виникає обґрунтоване відчуття, що це:
• не універсальний правозахист,
• а селективний, політично безпечний.

Класичний правозахист має три обов’язкові ознаки:
1. Універсальність — права людини захищаються незалежно від того, хто порушник.
2. Пріоритет критики своєї держави — бо саме вона має над людиною реальну владу.
3. Готовність до ризику — втрата доступу, тиск, репресії, ізоляція.

🟥 Меморіал

Що робили:
• документували злочини радянської та російської влади;
• фіксували репресії, катування, політичні справи;
• критикували війну в Чечні під час війни, а не “після”.

Ціна:
• ліквідація організації;
• кримінальні переслідування;
• вигнання, арешти, вбивства активістів.

➡️ Це еталон правозахисту: проти своєї держави, знаючи наслідки.

⸻

🟥 Вацлав Гавел

Що робив:
• відкрито виступав проти своєї комуністичної держави;
• підписував Хартію-77;
• називав речі злочинами, навіть коли це було “невчасно”.

Ціна:
• в’язниця;
• заборона на професію;
• багаторічна ізоляція.

➡️ Його моральний авторитет виник саме з конфлікту з власною владою.

⸻

🟨 Олександра Матвійчук

Фактична модель:
• майже повний фокус на злочинах РФ;
• мінімальна, обережна або відсутня публічна критика української держави;
• відсутність кампаній щодо ТЦК, мобілізаційних зловживань, внутрішніх репресій.

Ціна:
• практично нульова з боку української влади;
• високий рівень міжнародного доступу й підтримки.